Біла стрічка (Das Weisse Band)

Монохромна історія гріхопадіння бундесного села, як гумус для майбутнього фашистського потопу від режисера Міхаеля Ханеке.

Нараторство ведеться від імені цнотливого свідка гріхопадіння – місцевого вчителя. Вчитель – це той, хто дає речам імена, тобто Адам. Таке умовне ім'я, більше підходить для фільмового наратора, тим більше, що його пасію звати Єва.

Райська пара веде тотально невинне життя, спостерігаючи за походеньками зла в сільських кущах. Їх невинність зашкалює за усі горизонти, але все ж буде один цікавий момент (безперечно з Євою) і про це пізніше.

При цілковитому орднунгу кадру, блискучій грі акторів, витриманій атмосфері страху і недомовленості, Ханеке перегинає у сценарії з метафоричністю та натяками. Та й фройдівські тіні інколи занадто ірраціоналізовані. Розповідь ведеться з позиції жертви, яка просто не знає, чому уся ця фігня стається з нею, тому й без відсутності відповідей на свої запитання вдаряється головою у щось грандіозно "потойбічне" (хоча відповідь під носом). Якби сторія велась клубочками злочинців – усе б було набагато логічніше.

Ханекова суб'єктивність залишає місце (паузу) для глядацьких варіантів при такій к-ті можливих асоціацій, але опозиційно привозить банальні метафори, типу тіньового хреста від віконної рами чи порубаної капусти. З огляду на особливу роль дітей у фільмі та їх втрачене майбутнє, порубана косою (символом смерті) капуста (в якій народжуються діти) – то якось вже занадто прямолінійно в контексті всезагального поскрипування напівтемних домашніх гніздечок.

Недомовленість Ханеке працює на детективну напругу, але для чого у фільмі секундні присутності няні-італійки та поляки на святі врожаю? Вони нічого на дають, окрім можливих прив'язок італійки до майбутнього Муссоліні, а поляків – до країни з якої розпочнеться Друга Світова. Можливих прив'язок.

Ханеке любить бавитись бінарностями. За Танатосом моментально візуалізується Ерос. Враховуючи загальну старозаповітність ситуації (де важливішим є закон, а не благодать) то цілком виправдано у показі людей для яких світ був лише чорно-білим (зовнішньо). Внутрішньо ж їх світ малювався перекрученою веселкою з Богом і Сатаною одночасно. Хоча, який на 1914 рік Господь Бог? Він вже давно помер. Тому під покровом паузної потойбічності визирає достатньо прагматична логіка протестантизму (див. тему "пророчих" снів). При бульбашкових наривах, які бризкають гноєм, Ханеке не дає жодної афектації. Статична камера, традиційні "вісімки" – залізобетонний порядок і масовий контроль.

Діти завжди будуть протестувати проти авторитарності батьки. І чим жорстокіший домашній деспотизм, тим брутальніший протест. Діти Білої стрічки – монстри. Тоді хто їх батьки? Сімейне садомазо рулить. Секс – гріховний і безрадісний. Захер-Мазох і Фройд – істинні цайтгайсти своєї епохи. Біла стрічка – такий собі салют Догвіллю.

При усій кадровій "красі" фільму – прекрасного майбутнього у цих дітей не буде. Мазохістичне самокопання привозить інкольну (і нав'язливу) маніпулятивність від Ханеке глядачам.

Після того, як Єва пробилась крізь сором'язливе шаріння до свого першого поцілунку, на її фейсі ще довго не розпливається наростаюче "вав, як це прикольно!" Далі буде. Дівчинка достигла до райських спокусок. Яким її фейс буде під час сексу, можна лише здогадуватись, але радіснішим, ніж у батьків, це точно.

Найсмішніший момент фільму, але й той маніпулятивний. Вже традиційно для Ханеке.

постер: kinomania.ru