Андрій Слюсарчук: Я вимагаю до себе іншого ставлення суспільства, але ж не безпідставно  242

Пане Андрію, широкому загалу Ви відомі як людина з феноменальною пам’яттю, яка за допомогою власної методики здатна за мінімальний час запам’ятати надзвичайно великий обсяг інформації. Розкажіть, як Ви йшли до цього, коли почали працювати над цією методикою?

Пане Андрію, широкому загалу Ви відомі як людина з феноменальною пам’яттю, яка за допомогою власної методики здатна за мінімальний час запам’ятати надзвичайно великий обсяг інформації. Розкажіть, як Ви йшли до цього, коли почали працювати над цією методикою?

Давайте почнемо з того, що особисте моє життя – це вже була праця. В 9 років я закінчив школу – це вже багато про що говорить.

Народився я в 1971 році у Вінниці. Мої батьки були медиками, професорами – мама - педіатром, тато – кардіохірургом. На жаль, вони загинули в автокатастрофі того ж року, коли я закінчив школу. Кілька років мене життя кидало – я потрапив в дитбудинок, звідки потім втік у Москву.

В дитячому будинку мій талант був не так моєю гордістю, як моєю карою: діти мене не сприймали, педагоги також. Я змушений був бути таким як усі. Я їм пояснював, що не можу бути таким як усі, бо вже закінчив школу. Та усі мої спроби повернути собі документи, щоб вступити у вищий учбовий заклад, закінчувалися погрозами, покараннями.

Моя втеча з дитбудинку була втечею з того середовища, в якому я опинився без своєї згоди. Дитбудинок був до мене непривітний як система. Ще коли я жив в сім’ї, з батьками, то умови мав доволі тепличні: до мене прислуховувалися, мене любили, оберігали і сприймали таким, яким я був. Та коли батьки загинули, я відчув, що ця моя індивідуальність, моя неординарність і стиль не вкладаються в жодні радянські системи.

Приїхавши в Москву, я попав в оточення циганів. Дитина є дитина. Правда, вони мене непогано прийняли, нагодували, навчили просити гроші. На той час мені здавалося, що це саме те, що мені треба. Саме тоді я вперше зіткнувся з феноменом циганського гіпнозу. І почав цьому навчатися.

Приблизно рік я бомжував у Москві. А одного дня, волею випадку, познайомився з чоловіком, який виявився працівником медінституту ім. Пирогова. Він запросив мене до себе додому. З часом, коли я почав довіряти йому, то розповів свою історію. І саме за його участі я попав на прийом до Міністра охорони здоров’я СРСР Євгенія Чазова.

У 12 років за протекцією Чазова я поступив в Московський медінститут ім. Пирогова на лікувальний факультет. Спеціалізацію проходив на кафедрі нейрохірургії під керівництвом професора Гусєва. Моїми вчителями в ті роки були такі відомі вчені у сфері нейронауки як Карлов, Вейн, Коновалов.

У 18 років я закінчив інститут і відразу ж, за рішенням вченої ради, був скерований в аспірантуру, без проходження інтернатури. Ставши аспірантом, я за півтора року написав кандидатську.

На яку тему?

Ураження мозку, зумовлене герпетичними енцефалітами. Я в той час розробляв специфічні методики лікування, аналоги. Тоді вперше почали впроваджуватися такі сучасні препарати як імуноглобуліни. Для багатьох вони і зараз невідомі, а на той час це було взагалі… щось таке! І от я, молодий аспірант, за півтора року написав кандидатську дисертацію, а окрім того, пройшов спеціалізацію по анестезіології, реанімації, імунології і психіатрії. От в такому темпі я працював над собою.

Судячи з Вашої розповіді, в Москві Вам велося непогано. А яким чином Ви опинилися в Україні?

Відпочиваючи влітку в Алушті, я познайомився з дівчинкою з Новояворівська. І закохався. Це для мене було настільки важливо, що я вирішив кинути все і поїхати в Україну. Спочатку я приїхав у відпустку. Я ж тоді поняття не мав, що таке Новояворівськ, що таке Львів.

Як же Ви наважилися кинути все в Москві і поїхати в якесь провінційне містечко в Україні?

Кохання – це штука серйозна. Коли я повернувся з відпустки до Москви, то так сумував за Анжелою, що півроку просто існував: вже мені не йшла ні наука в голову, ні ніщо інше. І я тоді пішов до професора Вейна і сказав, що їду до Львова. Він мене, звичайно, відмовляв, але я вирішив все-таки їхати.

