Антихрист (Antichrist)

Методичка Трієра для цілеспрямованого іронізування над кіношними (життєвими?) стереотипами (жанровими) з повним зануренням у смішне і ще смішніше символічне (романтично-піднесене навіть з боку "негативу", бо пов'язане з освяченням бажання влади). Підказки даються по той бік добра і зла (стереотипів).

Першою ластівочкою кінематографічного простібону Трієра є Шарлотта Генсбур, якій вже доводилось 4-ри роки тому грати ну в дуже подібній містично-кримінальній атмосфері фільму Леммінг, де навколо садомазо і бідних тваринок усе й крутилось.

Щоб залишити більш важливі алюзії в цьому абзаці, в контексті іронізування над жанром (підкреслена фабульність) можна згадати Джона Фаулза з його "Коханкою французького лейтенанта" (де лисичка й косуля перед очима головного героя також пробігали у лісочку) та "Колекціонером" (2-ва персонажа між "любов'ю" та "ненавистю"). Продовжує цю хвилю Мілан Кундера в "Невимовній легкості буття" (де набагато важливішими є ремарки автора (іронізуючі над життям чеських ідіотів), яких "сентиментальні натури" не помічають, пристрасно воздихаючи над "торжеством чувств"). Думки Кундери про кічуху паралелиться зі стартовою Трієрівською монохромною рапідою (під клавесинчик) в підкресленій рекламній стилістиці (яка й паразитує на стереотипах), де синхронно кінчають (в різних сенсах) всі: татомама, пралка і дитина. В російській традиції (фільм присвячений Тарковському) довів до ручки попередні роботи Саша Соколов своєю "Школою дурнів". На біблійні алюзії та Хічкока накладається сайленс.

Залишаючи постмодернізм у попередньому абзаці, можна розвернути хронологію, щоб у контексті візуального (знову ж цитатного) ряду згадати німецького сюрреаліста Ганса Беллмера та його цикл "Ляльки" (особливо, лісова фота 1936 року з 4-ногою лялькою та невідомим за деревом). Мікс Фройда та маркіза де Сада, переплітання реальності та абсурду, "відвертий" (бо агресивний) еротизм – потрібні книжки Трієр в дитинстві читав.

Арівідерячі сюрреалізм, можна писати про стьоб Трієра над глядачами, які в одному варіанті побачать колекціонування жанрових стереотипів (містичного трилера), або арт-хаузний набір атмосферного занудства. В обох варіантах ймовірна стилізація заради іронії, бо ручна камера Трієра аж занадто схожа на того піонера з фільму Ласкаво просимо, або стороннім вхід заборонено, який з дурнуватим виглядом скрізь бігає і всіх питає: "а чо ви здєсь дєлаєтє?".

Хаос заявлений у фільмі діловитою лисичкою, лише димова завіса, як й присутня алогічність. Їх відверта інтровертованість є заманухою до появи найбільшої к-ті запитань та читання фільму проти шерсті (хоче й це на певному етапі може стати іронією). Так точило в нозі – це для екранної жорстокості, чи для унеможливлення втечі? Якщо для втечі (цікаво чому вона не могла знайти слід від його тіла?), то вона його що, на десерт залишила? Процес піддрочування закривавленого хуя – це спокутування провини? Якщо ні, то чого вона на нього не вилізла і не кінчила (що в контексті перемоги у так званій "війні між статями" було б більш логічніше)? Також незрозуміло, які можуть бути згадки про Сатану, коли Бог вже давно помер?

В менш напряжному для мислення русі, стьоб пролітає в їбанні на корінні дерева, спробах суїциду об унітаз та під час сцени "дикого сексу" (якого у фільмі взагалі немає), де на правій стопі героїні естетично так висять її трулі.

Повертаючись до "шокуючого сексу" та натуралізму, тотально тупими здаються звинувачування Трієра в мізогінії (Трієр тут, взагалі, якийсь гіперфемініст). Стереотипами (упередженнями) тут живе і егоїст-чоловік, який думає, що усе знає про неї, і егоїстка-дружина, яка думає, що відчуває те, чого не може відчути він. Його логоцентризм занадто перебільшений, щоб проти нього не збунтуватись.

Символізм обох тіл занадто перебільшений, щоб не перетворитись на допотопну універсалію, що "від себе не втечеш" (звідси ростуть ноги самокатуванню). І якщо Генрі Міллер ще писав, що "жінка знаходиться під владою чоловічого хуя", то після Лакана – таке твердження глупе і смішне (в тому ж контексті бажання влади). Тут і обрізання клітора (як відсутності право на насолоду від відчуття провини) – символічне, якщо не занадто символічне.

Герої Трієра б'ються головою об стереотипи і не можуть з них вилізти. Багато мови про хаос природи і людську природу (під якою напевне ж розуміють інстинкти). Але якщо стереотип (бо ж файтінг тут не проти форми, а проти відсутності мислення) – це й є так звана людська природа?

Ну й поки усе живе приречене на смерть, звірятка стенають за родом людським, очікуючи, коли ж воно нарешті спасеться і забере їх з собою у ноосферу.

постер: kinomania.ru