Пророк (Un Prophete)

Кримінально-тюремна лірика, за звітній період, тішить око розмаїтістю героїчних персонажів. Пророк Жака Одіяра, при своїй старомодності, говорить і показує про набагато прагматичніші речі, ніж міфологізація тюремної героїки: нові еліти приходять на зміну старим.

Безперечно, еволюція, як перманентний процес потребує, з огляду на принцип "немає нічого нового під Місяцем", шаблонних варіантів розвитку людської природи у пограничних ситуаціях. Тому й не дивно, що історія Пророка у видозміненому варіанті нагадує тисячу і одну нічність стилістики Графа Монте Крісто. Так що міфологізація, хоч якась – та все ж відбувається.

Усе інше – це не прикрашені жодними гірлядами тюремні будні (хоча могло бути ще гірше). В фільмі немає жодних екшенів та церебральних перестрілок з використанням літаючих кранів та компутерних спецефектів. Це й не напівдокументал Гоморри. Не міфологічна харизма Бронсона. Не фаталістичний стьоб Дзіфта. Не естетичний живопис Голоду. Ефектів заглючених куль та гіперактивного кун-фу тут також не варто шукати. Сексу – тут, як в СРСР, взагалі не має. Гомофобних чи гомофілійних (переважно карикатурних) сміхуючків також.

З огляду на усю цю апофатику, не все у фільмі так серйозно. Епізод зі шкеребертним польотом оленятка відсилає чи пародіює стару рекламу Девіда Лінча про незнищенність усього живого навколо автомобіля. Фінішний кадр, де головний герой відразу після відкидки отримує в подарунок за свої героїчні подвиги красапєтну кобітку свого найкращого друга (який помер від раку яїчок) та 3-ри машину в якості ескорта – нічого, окрім смайликів не привозить (та й ще під кантрі-слайдову версію ну дуже різдвяної пісні "Jack Knife"). Казково, якщо не занадто, казково. Одіяр, ще той жук.

Немає у фільмі й особливих показів транформація психології мена. Сталь гартується у пришвидшених деталях. В подрібнених частинках, які лише на секунди фіксуються камерою. Переходи на новий етап розвитку – схоплюються традиційним розпрямлянням крил та більшою впевненістю у собі під відповідну музичку. Усе головне (для когось – глибинне), Одіяр залишає поза кадром. Щось схоже на зародки колодязьних метаморфоз героя, можна побачити у його глюках совісті, які щезають після возсідання на троні радості та снах, які рятуюють йому життя. Але усе це банальні прийоми, абсолютно доречні у ситуації зображення, абсолютно не героїчного (не міфічного) героя.

Герой Одіяра – не Брюс Вілліс, не Сталонне, не Шварц, не Алєн Делон, не Бельмондо і навіть, не чоловік Моніки Белуччі. Звільнений від героїчних пут і поз, позбавлений націоналістичної закостенілості, від демонструє фантастичну (абсолютно неправильне слово у цьому контексті) гнучкість у вирішенні своїх питань-проблем. В чомусь його можна назвати відморозком, хоча нічого такого кровососного він не робить. Просто він попав під тектонічний зсув плит. Просто він з зовсім іншого виховання і покоління.

Мультикультуральність та й просто інстинкт самозбереження швидко вставляють в його голову імунітет про різних шкідливих стереотипів, якими ще живе його оточення. І саме в цьому значенні, а не в оленячому, він є пророком (стратегом) – тим хто, аналізуючи теперішнє, може "передбачати" майбутнє.

Араби ще захоплять старушенцію Європу, якщо не якістю, то кількістю. Дервіші ж не просто заради параду планет танцюють свої дзиги. Малік тільки починає створювати свій міф, транзитно посміхаючись над тим, як в нього це, здавалось б, "легко" відбувається.

постер: kinomania.ru