Мені б у небо (Up in the Air)

Метафорична історія про мандрівного філософа з бізнес-класу у період кризи та спробами ще раз візуалізувати синдром Петрика П'яточкіна.

Режисер Джейсон Рейтман докотився після Тут курять, Джуно, продюсування Тіла Дженніфер знову до виробничої ситуативності Тут Курять – у Мені б у небо. На постсовкому просторі така назва фільму – на ідіотичній совісті прокатників (вже не вперше), бо як повідомляють ідіоматичні джерела, up in the air – перекладається, як зависнути, перебувати у невизначеному стані, що зрозуміло стає ще однією високотехнологічною ланкою в загальній метафоризації фільму.

Світ у випадку синдрому Петрика П'яточкіна, намагається зловити милу посмішку персонажа Джорджа Клуні в тенета соціалізації та справжніх сімейних цінностей. Світ не був би світом, якби пасточками для успішного мена середнього віку не були б кобітки, без яких цей ж світ був би гомосексуальним раєм.

Персонаж Клуні – грається в Джеймса Бонда (бонусна карта № 7), який має дозвіл на вбивство, тобто безболісне звільнення персоналу, що як свідчить соціологія – ідентичні речі. Він грається у високотехнологічного термінатора (а може й ангел смерті, який сам мусить впасти з небес на грішну землю), який змінює майбутнє піплів, які тяжко працюють на американську мрію. Його високотехнологічність відточена до гіпердисциплінованої (гіперпрагматичної) аскези. Нічого зайвого. Зайвого руху чи зайвої деталі багажу, які б унеможливлювали будь-які перешкоди на його швидкісному пересування широкими просторами рідної Батьківщина на аеропланах.

Він універсальний солдат над виїбонними штучками якого, режисер тихо стібеться в кулачок відповідною музичкою. Самі фішкові виїбони (які додають статусу), у своєму цитатно-пораненому порівнянні з епізодом Смертельної зброї 3 (що вже було обстьобано в Loaded Weapon 1) й без музона достатньо комікуяться.

Але незважаючи на високотехнологічний цинізм (першопоглядно), механізм звільнення персоналу у виконанні нашого термінатора є достатньо людяним, чим нагадує технологію звільнення Фредді Рамсена Доном Дрейпером та Роджером Стерлінгом у 2-му сезоні Mad Men.

Термінаторними фішками Джейсон Рейтман й розбавляє свою картинку з піднебесних мальовидл, геометричних пейзажів з борту літака, одноманітно-понурих готельних румів і таких ж аеропортів. Піпл не можна дрочити яскравими картинками у період кризи. Голлівуд по той бік екрану. По цей – загальнолюдські цінності. Розбавивши підкольними моментами повітряного бедуїна Клуні половину фільму, Рейтман заходить у мелодрамне піке, щоб показати, що й термінатори вміють плакати і що мільйонні рекорди перельотів, не вартують нігтика якоїсь сексапілки (наша україночка в Голлівуді Віра Фарміга).

Термінатор протестує проти ідеї бездушного (скайпового) звільнення персоналу, яку подала одна молокососка, яку згодом пацик кине есемескою. Молокососка, доведена до абсурду логікою славнозвісних британських вчених й власними канцеляризмами, також навернеться на путь істинну та зрозуміє усю цінність людського життя і магію живого спілкування.

Джейсон Рейтман доведе аксіому, що кризу краще гуртом долати і що самотність, то дуже погано. Навколо ж стільки самотніх дівчаток, які шукають того, єдиного. Безперечно, мелодрамка буде не така вже й соплива (на весільних переконаннях у церкві – плачуть усі) і на горизонті випливе й западло.

Але головний гостросоціальний месидж для жителів кризисної Америки – ескапізм від проблем має лише один вихід – це втрата будь-яких ілюзій, тобто відзнаходження себе улюбленого у найвищій точці емпатії до навколишніх. І що сім'я – важливіша за будь-яке бабло (принаймні у шкалі пріоритетів).

Ось такий він набір стереотипів від Рейтмана, який допоможе перекантуватись під час економічної кризи. Аллилуя. Місцями нудно, бо поюзано до банальності. Місцями – іронічно. Місцями – сентиментально мило. Тільки не варто аж так перебільшувати силу пейзажів з ілюмінатора аероплана.

постер: kinomania.ru