Океан Ельзи „Міра” (2007)

Для мене Океан Ельзи закінчився на „Моделі”. Підтвердження тому неприємному факту можна знайти в одному з нещодавніх інтерв’ю Вакарчука, здається Комсомолці. Там він говорить, що після запису „Моделі” у студії стояло просто мовчання, тиша, як результат крейзанутості тієї речі, яку зробив ТИ. Проблема ж „Міри” в тому, що в ній немає свободи, в ній є міра, обмеження та піар енд створення образу класного пацика Славка Вакарчука, який читає казки діткам.

Вакарчук завжди вирізнявся віршами, парадоксальним, паранормальними, те, що було і у Земфіри на перших альбомах. Тепер це просто попсова, банальна поезія. Можна говорити і про досвід Пастернака. Початок – просто бешений (Свисток), а наприкінці життя – правильні, вилизані віршики в нірвані. Вакарчук співає про вогонь, але той вогонь у нього має міру, чого взагалі в природі не може існувати. Якщо він хоче бавитись сірниками, як дитина, то це його проблеми. Тепер його фанатами є малалєткі. Доля тінейджерів з Tokio Hotel – фіговий досвід для наслідування.

Вакарчук слухає Тома Йорка і Coldplay. Електронні фішки, в які кинулись всі бенди за останній період. Більше філософської тематики, якщо так можна написати про ці вірші.

Гітарна партія з „Міри” десь з-за кордону. „День у день” – суміш Doors і Девіда Боуі + вже звикла електроніка і модні за останні роки східні мотиви. Хоча про це, абзацами нижче.

„Хочу Напитись Тобою” – „ти стала для мене хлібом, водою”. Круто. Але до „Друга” цій пісеньці далеко, і про такі почуття так не співають. Це парафія Пономарьова, так співати про такі речі. „Долю не зміниш – хіба, що вона змінить тебе” – оце просто офігенні рядки. З голови не вилітає останній альбом Starsailors, на яких Океани завжди були, ну дуже подібні (після „Моделі”), хоча при прослуховувані цього альбому більше згадуються Manic Street Preachers (більше) і Stereophonics (менше).

„Пташка” вилітає з гнізда „Позич менi сонце”, принаймні початок і це, ще цветочки. Полуничка приповзає в „Зелених Очах”. Дика суміш з (хто б міг подумати) Ріккі Мартіна „Livin’ la Vida Loca”, вже модної електроніки, східних ритмів, яких навалом на альбомі Лами „Мені так треба” і чиєсь незрозуміле на-на-на та Queen на гітарі. Це що таке? Океани, що думають, що на Україні ніхто нічого не слухає?

„Коли Тобі Важко”. Океани кудись все-таки рухаються, але куди? „На площі нас більше ніж було до того”, „”правда насправді так близько”, „хіба, хтось казав тобі, що буде легко”, „хіба ти зможеш жити без мети”. Приклад Боно та виспівування його пісень у протестантських церквах не дають Вакарчуку спокою? Може йому піти в проповідники? Шукай в тексті Manic Street Preachers. І пафос, пафос, пафос. Про шо ця пісня?

Добротний поп-рок в „Як Довго” з намаганням присобачити лірику Цоя та Джима Моррісона до пульсуючої електроніки. Добре, що лише на 3 хвилини і 2 секунди.

„Ти була ніжна як сон”. Це вже якась деградація. Де Вакарчукова поезія? Де вона? Де вона? Де? Це просто „Не Можу Без Тебе”. То якийсь реквієм. Це щось з класики. І навіть труба не врятує. „Теплі краплі дощу з’явились у літньому небі, без них не може земля”. Це но коментс. Добре, що знову недовго.

„Лелеки”. І знову пам’ять Цоя не дає Вакарчуку спати. Але ж про нього не будуть писати „Цой – жив”. Не той час, не ті люди. І Вакарчук – не Цой. „Дайте нам бути такими, ми є... тому хто чує, давно вже все ясно і так” – біблійні алюзії, деколи, до добра не довозять. „Пальці стискають метал, а мовчить мікрофон” – це про кого? Всі банально хочуть сісти в останній вагон. Цей альбом Вакарчук писав мізинцем лівої ноги, чи на ньому вже можна ставити хрест? „Земля в иллюминаторе” також не дрімає. Це не Океан Ельзи, а якесь ВІА комсомольського періоду.

„Ночі і дні” – ще одним пальцем зроблена печальна сюїта, невідомо про що, але зроблена в СРСР. Це з тої опери, що й „Прєкраноє дальока”.

Хіт сєзона „Все буде добре”, як і належить гламурній мильній опері, пазітівно-манікюрна доповідь про те, що наш час колись настане. Знову східні штучки з Лами і совєтські ВІА.

Приджазований Радянський Союз та його вуха вилазять з усіх дірок „Моя мала”. Мері Поппінс відпочиває. За неї відпрацьовують Manic Street Preachers зі своєю „Little Baby Nothing” з альбому „Generation Terrorists” 1992 року. Десь вже чутий перехід і початок. Карочє, мала арбайтен, набивай гулі і колись полетиш, чи залетиш. Спроба копіювати лаконічність англійських дієслів.

Якийсь дивний альбом. Якщо на „Глорії” ще були динамітні „Без бою” та „Вище неба”, то тут якийсь аморфні, безхребетні моралізаторські проповіді ні про що, поєднані з активною комсомольською діяльністю з виховання підростаючого покоління у потрібному руслі.

Океанам настав гаплик, якщо вони вже опускаються до тих ламівських східних штучок. Такі ж можна почути в Manic Street Preachers, ну, наприклад, на треках „A Design For Life” та „Tsunami”, та й моралізаторством Маніки відзначаються не меншим, ніж нинішній Вакарчук.

Хоча, до їхнього хіта „If You Tolerate This Your Children Be Next”, Океанам ще далеко, але й без прослуховування „La Tristesse Durera”, „Kevin Karter”, „The Everlasting”, „You Stole The Sun From My Heart” не обійшлося. Маніакальні вуличні проповідники перетворились, в українському варіанті, на кабінетних прилизаних мажорів, ну щось, як Довгий секретар, тіпа, харизмата Черновецького.

1. Міра
2. День у день
3. Хочу напитись тобою
4. Пташка
5. Зелені очі
6. Коли тобі важко
7. Як довго
8. Не можу без тебе
9. Лелеки
10. Ночі і дні
11. Все буде добре
12. Моя мала