У відповідях читали слова «недоцільно», або «мають повне право і можливість задовольняти свої релігійні треби» (тільки у діючій церкві сусіднього села (міста). То ж не розуміли віруючі: чому їхня релігійна громада чи церква позбавлені аналогічного права – відправляти богослужіння, давати шлюб, хрестити новонароджених дітей чи за християнськими традиціями і народними звичаями востаннє віддавати почесті померлій людині.

     

«Ми трударі, колгоспники працюємо на святій землі-годувальниці, вирощуємо хліб, молоко. Допомагаємо цими продуктами робітникам і службовцям цілої країни. Всім відомо, людина живе не одним хлібом, а живе духовно. Духовність заключається в тім, що ми, сільські трударі,  виховані в релігійних сім’ях, віримо в Бога. Це наш другий хліб. І в честь 1000-ліття Хрещення Русі дайте нам змогу разом помолитися в нашій церкві за мир і спокій в усій планеті». Так писали вірні церкви із с. Балучин Буського району на Львівщині. Вони стверджували, що у червні 1970-го, коли більшість людей була зайнята польовими роботами, районне керівництво та його посіпаки вивезли все майно із їхньої церковиці. А згодом оголосили, що в ній діє краєзнавчий музей.

 

Державний архів Львівської області зберіг ймення тих, хто грубо долучився до страждань християнської святині, її вірних (другий секретар райкому партії Тарновський, заступник голови райвиконкому Назарчук, інструктор райкому партії Сай, перший заступник голови райвиконкому Порхітько, голова правління колгоспу Сервило, секретар партійної організації Борківський). Тепер Бог їм суддя. І все ж вірні Церкви Христової отримали перемогу. Два роки ходінь по муках і так званий музей (на базі недіючої церкви) перенесли в інше місце. Церкву повернули людям, а віддали їм тільки …іконостас. Все інше майно релігійної громади пропало.

 

 Люди писали, просили, благали відновити діяльність релігійної громади, їх церкви. У відповідь приходили бюрократичні штампи: «Повідомляємо, що Ваш лист по питанню реєстрації православної релігійної громади і відкриття церкви в селі ———— надіслано для розгляду, як цього вимагає діюче законодавство про релігійні культи, до виконкому ———–районної ради народних депутатів з проханням дати Вам відповідь». Або: «Гр.————. Ваша (та інші) заяви виконком ———— районної ради народних депутатів розглянув, нині вони на розгляді Львівського облвиконкому». Чи: «Гр.————. Ваш лист скерований у Раду у справах релігій при Раді Міністрів Української РСР». Люди просили відчинити храм, а їх прохання скеровували «для розгляду і проведення виховної і роз’яснюючої роботи із заявниками листа віруючих села …………». Щоби якось запевнити вищі органи влади у своїй повсякденній «виховній» роботі, або хоча б окреслити її можливі напрямки,  повідомляли, що «местные органы власти продолжают проводить с организаторами написания писем воспитательную и разьяснительную работу». Якщо ж приходили листи без підпису, тобто анонімки, то маємо на них візу відповідного керівника: «Нужно искать автора письма».

 

Традиційно у текстах-висновках органів районної влади стосовно відновлення діяльності релігійної громади і церкви чи то українською, чи російською мовами транслювалися письмові штампи: «На неудовлетворение треб верующих села———-служителем культа села————претензий в райисполкоме на протяжении 15-20 лет не поступало». Де ж це видано, щоби віруючі люди скаржилися на священика, звинувачуючи його у неправильному проведенні відповідних духовних треб? Але влада такий штамп вживала. Мабуть, для того, аби ствердити – у нас все в порядку, нарікання від людей відсутні, навіть віруючі задоволені організацією духовного життя.