У Львові нейрохірургія в ті роки була на дуже низькому рівні, і мені здалося, що я буду тут одним з «найкрутіших» нейрохірургів, до мене будуть черги стояти.

Приїхав я в Новояворівськ у 1993 році. Маленьке містечко. Всі одне одного знають, розказують, що приїхав молодий кандидат наук, нейрохірург, невролог. Я підійшов до головного лікаря районної лікарні, яка виділила мені кабінет; в народі пішли чутки - і до мене почали приходити на прийом. Слава мені дуже сподобалося. Тоді я повернувся в Москву і написав заяву на звільнення у відділі кадрів, нікого не попереджуючи.

У нас з Анжелою вже йшло до одруження, проте вона померла від сепсису, коли я був на курсах у Москві. Тоді ж мобільного зв’язку на кожному кроці не було і я дзвонив з Москви раз в тиждень. І коли в черговий раз подзвонив, мені її мама сказала, що Анжелу вже поховали. В мене тоді була страшна депресія. Але я повернувся в Новояворівськ і протягом шести років намагався там довести, що я хороший лікар.

Думаю, по-молодості я тоді щось не те зробив. Я ж був максималістом: відвертим, щирим, міг критикувати вчинки урологів, неврологів у плані лікувальних тактик. Районним лікарям це не сподобалося, звичайно. І так сталося, що за дуже короткий час уся медична еліта в Новояворівську постала проти мене.

Ви продовжували працювати в районній лікарні?

Ні. Там почалися конфлікти і я звільнився.

А як Ви заробляли на життя? І де жили?

Я ж купив квартиру в Новояворівську. А на життя заробляв сеансами гіпнозу.

Це були лікувальні сеанси?

Так. Я займався такими патологіями як заїкання, енурез, одним словом, проблемами психосоматичного характеру. І мені вдавалося досягати хороших результатів.

Зараз займаєтеся такою практикою?

Ні.

Чому?

Не маю ні часу, ні здоров’я, ні сил. Та й переріс уже. Я все ж таки хірург.

А в ті роки ви пробували влаштуватися на роботу хірургом?

Я пробував влаштуватися нейрохірургом у Львові. Звертався до професора Володимира Шеваги - завкафедрою нейрохірургії та неврології медінституту ім. Д.Галицького. Мене почали перевіряти. Не вірили, що я той, за кого себе видаю.

Чому? Адже у вас були усі документи про освіту?

Були. Але цим документам ніхто не вірив. Важко повірити, що 21-річна людина - кандидат наук, якщо люди у 21 рік тільки закінчують інститут.

Але ж Вам вдалося у 12 років з атестатом про середню освіту вступити в медінститут.

Це було за одноосібним рішенням Чазова. А тут ситуація була зовсім інша.

…Я зрозумів, що буде дуже складно адаптуватися в такій ситуації. Тому вирішив продати квартиру в Новояворівську і поїхати назад в Москву. А через деякий час я вирішив здобути психологічну освіту і поступив в Санкт-Петербургський університет ім. Ломоносова.

Ви вже вдруге поїхали з Москви? Чому? Наскільки я розумію, у Вас там були усі умови для життя і розвитку.

Були. Але в якийсь момент мені там стало некомфортно…

Так от, поступивши в Санкт-Петербурзький університет, я влаштувався на роботу в інститут ім. Бехтерєва, в реанімацію, бо треба ж було за щось жити. Таким чином, я вчився в університеті, по ночах чергував в нейрореанімації як реаніматолог, а вдень оперував хворих як нейрохірург.

Навчальну програму університету я мав намір пройти за рік. Пам’ятаю, як заходжу до ректора з деканом факультету Сергієм Івановичем Розумом, він мене представляє, і каже, що я хочу закінчити навчання за рік, а я пропоную продемонструвати ректору свій метод запам’ятовування інформації, і якщо він і після цього буде проти, то я кину навчання. Він погодився. І тоді я в межах 3-х хвилин запам’ятовую 50 сторінок тексту. На той час це була сенсація. Коли я почав відтворювати цю книжку, в академіка щелепа відпала. Він понакликав в свій кабінет колег, і я їм демонстрував свої вміння – множив, ділив, відтворював, запам’ятовував. Загіпнотизував навіть папугу, який був в кабінеті. Після цього ректор дав мені дозвіл здати все в межах одного року. Але з умовою, що я читатиму в університеті лекції з психіатрії. Цей рік навчання минув для мене на одному подиху.

