The Killers "Day & Age" (2008)

Мімікрія The Killers досягає дебільних наслідків. Це, в принципі, можна й назвати пошуками себе. Але шукати себе в тінях давнопомерлих (чи й навіть живих) трупів – це вже збочення.

Дебютний "Hot Fuss" підривав тільки заплутаною танцюлькою "Somebody Told Me". Ну й куди ж без "Mr. Brightside". Далі тривало наслідування The Strokes та море пост-панківських британських інфлюєнсів.

В "Sam's Town" (2006) море Брюса Спрінгстіна, U2, Queen і навіть Meat Loaf. В "Read My Mind" припливли вже нью-вейвні штучки, на які всі кинулись за рік-два.

The Killers твердо зарубались в сонмі сучасних банд, які возносять ЗМІ заради реального зрубу бабла, бо слухати такі (в більшості випадків) вторинності просто тупо.

Цього разу The Killers ще більше продовжують гнути лінію 80-х (хто б сумнівався). В хід пішли, джазові, фанкові штучки (навіяні Talking Heads), гламурний голосочок Брендона Флаверса ака в героїв 80-х Duran-Duran. Накрило вселенським пафосом ака колдплєй-соплєй. Все модно і прикольно, але тупо вторинно.

Голос Флаверса (та й деякі моменти самого саунду банди) запросто можна переплутати з вокалом Тома Чапліна з Keane. Так "Crystal Ball" кінів і "Human" кілєрсів – то майже сіамські бразери-близнюки. І це дивує найбільше. Та й дискографія обох банд тупо ідентична: 2004-2006-2008.

На дебютнику The Killers ще не було таких запливонів. На "Sam's Town" таке вже почало траплятись. "Day & Age" вже остаточно обвалились ці райдужно-оргазмні небеса обітованні.

"Human", "Spaceman", "A Dustland Fairytale", "Neon Tiger" – ось неповний перелік (тільки нафаршированих 80-ми) бразерів-клонів треків Keane. "A Dustland Fairytale" це взагалі якийсь парафраз кінової "She Has No Time".

Вся ця незрозуміла суміш добивається інфлюєнсами з Talking Heads: фанкі, жирна басова партія, сакс ("Joy Ride", "This Is Your Life", "I Can't Stay"). Чуваки непевне захотіли погнатись за славою Vampire Weekend (на "Neon Tiger" за їх словами вони захотіли потягатись з MGMT). Хоча формула набагато простіша: The Killers зараз – то Talking Heads + Keane.

Від цього кіллєрсів розпирає таким всесвітнім пафосом, що Ной зі своєю голубкою сховається на вершині Арарату. На старті "The World We Live In" боком вилазить "Viva La Vida" Coldplay – і це вже точно піздєц всьому. Пафосна оркестровка "Goodnight, Travel Well" також валяється десь біля останньої хуйні соплєїв.

Зафузований бонусний трек "A Crippling Blow" вже нічого не рятує, тільки дає можливість Руслані потягнути з нього звучок.

Єдиним нормальним треком серед кіпішу цієї просто дурнуватої пурги є "I Can't Stay", де є майже все необхідне мену для щастя: сакс, ліра, вкраплення каліпсо, скрипочки, радісний дорожній ритм і стартові ноти позичені в ще більш безбашеного треку "Come On Eileen" бай Dexys Midnight Runners.

Такої незрозумілої хуйні не було навіть на диску фанатів Джастіна мазафакіна Тімберлейка – вже згаданих колдпєїв-соплєїв. Нда, чуваки з Лас-Вегаса чомусь перетворились на кілєрів власних талантів. Піздєц творчєству.

1. Losing Touch
2. Human
3. Spaceman
4. Joy Ride
5. A Dustland Fairytale
6. This Is Your Life
7. I Can't Stay
8. Neon Tiger
9. The World We Live In
10. Goodnight, Travel Well
11. A Crippling Blow

Reamonn "Reamonn" (2008)

Фрайбуржців Reamonn остаточно ідентифікують за плаксивим треком "Supergirl" з їх дебютного альбому "Tuesday" (2000). Мелодійний попса-рок завжди був в ціні. Радіоформати цінують таку щирість, та й тьолкі до неба ліфчики кидають.

Якось так фігово склалась карма Reamonn з тою однотрековою ідентифікаціїєю, хоча на "Beautiful Sky" (2003) є тречок того ж супергьорлного рівня – "Star" + "Pain" та "Sunshine Baby". Проривом і найвищим зенітом Reamonn був альбом "Dream No. 7" (2001), біля яких різні супергьорли навіть за кілометр не лежали. Такі пісні, як "La Trieste", "Everytime She Goes Away", "Flowers", "Only When You Sleep" обставляли супергьорлу за усіма параметрами і не були вже й такими форматними. Добивали всю ту мрію 2-ві бомбочки: "Pictures On Heaven" та "Jeanny".

Ну й на тому, як обрізало. Про минулий альбом "Wish" (2006) просто краще не згадувати.

Reamonn 2008 року розливу відрізняється кращим саундом, ніж "Wish", але й на тому всі позитиви закінчуються. Мелодійність, оркестровочки, легкість, емоційність, саундтрековість до всіляких мелодрам, фортепіанко та хрипло-сексапільний вокал Rea Garvey – такого добра на радіоформатному ринку завжди навалом. Дівчаткам потрібні слози, щоб відчувати радість життя під час зустрічі з ангелами на білих кониках.

Безперечно, Reamonn не клінічний випадок, як ті ж The Killers. Радує факт, що вони не женуться за вже остаточно заїбавшою модою на 80-ті і банально намагаються бути собою. Лабати то, що їм завжди найкраще вдавалось.

Цьогорічні треки як в'юни. Ніби ж прикольна рибка, але втримати її в руках – то нездорова штука. Треки влітають і вилітають. Всьо форматно. Слухати в автівці, ловлячи вітер рукою. Стереотипність для райдужного життя.

Треки для відлітання рай для супергьорлів, що й буквально підтверджується треком "Aeroplane". "Open Skies" став саундтреком до фільму "Червоний барон" (який вже десь валяється на інфасторі) про легендарного німецького льотчика-винущувача 1-ї Світової – Манфреда фон Ріхтгофена. Цей трек й можна назвати словом "більш-менш нормальний". Тут пацики постарались. Ще не таким сиропним тречком може бути "Broken".

От такі польоти уві сні. А до "Dream No. 7" просто нереально далеко.

1. Faith
2. Million Miles
3. Through the Eyes Of A Child
4. Free like A Bird
5. Goodbyes
6. Set Of Keys
7. Moments Like This
8. Aeroplane
9. Open Skies
10. Broken Stone
11. Serenade Me
12. Broken
13. It's Over Now

P.S. Після такого щастяска, наступною рецензією, буде тєкстєц про диски, існування яких просто злочинно замовчувати. Тройка харошого російського репу: СБПЧ Оркестр "СБПЧ Оркестр" (2008), Ассаи "Фаталист" (2008) (особливо) і Вис Виталис "Делай что должен" (2008).