«Розуміючи, що двомовність – страва смертельно отруйна, ми продовжуємо її їсти»

Українців робить українцями, насамперед, їх мова. Нація без мови і поза мовою неможлива. Разом з тим, Україну хочуть розчленувати на частини, нав’язуючи двомовну модель – усе це цитати відомого мовознавця Юрія Шевчука. Про двомовність, як геноцид нації, як загрозу нашій державності «Вголос» поспілкувався з відомими письменниками та науковцями.

Мовознавець та лектор Колумбійського університету (США) Юрій Шевчук наголошує: «Мова, подобається комусь чи ні, завжди відігравала у визначенні держави величезну роль. Вона завжди була об’єктом, який зазнавав атаки русифікаторів, асиміляторів усіх різновидів: чи це була польсько-литовська Річ Посполита, чи протягом довшого періоду історії Російська імперія. Чому? Тому що мова теж історично, безвідносно до того, подобається це комусь чи ні, визначала націю, модерну націю. Історичний досвід свідчить, що сильна і життєва нація, здатна згуртуватися в час екзистенційної загрози, повинна бути об’єднаною однією мовою. Нас намагаються переконати у тому, що мова не має значення, власне, тому, що мова має найважливіше значення».

Разом з тим відомий мовознавець, заступник голови Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім. Т. Шевченка Олександр Пономарів також наголошував: щоб по всій Україні відродити українську мову, нам треба агресивно її захищати. За його словами, нерозумні політики та ще менш розумні журналісти поширюють чутку, що є дві України: російськомовна та українськомовна. «Це брехня. Уся Україна україномовна, тільки в одних регіонах її менше придушували в імперській Росії та в Радянському Союзі, а в других більше. Ще дуже часто кажуть, що от у нас є російськомовні патріоти України. Я знаю, що є такі. Але якщо хто справжній патріот України, то повинен вивчити українську мову. Вдома розмовляй якою хочеш, але в публічному житті – українською», – зазначає Пономарів.

До 25-річниці незалежності в Україні  стартував «Мовомарафон» із гаслом «Переходь на українську – стань незалежним». До нього долучилося уже понад 5 тисяч осіб, які зрозуміли, що більше не мають бажання розмовляти російською і, що насправді це двомовність є  загрозливо для України. Серед відомих людей, які приєдналися до «Мовомарафону» лідер гурту ONUKA Ната Жижченко, телеведучий Юрій Макаров, журналістка Анастасія Рінгіс, професор мовознавства Віденського університету Міхаель Мозер.

Власне про те, чому двомовність може спричинити геноцид нації,  «Вголос» поцікавився у відомих людей:

Василь Шкляр – український письменник, політичний діяч, автор романів «Залишенець. Чорний ворон», «Маруся» та інших.

Я категорично проти двомовності. Все повинно бути українською мовою, інакше не буде ні держави, ні перспективи, ні України. Двомовність – це насправді схема для російської одномовності. Коли нам говорять кілька фраз українською і називають це українським продуктом, українським ефіром, українською передачею – все це велика омана. І з цим треба боротися і досить суворо. Я дивуюся досі, чому ця наша влада, непритомна, не може вжити якихось заходів у мовному питанні. Тому що війна триває і Росія перемагає, здавалося б, на мирній ниві. Насправді у нас йде війна між українським і російським світом – і цим все сказано.  І все російське – це перемога російського світу, особливо в інформаційному просторі, а він вирішує все.

Говорячи про толерантність, яку нав’язують українцям у мовному питанні, Василь Шкляр переконаний, що мовне питання порушувати потрібно. «І у нас має бути суворий захист психологічно. З переселенцями, іншими російськомовними ніколи не можна розмовляти російською, інакше вони нас русифікують. Людина, яка є в Україні, має відчувати в якій країні живе, яка це держава, які тут пріоритети. А так залишилися сталінські методи, тільки вони за умов демократії інакше трактуються, мовляв, у нас все дозволено і так далі. Ні – ти приходиш в нашу державу, у себе в державі, на кухні розмовляй, як хочеш. А українці не повинні переходити на російську мову. Адже є такий закон – один москаль ставить шість хохлів на місце.  Це коли є, наприклад, російськомовна людина і 4 українців перейдуть на мову співрозмовника. Якщо вже 7 людей – це критична межа. Ось і доказ агресивної російської психології, наскільки вона сильніша за українську толерантність.