З Санкт-Петербурга чутки про мене дійшли до Москви, до професора Вейна, який під час одного зі своїх візитів в Петербург і запропонував мені їхати в Москву докторську захищати. За 2 роки я написав докторську, блискуче її захистив. Крім того, я написав багато наукових робіт, 4 монографії. За сукупністю наукових праць рішенням вченої ради інституту ім. Пирогова мені присвоюють звання професора.

У той час я бував з візитами в Україні. А пізніше вирішив повернутися сюди назовсім.

До Львова?

Так.

Якщо Ви вже вирішили повернутися в Україну, то чому не до Києва? Там все-таки можливостей більше. Та й, за Вашими словами, у Львові Вас як медика ніхто не підтримував.

Не підтримував і не сприймав.

То чому Ви не поїхали в Київ?

У Києві я нікого не знав. А тут у мене вже було багато друзів. І я старався тут довести, що я хороший спеціаліст. Оперував потихеньку в районних лікарнях.

Якщо Вас не сприймали як медика, то як Вам вдавалося оперувати?

Але ж не всі не сприймали. От уявіть собі, що я приїжджаю в район, де випадок з важкою черепно-мозковою травмою. Я ж все-таки кандидат наук, професор. Родичі пацієнта мали право запросити мене як лікаря? Мали.

То Вас запрошували до пацієнтів по знайомству? Чутки ширилися і люди одне одному рекомендували Вас як хорошого спеціаліста?

Саме так. І зараз так відбувається. Я одного з коми витягнув, другого, третього…

В той час, спостерігаючи за хворими, аналізувати свій лікарський досвід, я почав розробляти специфічні методики, пов’язані з функціонуванням мозку і пробував їх використовувати в клінічній медицині, виводячи людей з різних станів, коми, наприклад. Деякі свої гіпотези перевіряв на собі. І коли почав отримувати керовані результати, то вирішив, що про них треба розповісти суспільству. Можливо, я б і не відкрився, заробляв би собі й далі на приватних хворих. Але відбулася в той час одна подія, яка мене надзвичайно вразила, була для мене, можна сказати, травматичною і, по суті, спровокувала мене вийти на широкий загал і заявити про себе.

Я тоді викладав психологію у Львівській політехніці, в Кизименка на кафедрі. Живучи в гуртожитку при інституті, я здружився з двома братами-студентами з Закарпаття. Їхня мати в той час була в Америці. І так сталося, що у них в Стрию помирав дід від сепсису. Звичайно, вони попросили допомогти - і я поїхав його рятувати. І от, в домашніх умовах мені вдалося витягнути діда з цього стану. А потім… Все закінчилося як завжди. Коли ти починаєш рятувати людину, кажуть робити все можливе, а коли приходить час розраховуватися, питають, чому так дорого. І врешті-решт так сталося, що через фінансове питання, ці два моїх товариші відвернулися від мене і підтримали свою матір, хоча, як на мене, вона була неправа. На цьому наша дружба закінчилася. Коли їхня мати приїхала в Україну, ми зустрілися. Вона тоді влаштувала скандал, кричала, що ніякий я не професор, ніхто мене тут не знає, обзивала шарлатаном, аферистом та іншими словами. Саме цей випадок спровокував мене вийти з підпілля і відкрито заявити про можливості своєї пам’яті і досягнення в лікарській практиці.

Чи могли б Ви докладніше розповісти про свою лікарську практику? Де ви зараз працюєте? Наскільки мені відомо, Ви викладаєте в інституті новітніх технологій ім.Чорновола.

В інституті новітніх технологій і в Національній медичній академії післядипломної освіти ім. Шупика. Там я професор кафедри нейрохірургії. Викладаю й оперую.

Щодо медичної практики…Мені складно описати себе як лікаря. Думаю, що це краще можуть зробити колеги, які зі мною працюють.