 

Віруючі люди писали конкретно, говорили про свою працю, здобутки, трудові звитяги і…висловлювали болі, страждання від неможливості відвідати церкву сусіднього, далеко не близького села. У с. Смільному (Дрогобицький район), за даними його мешканців, було понад 260 осіб віруючих). Більшість з них – старші за віком люди, непрацездатні, ветерани війни і праці, але ще по можливості працюють у своєму радгоспі «Новокропивницький», чесно виконують всі свої обов'язки перед державою по виробництву та продажу сільськогосподарської продукції. Однак, жаліються селяни, свої релігійні потреби по відвідуванню церкви та проведенню релігійних обрядів у вихідні та призначені на це дні не мають можливості. Наша церква закрита, – писали вони. До найближчої діючої церкви у с. Старий Кропивник 15-17 км. Автобус Борислав-Жданівка нас не бере, тому що їздить кожний день переповнений, особливо у неділю. У Старому Кропивнику не зупиняється. І ми змушені добиратися пішком. Інші люди мають свою церкву, священика, тратять 2-3 години на відвідування церкви, а ми – повний день, що в значній мірі відбивається на праці і відпочинку…

 

Прочитавши такого листа трудолюбивих християн, районна влада відповіла, що їх церква знята з реєстрації 18 липня 1963 р., а релігійна громада приєднана до церкви с. Старий Кропивник, «где имеет полное право и возможность удовлетворять свои религиозные требы. Между населенными пунктами Смильна и Старый Кропивник расстояние 9-12 км., автобусного сообщения нет. За последние два года жители с. Смильна в действующей церкви с. Старый Кропивник совершили 22 крещения. 10 венчаний, 16 отпеваний, что собственно составляет 100%, 100%, 100%.». Переконаний, що, можливо, для молодих людей, які брали шлюб чи добиралися із немовлятком (якщо теплою погожею дниною) до церкви ще можна було якось доїхати у с. Старий Кропивник. А як було із покійником добиратися, особливо старшим за віком людьми, які конче бажали попрощатися з ним у діючій церкві? Бо ж там він хрестився, там вінчався, там був разом зі своїми одновірцями у дні великих свят і в часи традиційного престольного свята. До того ж така невизначеність місцевих органів влади стосовно відстані від обох населених пунктів із «ножицями» у 3 км.!

 

Так, окремі люди, релігійні громади зуміли добитися від органів влади конкретної відповіді. Але затратили задля цього значних зусиль, чимало коштів, нарешті, особистого здоров'я. Ось наприклад, мешканці с. Станеля, що на Дрогобиччині. В одному із своїх листів повідомили голову Президії Верховної Ради СРСР Андрія Громика, що крім безпідставного припинення діяльності їх релігійної громади та церкви, органи влади спричинили втрату громадського церковного майна. У відповідь отримали листа, в якому зазначалося, що релігійна громада має повну можливість задовільняти свої релігійні треби у діючій церкві сусіднього смт. Стебник. Отже, офіційно виходило, що церкву вони все ж таки мали. Тому чиновник вирішив дописати у відповіді: «Згідно діючого законодавства про культи, діюче об’єднання має право користуватися лише одним молитовним будинком, в даному випадку церквою». Так, але віруючі були позбавлені права відвідувати свій храм, власними силами який у свій час звели їхні батьки. Тому вони не бажали йти в інше село, до іншої парафії. В такий спосіб йдуть в гості на храмовий празник. А традиційні богослужіння відвідують у своєму храмі.

 

В іншому разі, уже російською мовою тому ж заявнику дописали, що вони (віруючі) «имеют право быть фундаторами данного православного общества, входить в состав исполоргана и ревизионной комиссии». Тобто мають право входити у відповідні релігійні структури громади іншого, але не cвого села і не своєї церкви. Причина – вони у селі відсутні. Замкнуте коло. Нарешті, щоби хоч якось зменшити напругу, віруючій громаді с. Станеля повідомили, що колишню культову споруду (їх церкву) освоїли під народно-господарське призначення (1984). Тепер вона буде переобладнана під музей. Чи від того стало легше віруючим?  Чи вгамувалися їх мрії, сподівання? Ні. Над ними звичайно кепкували, їх силкувалися принизити, їм намагалися показати силу тодішньої влади, а відтак знову зробили те, чого вони не просили.