Іван Сварник — український історик, перекладач, громадський діяч, керівник Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки.

Українська мова в Україні, безсумнівно, має бути єдиною державною мовою, якою б розмовляли всі державні чиновники без винятку. Я особисто зіткнувся з подібним підходом у Канаді, де будь-який чиновник мав обов’язково знати дві державні мови: англійську і французьку і працювати він міг лише тоді, коли володів обома мовами. З українською мовою проблема складніша, оскільки вона тривалий час зазнавала утисків, переслідувань з боку російських царів-шовіністів, пізніше російських комуністів-шовіністів, які намагалися взагалі ліквідувати усі національні мови, крім єдиної російської, яка мала стати понад національною. І тому українські патріоти боролися за статус української мови, за можливість видавати літературу українською мовою, читати, викладати українською. І це було, власне, чи не єдиною спільною вимогою усіх патріотичних сил України протягом століть. Боротьба за українську мову, як неодмінний атрибут української нації, а згодом і української держави. Адже без української мови української держави просто бути не може, бо українська держава з іншою мовою – це не українська держава – така моя особиста думка. Сам я знаю більше 10 мов, однак вважаю, що на державному рівні українська мова потребує якнайбільшого захисту, сприяння у її вивченні, сприяння у друкуванні української книги, посилення українського шкільництва на рівні середньої і вищої школи, адже без цього нормальне функціонування нації і її майбутнє забезпечити не вдасться.

Микола Жулинський – український літературознавець, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України

Відомий  польський освітній і культурний діяч Гуго Коллонтай, який разом Тадеушем Чацьким заснували Кременецький ліцей, сказав, що не може існувати двомовності – обов’язково рано чи пізно одна мова переможе іншу. Оскільки мова це живий організм і бореться за своє виживання, двомовність є абсолютно непродуктивною і навіть провокативною. Дехто починає посилатися на досвід Швейцарії чи Фінляндії, я бував там і можу з впевненістю сказати, що німецькомовні кантони у Швейцарії абсолютно не культивують ні французької, ні італійської мови, хоча ці мови вважаються державними у Швейцарії. Я знаю і переконаний, що в Україні особливо небезпечним є для мови ідея двомовності, розмови про мирне існування російської і української мови. Не може цього бути і не повинно цього бути, бо в нас одна державна мова – це українська. І ні про яку іншу на державному чи офіційному рівні мову не можна вести жодних дискусій. Мені особливо не подобається, коли останнім часом, намагаючись загравати із російськомовним сходом, зважаючи на військову агресію Росії проти України, впроваджують гасла «Єдиная Украина – Єдина Україна», починають писати ці двомовні гасла, таким чином впроваджуючи двомовність. Цього категорично не можна робити і я вважаю, що для української мови, яка віками не розвивалася у нормальних умовах, була під загрозою  і русифікації, і полонізації, і румунізації, і угоризації, тепер особливо потрібні сприятливі умови для відродження і утвердження.

Українська мова повинна бути мовою загальнонаціонального єднання, порозуміння між українцями і тими етносами, які проживають на території України. Тому я вважаю, що навіть дискусій про двомовність не потрібно вести, тому що двомовність є загрозою для української мови. У нас повинна бути одна мова державна – українська  і саме вона повинна стати консолідатором українського суспільства.

Лариса Ніцой – українська письменниця, педагог, громадський діяч.

Як вчитель, я завжди пропоную учням подивитися на проблему, провівши аналогію чи включивши образне мислення. І на проблему двомовності я б радила поглянути таким самим чином. Уявімо, що двомовність – нова страва. Коли нам пропонують скуштувати щось нове, ми  обов’язково цікавимося, хто це приготував, що туди входить, яка з цього користь, чи не так? Хто ж приготував страву «двомовність», яку ми споживаємо вже багато років? Тут варто зазирнути в історію і поглянути, що ця страва не завжди була в нашому раціоні, її нам нав’язали. Кожна імперія, що завойовує території, чи нова влада, яка приходить  намагається впровадити свою культуру, традиції, мову, щоб народ передусім розумів цю владу і розмовляв з нею однією мовою, навіть мислив цією мовою. Так і прийшла «руская імперія» і наклала лапу на наші землі, вирішила зробити населення «рускаязичним», щоб воно мислило  так, як російська влада. Хіба зараз ми не чуємо доволі часто – але я ж думаю російською? До чого мала призвести ця страва, чи не до «рускаязичія»?