Лариса Притуляк, головний акушер-гінеколог Хмельницької області:
Я можу сказати, що Андрій Тихонович - унікальний лікар. Більшого знавця людини як цілісного організму, кращого знання тих патологічних процесів, які можуть відбуватися на тонкому рівні, знання сучасної фармакології і дії всіх препаратів при певних критичних станах, якщо чесно, я не зустрічала. Йому вдається витягувати людей з багатьох надзвичайно важких станів, в тому числі і з коми, коли пацієнти тижнями перебувають без свідомості. Я не думаю, що в Україні є ще лікарі такого рівня. Якщо ви бачили серіал «Доктор Хаус», то Андрій Тихонович - це доктор Хаус українського розливу. У нього надзвичайно висока кваліфікація. І це, разом з унікальною пам’яттю, дає йому можливість проводити дисфункційну діагностику між певними симптомами і швидко ставити діагноз. Наскільки я бачила, діагноз завжди ставився точно і лікування підбиралося в залежності від того, якого саме цей пацієнт потребував – чи медикаментозного, чи оперативного. Щодо методів, якими він лікує, то можу точно сказати, що це не гіпноз. Він користується зареєстрованими медпрепаратами, причому використання цих препаратів і їх комбінацій для кожного хворого унікальні, схеми не заїжджені, не стандартні, а абсолютно різні у кожному конкретному випадку і коректуються залежно від зміни стану пацієнта. Андрій Тихонович надзвичайно точно підбирає точку прикладання того чи іншого препарату, оскільки знання цієї людини, повірте, надзвичайно потужні. Він не просто лікар, - це вчений, потенціал якого на сьогодні абсолютно не використаний в Україні.

Олексій Ісаєнко, нейрохірург вищої категорії, Київська міська клінічна лікарня швидкої медичної допомоги:
Андрія Слюсарчука я знаю не так давно, але можу сказати, що це кваліфікований спеціаліст, який знає хід операцій не тільки на головному мозку, але й на спинному мозку, прекрасно знає периферійну нервову систему. Окрім цього, він просто енциклопедія медикаментозних знань. Часом хірург може зробити унікальну операцію, але не знає, як лікувати хворого. А цей лікар знає і як прооперувати хворого, і як його виходити в кожному окремому випадку. До речі, ми недавно були в Ужгороді, оглядали там важкохвору 30-річну жінку, матір трьох дітей. Її там довго лікували, але, судячи з усього, неадекватно. Андрій Тихонович приїхав, призначив лікування, відразу провели маніпуляції, які він сказав - і хворій стало краще. Але, не дивлячись на покращення стану пацієнтки, наступного дня йому довелося сперечатися з лікарями, які не хотіли виконувати вказівки. В результаті, цю хвору перевезли в Хмельницький. Слава богу, що головний невропатолог Хмельницької області з розумінням ставиться до його методів лікування, оскільки бачила результати лікування Андрієм Тихоновичем хворих. За її словами, з 15-ти хворих, які вже відходили на той світ, він зміг витягнути 8. Це колосальний результат. Зараз пацієнтка,яку ми привезли з Ужгорода, вже більш-менш виходить з того важкого стану, в якому була. Тобто, Андрій Тихонович, по суті, лікар просто унікальний. Маючи такі знання і вміння хірургічні та володіючи енциклопедичними знаннями в медицині загалом, у будь-якій її галузі – фармакології, кардіології та інших, - він просто знахідка для нашої країни.

Володимир Резніченко, заввідділом хірургії хребта та спинного мозку, Київська міська клінічна лікарня швидкої медичної допомоги:
Ми з Андрієм Тихоновичем знайомі близько року. Можу сказати, що це високоінтелектуальна прекрасна людина, з якою цікаво спілкуватися, справжній професіонал. Я, хоча і старший за нього, та все ж маю чого у нього вчитися, як у лікаря, спеціаліста і вченого. Я вважаю його справжнім вченим. Це людина, яка принесла до нас у клініку багато нового. І я особисто користуюся тими новими знаннями. Я не раз був з ним в операційній, і бачив, наскільки швидко він орієнтується і працює. І дякувати Богу, що Андрій Тихонович у нас є. Хочеться, щоб ця людина і надалі працювала у нас, ділилася своїм досвідом і знаннями з нами, а не виїжджала за кордон. Він з цього приводу має свою думку, але ми будемо старатися втримати його.

Справа в тому, що Андрій Тихонович з’явився на українському медичному олімпі недавно, і на даний час йому багато чого треба доказати, показати і ввести в практику. Ви ж знаєте, що людям, які роками звикали до чогось, важко сприйняти будь-які нововведення. І зараз в Андрія Тихоновича такий період, коли він старається доказати свою правоту і пробити свої методи. Але коли прийде той час, що оточення його зрозуміє, я не знаю. Зараз ще й ця економічна криза нас відкинула. Хоча, Андрій Тихонович настільки пробивний, що зуміє показати, доказати і зробити те, що він планує і про що думає. Я розумію, що важко, але, що поробиш, всі ми проходимо через боротьбу. Як у лікаря, як у людини, у Андрія Тихоновича багато позитивних якостей, які він тримає в собі. І якщо цю людину потихеньку «заводити», то він може дуже багато зробити для України і для нашого народу. Його треба берегти.

