Дзіфт (Дзифт)

Болгарський бойовий гібрид нео-нуару та соц-арту. Чорно-білий, як душа Азефа, фугас життєвої філософії та народного гумору.

Постмодерн у повному розквіті сил. Спокійно. Без епілепсій і спецефектів. Режисер Явор Гирдев виводить свою дебютну роботу на орбіту класичного рівня. Нуарівська історія татуйованого Мотиля (Захарі Бахаров) вкладається в традиційний квест урбаністичними кварталами. В ту ж сумну традицію вкладається сучка жіночої статі Ада (Таня Ілієва). Філософія розповідає про роль випадку у житті людини та крутиться навколо Еклезіастових книжок.

Біблійні алюзії крутяться навколо Пісні Пісень. Нуарівські навколо фільму D.O.A 1950-го року розливу та Gilda (1946) + море інших натхнень. Цитування літає над найжорстокішою сценою в історії кінематографу – Андалузьким псом. Тюремні вчителювання з Графа Монте-Крісто. Куди в темряві без Кафки (місто + комахи). Можна при бажанні знайти Матрицю, Кустурицю, Тарантіно чи піндосних Придурків. В камерній стилістиці Дзіфт в чомусь перекликається з польським Summer Love Пьотра Укланські.

Але стьобне розкручування теми какашності людського життя перебиває усі аромати попередньозгаданих алюзій. При усій своїй нуаристості Дзіфт підбадьорює навколишнє середовище небаченим запасом оптимізму. Чорний гумор рулить в усіх епізодах пов'язаних з життям другорядних персонажів. Мотиля життя наїбало по повній програмі і в тому вже є свій делікатний присмак іронії.

Формалістичні запозичення не вважаються банальним копіюванням і створюють свій мікрокосм диких гомосапієнсів. Стартове вальсування камери в парпендикулярних площинах – тому яскраве підтвердження. Як і кров на об'єктиві та спогадні флешбекі. Безперечно, рапіда у потрібних моментах. Суб'єктивна камера від іншого відомого нуару. Потрібні фільми в дитинстві дивився Явор Гирдев. Сексуль на місці злочину перемішаний зі сценами сексу в богомолів – також з тих історій.

Філософія спокою протиставляється естетиці диявольського породження кобіт у всій своїй блядьськості. Звідси й метафори всевидячого ока аж до Едіпа (переслідування ока – чим не карнавальна перевернутість коанів?), сексуль на смітнику і ідея сексу як вбивства-страти-зради. Про діамант захований в хую негра потрібно зацитовувати один пасаж з Сексуса Генрі Міллера. Сентенції і метафори скачуть, як емендемси об асфальт і не дають заснути принцесам.

Але й ця інтелігентна розумність (соррі за тавтологію) розчиняється перед труднощам об'єктивного буття маленьких піплів-асенізаторів цього життя. Який колоритний голос у священника. А будні тюряги під "Смуглянку". А білосніжно-гномисте тату Райчо завдяки якому він піднявся в очах дітей усього району. А мавзолейна велич Софії ("відчуваю себе окриленим та класово дозрілим"). Тут не до зазубреного копіювання Ріти Хейворт (хоча, чим ще відрізнявся совок у своїй плакатності?).

Ніч. Дощ. Цвинтар. Зрада. Випадковість. Смерть. Що може бути смішнішим за цей образний ланцюжок суб'єктивного мислення? Тільки Дзіфт Явора Гирдева. Одна з найульотніших кіношок цього року. Пристрели їх, Адреналін та Ракенролєр – тихенько курять на пилорамі.

Діамант в гівенці – ось він філософський камінь людського життя. А алхімики щось там довго шукали.

постер: kinomania.ru