 

2 червня 1988 р. віруючі села відправили чергового листа Михайлові Горбачову. «Нашу церковь 15 июля 1984 г. районные руководители ограбили… Наша церковь не была закрыта, а затухающая… Мы просили (подали заявление на регистрацию церкви, а нас ограбили…)». Далі заявники скаржилися, що вони пишуть в Москву, звідти скеровують їх листа в Київ, відтак до Львова, потім у район, а тут кажуть, «что за нашу церковь ничего решать не будут и регистрировать тоже. Нас посылают в Стебник, который от нас за 5 км.». При цьому селяни зауважують, що у Стебнику замешкує 25 тисяч осіб, до того ж сюди ж зараховують мешканців с. Колпець (600 господарств). У такий спосіб, жартують сільчани, наші священики стануть мільйонерами, а при соціалізмі – капіталістами… Нашим односельцям ніколи не бракувало гумору… Християнство – релігія радісна, стверджував у свій час митрополит Іларіон (Іван Огієнко).

 

І знову мешканці с. Тучапи адресують листа до Андрія Громика. «Мы уже не раз обращались к Вам. Наши районные руководители растащили имущество церкви, стоимость имущества составляет 250 тысяч рублей. В 1987 г. Вам писал наш односельчанин Кравчук В. В. И просил, чтобы Вы его приняли на прием. Он Вам расскажет обо всем подробнее. Мы просим дать вызов Кравчуку В. В. И приказать, чтобы местные руководители восстановили все в церкви, как было»”. У відповідь надійшла ще одна відписка, мовляв, у районі вже діють 36 церков ! Чи й тоді діяв певний ліміт на відповідну кількість релігійних громад, їх церков, як дефіцит на ковбасу, масло, або цукор?

 

Втім, мешканці с. Станеля не вгамовувалися. Ще в одному запиті до  того ж Андрія Громика вони вимагали: «…Культовое имущество перешло государству. Но ведь у нас церковь отделена от государства. Какое право имели наши руководители забирать государству церковное имущество? Они настраивают верующих против государства, нарушают Конституцию, нарушают заветы Ленина. Мы просим прислать из Москвы комиссию с тем, чтобы она на месте разобралась в происшедшем. Нашей церкви более 100 лет, в ней хрестились многие поколения… А районные руководители хотят из нее сделать конный двор…».

 

Нарешті, 24 вересня  1987 р. у село, на ім’я гр. Турик М. О. написав листа голова Дрогобицького райвиконкому. «Згідно акту від 15 червня 1984 р., церковне майно з церкви с. Станеля передано в етнографічний архів с. Бистриця». Далі говорилося, що порушень і зловживань під час передачі церковного майна не встановлено. Відтак називалися прізвища посадовців, які ствердили документ своїми підписами.

 

У з'ясування довготривалої справи втрутився районний прокурор. Зокрема, у листі (12 квітня 1989 р.) – отже, минуло вже 2 роки (!) він повідомив, що опис церковного майна церкви св. Юра (с. Станеля) знаходиться у с. Бистриця. Всього в архів передано 153 речі 26 найменувань. 18 листопада 1986 р. майно по акту передано до Львівського музею історії релігії та атеїзму. Дирекції цієї установи скеровано листа. Однак, поки що відповіді не надійшло.

 

І все-таки архів зберіг для нас те, що у свій час безпідставно вилучила влада із недіючої церкви. Серед сакральних предметів значилися – плащаниця, хоругви з іконами, хрести з Розп'яттям, кивот, ікони Божої Матері, іконостас у розібраному вигляді, бронзова чаша, ікони з побитим склом, хрести…. Чому органи місцевої влади не бажали про все це написати людям? Може тому, що не було відповідно заготовлених бланків? Хто сьогодні може розв’язати таку дивну загадку?

 

Матеріал підготовлений на підставі даних Державного архіву Львівської області. (ДАЛО). – Ф. Р-1332. –Оп. 3. –Спр. 446. –Арк. 14, 25, 32; –Спр. 471. –Арк. 7, 17; –Спр. 477. –Арк. 2, 8, 40, 43, 44, 47, 55, 59, 77, 99, 101, 119-120.

Юрій Боруцький.