От бачите, мої колеги-лікарі кажуть, що в Україні немає мені рівних. А що я сьогодні маю? Нічого. Подивитися хворих не маю де, щоб прооперувати, я мушу проситися в операційні. Для мене це трагедія.

А у мене ж маса прооперованих по всій Україні, багато пацієнтів, виведених з коми. За рік, який я працюю в Україні як визнаний нейрохірург, мені вдалося 20 пацієнтів вивести з коми. У Мінохорониздоров’я про це знають. От запитайте у міністерстві про професора Слюсарчука, вам скажуть, що світлішої голови в українській медицині немає. Але влада не поспішає створювати мені умови для роботи.

Питань немає, на прожиття я собі заробляю. Але як розвиватися, як працювати, як людям допомагати!? Я щодня приймаю по 20-40 дзвінків. Люди звертаються з такими випадками, що я реально можу помогти. Але я змушений відмовляти. А люди просто ображаються…

Ви відмовляєте тому, що не маєте де їх приймати?

А де я їх прийму!? Ну, добре, прийму на кафедрі, вислухаю. А далі що? Все. На цьому мій ресурс вичерпався. Покласти хворого в клініку я не маю можливості. Кілька місяців назад подзвонили мені, - кажуть їхати рятувати есбеушника, який в Запоріжжі розбився. Не поїхав я. Бо набридло. Якщо мене вважають одним з найкращих фахівців по комах, то нехай мені створять відповідні умови для роботи. Досить вже знущатися наді мною. Я не хочу вже їздити. Я втомився.

Кажуть, Ви й онкохворих лікуєте.

Так. Безперечно, я володію знаннями в нейроонкології і в онкології загалом. Досить добре знаю цю всю сферу. На жаль, не усім можу допомогти, адже люди часто запускають хворобу. Є ще один важливий чинник – гроші. Хіміотерапія дорога, не кожен може зібрати потрібну суму. Мені доводиться бачити багато людських трагедій. Коли люди вмирають, вони всі стають людьми, коли ж це їх особисто не стосується, у них часто проявляється щось таке недобре, нелюдське. Я з цим стикаюся щодня. І мене це бентежить, навіть лякає.

Ваших колег непокоїть можливість втратити Вас як лікаря. Ви справді збираєтеся покинути Україну?

Так, я збираюся емігрувати в Канаду. 

Інформація про те, що Ви емігруєте, з’явилася у ЗМІ ще восени минулого року. Хто Вас запросив в Канаду і чому Ви досі не виїхали?

Запросила мене адміністрація Торонтського університету. Чому досі не виїхав? Справа в тому, що вони мене запрошують як вченого-невролога. Їх цікавлять тільки мої технології. Як лікар я їм не потрібний. А я хороший лікар, Ви ж чули. Я все життя хотів бути лікарем. А в Канаді мені пропонуюсь займатися тільки дослідженнями людського мозку. Боюся, що коли я туди виїду, то в медицину вже не повернуся… Тому я стараюся працювати тут.

Був момент, коли я вже був готовий емігрувати. Аж тут дзвонить до мене молодий чоловік, представляється заступником керівника ДУСі – Валіхновським Ростиславом Любомировичем – і каже: «Як Ви можете виїжджати з країни?! Ви ж так Україні потрібні! Приходьте. Ми вже знаємо, як ми ваші знання застосуємо». Я півроку ходив. Концепцію їм написав. Мені чиновники обіцяли, що буде створений перший в Україні інститут мозку. Я цілий рік працював над тим, щоб подати їм концепцію цього інституту.

Подали?

Подав. Десь з півроку тому. І мене переконували, що ось-ось інститут створять. Потім повідомили, що через економічну кризу інституту створити не вдасться і запропонували створити у Феофанії центр неврології, нейрохірургії, де я буду науковим керівником - наберу колектив і зможу вводити свої новітні технології. Обіцяли житло виділити і посаду дати, щоб я міг помаленьку входити в курс справ. Я надіявся, чекав. Але кожного разу, коли приїжджав у Київ на зустріч з Валіхновським, мені підсовували консультувати різних чиновників, їхніх родичів, обіцяючи, що центр ось-ось відкриють. І от, у січні дзвонить мені пан Валіхновський і каже, що центру не буде і посади у мене не буде. Вони організували собі у Феофанії клінічне відділення нейрохірургії, поставили там своїх людей - і я знову «за бортом». Хоча концепцію, за якою організували це відділення, розробив я. Мене просто ошукали. Тепер я розумію, що влада просто використовувала мене. Я цій країні не потрібний.

