Кустуріца заоркестрив ще одне житіє Дієго Армандо Марадони з елементами носмокінгового психоаналізу. Але на відміну від Вінні-Пуха Марко Різі, його Карлсон виявився політично підкованим субтитром.

Широка балканська душа зустрілась з тангоносним моторчиком з Аргентини в найкращих традиціях О'Генрі. Вони бразери по розуму і не люблять кастратіка Буша-молодшого, що виявляється в словах Марадони та шпільних мультах Кустуріци.

Будунний фейс Еміра та революційний бронепоїзд Дієго (без особливих натяків на іронічність), розбавляється, чи то стьобом адептів марадоністичної церкви, чи то їх іскристою побожністю. І головне, ці кадри виявляються найсмішнішими та найцікавішими в документалці.

Розмови про бідне дитинство, футбол, сім'ю, наркоту і хронологічна підбірка голів Марадо – все це було показано та почуто мільйони разів, а от "Отце наш" по-марадоністичному, церемонія прийняття в лоно церви # 10 та причастя завдяки голу забитому рукою, то циклічне ржу німагу.

Возхваляння божественних заслуг: активіста і революціонера Марадо з-за допомогою Sex Pistols (бо він секс пістолс в футболі) і ска, то вже боян, а от автобіографічний сонг з уст святого Марадони – то найголовніший престиж номеру, його альфа і омега, його бока і його хуніорс. Хоча святий Марадо з Марсу зараз нікому не потрібен. Як сказав великий Кустуріца: "зараз не час для святості й тому Марадона став наркоманом".

Тому й фазер андеграунду більше акцентується на Марадо в образі святого Хуана де ла Крус, а не Франциска з Асижу. Похуїстична печать Франциска виявляється тільки дурінні Марадо на матчі "Боки Хуніорс", стібанні з жителів Бєлграда та в сцені з онуком Кустуріци в якого виявляється нога футболіста.

Хуанський пафос Кустуріци зашкалює, коли він на повному серйозі починає робити з Марадо психоаналітика. Юнг робив головним потягом менів хавку. Фройд – секс. А Марадо звільняє гуманоїдів від фрустрацій та акацій своїми голами і фінтами.

Слова Кустуріци про те, що його мама померла на наступний день після приїзду Марадо до Бєлграду і що бог во плоті зміг її втішити, мали б проливати світло інтимності енд бразерхудності (в дусі імеджина Лєннона). Та окрім якоїсь фанатично-засліпленої незручності та релігійного пафосу ця сцена не принесла. З таких речей не стібуться, хоча й син Кустріци вдягнув нову сорочку на мітінг з божеством. І це при тому, як Марадо ганяв в Неаполі своїх обезбашених фанів. Він кричав їм з буса "досить", але чому він не крикнув досить рожевим сиропам Кустуріци – невідомо.

Кустуріца сам монтував цю документалку, як і вінігрєт зі своїх фільмів в ній. Та й фірма Nike має дати йому харошого бабла за такий опнутий продук-плайсмент.

Далі йде суцільна політика. Буш – вбивця і терорист # 1. Колумбійський кокаїн контролюють америкоси. Футбольна мафія рулить світом. Бразилець Авеланж – мафіозі. Гол рукою англійцям – це відповідь війні на Фолклендах чи Мальвінах (як кому подобається). Все це нормально й зрозуміло.

Як й слова Марадо про те, що всі політики – підараси і тільки один Фідель – малаток (бо він справді з народом). Тільки до чого там Уго Чавес (який з огляду на усе входить у список підарасів)? Знову Марадо використовують в своїх цілях? Не варто забувати про архетипічну любов росіян до фільмів Кустуріци та його візити до Москви. Буш – підар, але нічим від нього не відрізняється й Путін та його вірна жона Дімітрія Мєдвєдєва.

Цей імперський вектор Кустуріца не показує, хоча він з огляду на контекст напрошується. США з одного боку хочуть зробити увесь світ своєю колонією, Росія – з іншого (Російська Православна Церква, яко філія ФСБ, на днях виділила орден Фіделю Кастро).

Кустуріца мовчить, Він в дзеркалі. Чи в стадії дзеркала. Але нафіга було все це мутити у найкращому на світі фільмі про Дієго Армандо Марадону? Бога і корабля.

постер: kinomania.ru