Політична гільйотина або вбити В.А.Ю.

Політичне мистецтво завжди полягало у необхідності вбивати. Юлій Цезар, батько нового імперського Риму, був заколотий стилетами юними адептами республіки, Клеопатра вбивала-зваблювала своїх опонентів поцілунками, Цезар Борджія розважався з різноманітними сумішами діоксину, московськими імператорами ставали улюбленці солдатських казарм і двірцевих змов, а французькі революціонери вбивали своїх поплічників і недругів за допомогою гільйотини. У демократичному світі вбивство суперника проявлялося в остракізмі, довічному вигнанні або почесній пенсії.

Зміна влади – це завжди знищення попередника. У психіатрії відоме поняття про моральне вбивство дитиною батька, що передує дорослому унезалежненню. Подібно й політик не стає самостійним, доки не зітре у порох свого символічного батька, доки не перетвориться у деструктивного політика-вбивцю. Певний час такий політик ще може вдавати повагу до свого творця (повагу, що ґрунтуватиметься на страху перед силою або власним усамостійненням), але, зрештою, такий політик завжди постає перед питанням життя і смерті – вбивства і виживання.

На 18-му році незалежності українська політика дозріла до політичної гільйотини. Вона (політика) виховала молодих та амбіційних політичних убивць. Яценюк, Гриценко, Кириленко, Луценко… Ще в 2006 році вони представляли першу п’ятірку виборчого блоку НУ-НС і присягали у вірності своєму батькові-президентові.

Сьогодні ситуація змінилася. Аби ствердити свою політичну зрілість, політична молодь об’єднується у групи. Їх кличі – бойові, їх символіка – мілітаристська. Вони створюють фронти, вони вибирають колір хакі, вони вже танцюють довкола вогнища, вони вже почули запах крові. Політична зрілість вимагає політичного вбивства. Ющенко повинен померти!