А я три роки потратив на ходіння до чиновників різного рангу. Спілкувався з міністром охорони здоров’я впродовж півтори години. Він виявив неабиякий інтерес, сказав, що мої розробки дуже потрібні і в міністерстві будуть думати, як мені допомогти. Був я і в Академії педагогічних наук, у пана Кременя. І зустріч з Віктором Ющенком мені обіцяли організувати (він про мене начебто знає як про вченого). На жаль, результату ніякого. Їх усіх мої наукові розробки цікавлять в плані навчання їхніх дітей, не більше.

Знаєте, що вони про мене говорять? Що я некерований.

В якому плані?

Та бо якщо я виніс, як лікар, якесь рішення, то так і має бути – значить, я некерований. Я ні з ким не граюся – значить, я некерований. Тому я й не підійшов їм у Феофанії - бо я некерований. Бо коли вони будуть говорити якийсь маразм стосовно лікування чиновника, я маразму не потерплю і не підтримаю – я ж некерований. От тому я і не в Феофанії. Тому мене і «бортанув» пан Валіхновський, який розказував, як я державі потрібний. Шановний Ростислав Любомирович - побожна людина, в церкву ходить, розказує, що жити треба за божими заповідями. Усім говорить, що я - «божа іскра». І сам же, замість того, щоб помогти, «бортанув» мене.

Знаєте, щось відбулося в моїй душі, я відчуваю, що зламався. Якщо на початках я себе бачив якось в цій країні, почувався непогано, то зараз мені тут некомфортно. Ні працювати не комфортно, ні жити. Тому я вирішив емігрувати. Думаю, зроблю це влітку. Не знаю ще, як я там житиму, бо мене не зовсім влаштовують умови, які вони пропонують, але, принаймні, там я почуватиму себе людиною.

Я не хочу, щоб мої наукові розробки, те, що я несу у світ, відомі науковці України називали шоуменством. Уявляєте? Професор Поліщук, мій завкафедрою, говорить по ТБ, що в мене може бути перспектива шоумена, а в медицині з такою позицією у мене майбутнього не буде.

Микола Єфремович, до речі, хороший спеціаліст. Він знаючий невролог. І мені дуже шкода, що такого фахівця ця держава втратила. В якому плані? Він хотів спробувати щось змінити в медицині. Його концепції змін були досить актуальні. Він був правий. Хірургів не має бути багато. Він був на правильному шляху, але став жертвою брудних політичних ігр. Дуже шкода, що держава втратила в Миколі Єфремовичу як науковця, так і реформатора. Я розумію, що зараз він ображений, і відчуваю ту образу. У нього вік уже поважний, щоб боротися з цією системою. Я негативно ставлюся до влади, яка його поламала. Певною мірою, це і мені не дозволяє сьогодні знайти з ним спільну мову. І тому всі ці концепції моєї роботи як вченого у сфері нейронаук, на жаль, не знаходять розуміння.

А те, що я роблю – це не шоуменство. Весь світ презентує свої досягнення. Я ж знаходжуся в такій ситуації, що не можу презентувати свої наукові розробки на належному рівні, бо держава не сприяє мені в цьому. Тому й доводиться проводити такі піар-акції.

Маєте на увазі світовий рекорд з запам’ятовування 5100 чисел за 117 секунд, який Ви встановили у 2006 році?

Так. Цього року я планую провести ще один науковий експеримент методики «Крок за горизонт» - точне відтворення людиною з пам’яті надвеликих об’ємів інформації – 30 мільйонів числа Пі.

Коли і де це буде відбуватися?

Є попередня домовленість з головою Хмельницької обласної ради Іваном Васильовичем Гладуняком, що акція відбудеться десь в середині березня у Кам’янці-Подільському.

А чому не у Львові, як попереднього разу?

Очевидно, наші обласні і міські владоможці не зацікавлені у формуванні позитивного іміджу області. Я ходив і до міського голови Андрія Садового, і до пана Миколи Кметя, просив допомогти фінансово. Вони махали гривами на знак згоди, потім казали почекати трохи. Але скільки можна чекати? От я і змушений був шукати інші варіанти.

Хочу наголосити, що це буде не рекорд, а науковий експеримент, який покаже результативність мого методу запам’ятовування інформації. А рекорд – це лише наслідок цього наукового експерименту, який буде зафіксований як у книзі рекордів Україні, так і у книзі рекордів Гіннесса, як світове досягнення в наукових технологіях.