Пізніше, коли прийшла більшовицька влада,  суть і традиції ж її не змінилися. А суть яка? Зробити населення «рускаязичним», щоб мислили так, як вони. Яка ж кінцева мета цієї страви, яку хочуть нам згодувати? Давайте подивимося, з чого вона складається: спочатку видавали циркуляри про заборону української мови, писали, що це недомова, забороняли, принижували, морили голодом, розстрілювали, вивозили в концтабори. А після батога  прийшов пряничок: російському вчителю - премію, а українському – дулю з маком, як захищати кандидатську, то лише російською, бо це вища мова і так далі. Цю страву «двомовності» приправили смачненьким соусом під назвою «братство, єднання, дружба народів»  і під цим соусом згодували українцям. А українці це з’їли, більше того,  ми не просто з’їли, а ввели її у свій щоденний раціон. А тепер питання: а для чого, як воно вплинуло на наш організм? Погано вплинуло, тому що української мови ставало все менше і менше, російська переходила в широкі маси і народ почав думати «па рускі», як цього й добивалася російська влада.

Ми ніби стали незалежні і зрозуміли, що це нам шкодить: «ми розуміємо вже, як готували цю страву, її шкідливість, але ми й далі її їстимемо, бо вона вже на нас не діє». Але, якщо ми в 90-х роках задекларували українську, як державну мову, то зробили це лише номінально, а фактично ми далі толерували  поширення російської мови у всіх сферах нашого життя. Ми й далі їмо цю двомовність, розуміючи, що вона шкідлива. І це привело до того, що у нас всі канали російськомовні,  що на них російськомовні серіали, музика – теж. У маршрутках, тролейбусах чути лише російську. В Криму була теж, здебільшого, російська, в результаті всі заспівали Путіну алілуя. А чому? Та тому що страва, яку ми їли під назвою «двомовність», була покликана нас усіх русифікувати. Крим і Схід це підтвердив, що вони думають «па рускі», їм «рускій мір» набагато ближчий. І ми навіть, знаючи, що ця страва отруйна, продовжували її їсти. І це мало свої наслідки…

І як тепер з цим боротися? Треба негайно з нашого раціону прибрати цю страву, яка отруює весь організм, негайно припинити це споживати. А що замість цього? Замість цього можемо скористатися досвідом країн-сусідів, чи Німеччини,  Франції, Англії, Італії, де закони виписані так, що державна мова – це мова спілкування усіх людей в країні, незалежно від національностей. Всі національності рівні, вони мають можливість спілкуватися своєю мовою, отримувати уроки своєю мовою, але прийшовши в магазин, чи лікарню, чи бібліотеку, вони отримують послуги мовою країни. Нам треба піти цим самим шляхом. Нам треба з програми державного будівництва прибрати галочку навпроти «російська мова» за замовчуванням. І поставити галочку на українську мову. Усі без винятку, обслуговуючий персонал будь-де в ресторанах, перукарнях, магазинах має розмовляти українською, не говорячи вже про держслужбовців. А що робити меншинам? Від рідної мови, звісно,  відмовлятися не треба, але слід пам’ятати, що в нас в Україні живуть представники 130 нацменшин і згідно із законом вони всі рівні, тобто всі мають однакові права. Але нам що відкрити 130 каналів, 130 спеціалізацій шкіл мовою мешин? Звісно ні, для цього існує державна мова, яка є в нашій країні мовою міжнародного спілкування. Всі національності можуть порозумітися між собою державною українською. Це мова держави, яка об’єднує між собою всі національні мови, які мають рівні права, а не мова однієї нацменшини, у даному випадку російська, яка замінила собою всі мови нацменшин.

Олена Янковська, «Вголос»

 

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Погода, Новости, загрузка...
Завантаження...
RedTram