Житіє Дієго Армандо Марадони, Вінні-Пуха і Кетцалькоатля в веселих картінках з елементами магічного реалізму та психоаналізу. Хісторія не святого, але Бога. Фанатська любов і поклоніння вручається разом з облатками, як і 10 заповідей вибитих на його футболці. Молитовний катехізис для чайників і турок.

Італо-аргентинська тусня, на чолі з головним євангелістом Марко Різі, забадяжила веселий натюрмортік своєму королю в найкращих традиціях агіографічної літератури. Наївно, тотально перевалюючись в юродство, плаксив-сопливо. Багато чудесних голів та вбитих драконів. Для прихильників монофізитської концепції Дієго Марадони надаються розкадровані сцени сексу біля телевізора та кокаїнові хайвеї царства небесного.

Чудеса в фільмі ростуть на кожному дереві. Апельсини перетворюються на м’ячі. Сцена зганяння жиру перед ЧС-94 повторює сибірські муки Роккі Бальбоа перед файтінгом з Іваном Драго (навіть саундтрек підібрано фанковий). Тріумф в Мексиці-86. Рука Бога з матчі з англійцями. Фантастичний дриблінг і неповторні фінти. Марадона, як колобок, втікає від всіх на полі. У житті він не може втікти від ефектних блондинок і білих стежинок кокаїну.

Але це все фігня малята. Головне в житті господа нашого Дієго Марадони, не перемоги, а страждання, які очищають Його Божественну душу та наближають нас до таємниці Його святого життя і роблять співучасниками спільного бізнесу – лайфу на цій юдолі сліз.

Підтвердження цього теологічного факту має виступати психоаналітична алегорія глибокої ями з чорною водою, в якій протягом усього фільму має бовтатись малий Дієго, доки його не врятують батьки. Алюзії на життя Йосипа сина патріарха Якова додаються в асортименті. Як і пієта Мікеланджело Буанаротті. Як і дружина Клавдія, яка яко земна Мадонна втішає усі печалі свого Марадони, підтримує та допомагати йому на тяжкому енд хресному шляху на Голгофу, яка забражена на постері до фільму, де Дієго схожий на ляльку підвішену на дощових нитках.

Але, незважаючи на цей історичний момент, Дієго Марадона своєю грою зробив щасливими мільйони людей, які на 90-то хвилин забували про всю цю гієнну вогняну. І тому, вдячні та щасливі марадоністи у фанатичному екстазі намалювали цю півторагодинну іконку, де пейзажики і танго хелпають, хоч якось розгрібтись з картонними персонажами в стилі південноамериканських серіалах з їх сентиментальністю та банальними штампами.

Хоча, любов – сліпа, тому й виходить кінематографічна фігня. Марадона – милосердний. Він любить батьків, агентів, які його обкрадають. Він любить блондинку-спокусницю, яка в Барсі, яко в Едемі, дає йому, не яблучок, а кокаїнчику. Він любить своїх фанатів. Які моляться на нього, бо кожен хоче бути його другом. Він любить елітні борделі. Марадона – реформатор і революціонер. Він – істина в футбольній інстанції. Він крутіший, ніж хитрий дєдушка Пеле. Він проповідує з весільної трибуни, про диявольське походження FIFA та усі його пекельні муки.

Він – ходяча легенда. Він тусує з мафією, яка його використовує. Він організовує вербну неділю і скудетто в Неаполі. Все це підтверджують усі свідки його діяльності: документальні, художні і театральні кадри фільму.

Віра тут важливіша за розум і тому, сцена 1-го сексу просто рагульська в своєму ідіотизмі та незрозуміла непосвяченому. Фрикції Дієго перемішані з документальними кадрами його феєричних голів та виграних матчів + блаженний фейс дєвушкі під ним і музичка така солов’їна, що навіть гібридний лайм не здолає цю вселенську ідилію.

Монолог батька Клавдії про те, що "вона не може відмовити йому після того, що він сьогодні (матч з англійцями на ЧМ-86) зробив", не заклювали б найагресивніші аргентинські феміністки, quia absurdum est.

Але повернемось до нашого Вінні-Пуха. В житті Бога не так вже й багато щастя. Він віддав усе заради футболу, а його викинули з футболу. Його чекають кутузки, суди, ломка і психлікарня. Його чекає саморуйнування та п’янки зі своїм агентом, схожим на Марлона Брандо в старості.

Його чекає сцена біля басейну, де він в п’ятнистих трулях, яко воїн-ягуар, побачить в темних водах обкладинку альбому Нірвани "Nevermind". І знову глибока яма з чорною водою. Блискавка і сильний дощ. І футбольний м’яч, його справжній Отець, який і врятував йому життя. Тому 2-гою назвою фільму може бути слоган "Врятувати рядового Марадону". Але враховуючи усі його заслуги перед людством, спортом та спасінням, та заради святої троїчності, фільм варто назвати – "Врятувати Бога".

Марадона – прикольний чувак, але знаючи про існування такого агіографічного фільму з усіма небилицями зі свого життя, йому варто було заборонити цю сентиментальну іконку для розповсюдження на цьому юдольному глобусі. Соплі і слюні тут линуть широкою та швидкою рікою.

Цікаво тільки одне, що ж там Кустуріца зняв у своїй документалці? Сподіваюсь, що не рабиню Ізауру з балканським колоритом.