Думаю, цей науковий експеримент стане надбанням людства. Наскільки мені відомо, історія такого ще не знала. І вперше це буде зроблено в Україні. Крім того, цей експеримент повторять мої учні, що доведе результативність моєї методики запам’ятовування.

Скільки учнів у Вас зараз є?

Четверо було. Залишилося двоє. Бо двоє вже виїхали з України. Переконати молодих людей, що в цій країні будуть зміни на краще і в науці можна буде чогось досягти, мені не вдалося.

А як Ви вибираєте собі учнів?

Я не можу сказати, що вибираю собі учнів. Я просто взяв бажаючих з кола своїх друзів, тих, кому я довірився, і з їх допомогою спробував повторити цей експеримент. Адже в науці кажуть, що експеримент має повторитися. Якщо його повторити неможливо – то це диво або випадок. Мої учні повторили, що й довело результативність. 30 мільйонів числа Пі і весь Франко напам’ять - хіба це не результат? Результат. А це означає, що дана методика є повторюваною. Тобто, середньостатистична людина може нею оволодіти.

Можете розповісти про саму методику?

На сьогодні можу сказати одне: пам'ять – це функція. Колись вважали, що кожна людина народжується з певними сталими характеристиками, такими як тілобудова чи фізіологічні умовами пам’яті – в когось краща візуальна, в когось аудіальна, в когось емоційна, хтось може запам’ятати 12 цифр, хтось 40, а хтось і 5 не може запам’ятати. Все начебто так. Але в своїх дослідженнях я прийшов до висновку, що пам'ять є функцією, якої людина навчається. І усі ті результати, яких вона досягає – це результати того, як її до цього підвели, тобто, як її навчили. Якщо людину з дитинства вчити танцювати, до років до 30-ти вона в моториці, в чіткості рухів дійде до високого технічного рівня. І якщо попросити станцювати таку людину і людину, яка навіть має схильність до танців, але не вчилася цьому, то людина, яка тренувалася роками, звичайно, станцює краще. Так і з пам’яттю - вона розвивається в процесі навчання.

Чи кожну людину можна навчити запам’ятовувати такі великі обсяги інформації?

Для того, щоб відповісти на це запитання, треба мати більш-менш велику вибірку. А так як у мене було всього 4 учні, то я не можу відповісти. Можу лише сказати, що кожен з моїх учнів тою чи іншою мірою оволодів цими техніками. Є багато бажаючих вчитися. Але в мене немає ні часу, ні бажання в сьогоднішній ситуації починати вчити усіх, хто бажає. Навіть немає бажання робити з цього бізнес-проект, який би приносив доходи. І поясню чому. Я не знаю на 100%, що це таке: у мене немає серйозних досліджень на цю тему, я не до кінця розумію весь процес і механізми, за якими він відбувається. І тому сьогодні зробити з цього бізнес-проект, на мою думку, буде нерозумно.

Ви не хочете брати на себе відповідальність?

Так. Здавалося б, володіти такою пам’яттю – це добре. Безумовно, така пам'ять – неабиякий ресурс і немалі можливості. Але, разом з тим, це і великі проблеми. Тому що світ, який оточує, наприклад, мене, не завжди позитивний. І інформація, яка до мене потрапляє, не завжди мені потім потрібна; я не хочу носити її у своїй голові, а доводиться, бо забути практично неможливо. І я постійно переживаю досить-таки складні моменти. У мене половина життя, якщо відверто, іде на те, що я борюся зі своїми демонами.

Коли я тільки почав працювати з пам’яттю, то страшно пишався собою. Я вирізнявся серед інших, думав, що я дуже «крутий» і що мої феноменальні здібності дозволять мені утриматися і в соціальному статусі, і дадуть змогу бути ефективним лікарем. Але тепер, з віком, з досвідом, я можу сказати, що талант – це швидше не подарунок долі, а покарання.

Для мене особисто мій талант виявився трагедією. Трагедією він став і в дитинстві, і у стосунках з друзями, і у професійній діяльності. От уявіть собі, я часто, замість того, щоб оперувати, чи займатися науковими експериментами на відповідному рівні, змушений просто ходити вулицями Львова або сидіти в гуртожитку, бо не маю можливості працювати. Я зараз багато пишу. Але пишу, як кажуть, «у стіл». Можливо, після моєї смерті хтось таки оцінить мою працю.

А чому «у стіл»? Ви не пробували публікувати свої статті?

Проблема в тому, що їх ніхто не бере. Мої статті сьогодні не актуальні. У нас що друкують? Замовні матеріали. Коли ж замовлення немає і журнал не отримає за це гроші, то ніхто друкувати не буде. Журнали ж робляться як бізнес-проекти. А виданням державного спрямування цікаво друкувати «авторитетів», вони ж один одного знають і лестять один одному. А хто такий Слюсарчук? «Це той, хто вважає себе найкрутішим?» І коли я приношу статтю, мене питають, чи знайду я собі рецензента. Я йду до професора Поліщука і прошу його, як завкафедрою, дати рецензію. А він починає мені вправляти мозок, бо я рідко на кафедрі з’являюся.

А хтось інший не може написати рецензію?

А ніхто інший не тягне. Та й він, власне кажучи, не тягне. Він так і каже: «Я цього не знаю, тому писати не буду». Окрім того, Миколі Єфремовичу не потрібно, щоб я став відомим українським вченим. Тому що йому не потрібно мене допускати до операційного столу.

Думаєте, він боїться конкуренції?

Та я не претендую на завідування кафедрою! Я взагалі не претендую на кафедру як таку. Я просто змушений терпіти, бо це моя база. А чому я там рідко є? Та тому, що в мене там не те що кабінету, а навіть стола свого немає. Я просто не маю де працювати. Прийти почитати студентам, курсантам лекцію про кору головного мозку? Перепрошую, про кору може читати аспірант, а не професор з моїм рівнем знань. Я можу розказувати, як лікувати, як ставити діагнози, про диференціальну діагностику. Я згідний читати лекції студентам. Немає питань. Але ж студенти не готові сприйняти те, що я їм сьогодні буду читати. У них відповідного багажа знань немає. Студенти-медики не знають, скільки звивин має мозок! А для того, щоб слухати професора Слюсарчука, треба бути готовим. Сьогодні люди, які пропрацювали в медицині 20-30 років, були заввідділами, «плавають» в знаннях. І мені доводиться їх вчити. То що говорити про сучасних студентів? Та врешті-решт, щоб професор міг адекватно працювати, йому потрібні відповідні умови. А коли я думаю про виживання, коли я не знаю, як кінці з кінцями звести… Ви скажете, що усі так живуть. Але ж я не усі. Я явище, подароване цьому суспільству.

Хотілося б почути вашу думку про таке явище, як гіпноз. Адже Вас вважають найпотужнішим гіпнотизером в Україні, та й, напевно, не тільки в Україні.

Гіпнотичні феномени – це природно обумовлена функція, якою володіє організм. В кожного можна викликати цей феномен, тобто кожну людину можна ввести у цей стан. А процес гіпнотизування – це група методик, яка дозволяє робити це якісно і ефективно. Але, закінчивши художню школу і гарно малюючи, мало хто стає відомим художником. Так само і оволодівши гіпнотерапевтичними техніками, досягти мого рівня зможе не кожен психотерапевт.

Справа в тому, що у мене є особливість психіки, особливість пізнання відчуттів людини, яка і дозволяє досягнути такого високого рівня. Насправді ж, в основі цього є дуже проста річ: вміння і навики відчувати людей.

Чому я в гіпнозі досягаю таких висот? Та тому, що я люблю людей. Давайте скажемо відверто - з моїми здібностями і при моїх можливостях я не став злочинцем, я нікому зла не роблю, навпаки, я по можливості рятую життя, а значить, я люблю людей. Вони мене захоплюють, вражають, і я стараюся бути потрібним їм.

Так, я вимагаю до себе іншого ставлення суспільства. Але ж не безпідставно. Якщо суспільство хоче, щоб я творив для його блага, то треба створити умови під мене, а не під середньостатистичне. Уявіть собі, якби під Ломоносова не створили колись умов. Було ж тоді правило, що в 16-17 років юнак не мав можливості вчитися у школі, бо вважався переростком. Але йому дали можливість почати навчання в гімназії у 17 років. А могли сказати «не положено». І не було б такого вченого, як Ломоносов. Так само могло б не бути Менделєєва, Шевченка та багатьох інших. Суспільство повинне надавати можливості розвитку талановитим особистостям. Наше суспільство цього, на жаль, не робить. От тому ми й маємо те, що маємо. Спостерігаючи за тим, що відбувається сьогодні в Києві, та і в Україні загалом, я вже не вірю, що в нашій державі щось зміниться на краще.

Клим Дмитренко