Сучасна історія

Президентські вибори 2010: кінець чи продовження незавершеної революції?

Революція, спецоперація, переворот?

Президентські вибори 2004 р. закінчилися масовими виступами на Майдані, які отримали назву Помаранчевої революції. П’ята річниця цих подій і початок нової президентської виборчої кампанії знову активізували інтерес до цієї події. Зрозуміло, що п’ять років це надто малий проміжок часу для неупередженого аналізу й що усі сьогоднішні судження, будуть надмірно суб’єктивними. Однак, не претендуючи на абсолютну істину, спробую поділитися деякими думками з цього приводу.

З наукової точки зору під революцією розуміють: “повалення усталеного ладу, яке передбачає перехід державної влади від однієї групи лідерів до іншої, а іноді радикальну реструктуризацію соціально-економічних відносин” (Короткий Оксфордський політичний словник). Революція буває політичною та соціальною. Політична революція спричиняє зміни і характеру державної влади, і особистого складу державного керівництва. Вона триває, доки будуть зламані монополія контролю і сила старого ладу, а нова гегемонічна група відновить суверенну владу держави.

Виходячи з даного розуміння можна припустити, що події 2004 р. були політичною революцією, яка змінила персональний склад і, головно, характер державного керівництва. У цьому зв’язку варто згадати хоча б той факт, що у перші місяці постреволюційного піднесення було усунуто зі своїх посад близько 18 тис. “старорежимних” службовців!

У листопаді 2004 р. в Україні склалася справжня революційна ситуація, із об'єктивними (коли верхи не можуть, а низи не хочуть жити по-старому) і суб'єктивними (коли існує організована революційна сила) передумовами. Тому не можна очевидно події листопада 2004 р. сприймати як сплановану та координовану ззовні спецоперацію!

Рушійними силами цієї Революції були частина національної буржуазії, яка не мала доступу до влади (тому її інколи називають ще революцією мільйонерів проти мільярдерів) та представники малого та середнього бізнесу, які найбільше потерпали від кучмістської авторитарної системи. Останні власне й стали справжнім локомотивом (чи радше - "гарматним м'ясом" ) Помаранчевої революції.

Результатом революції стала зміна політичної еліти, а також частковий перерозподіл майна та сфер контролю ресурсів. На цьому вожді Революції вважали своє завдання виконаним. Загострювати конфлікт із ”сильними цього світу” вони не захотіли. У чому якраз яскраво проявилась їх непослідовність та колабораціонізм. Дуже швидко в середовищі “нового” революційного керівництва почали з’являтись представники старого (злочинного!) політичного режиму.

Можна оцінювати це як спробу нової влади залучити до процесу державного будівництва кращі кадри, формування політики громадянського консенсусу (згадаймо хоча б ініційовану В. Ющенком спробу підписання Меморандуму порозуміння), а можна говорити й про банальний двірцевий переворот, що спирався на підтримку маніпульованих мас, який мав на меті лише захоплення влади групою осіб, не змінюючи її по-суті.

Саме такої думки дотримується В. Малінкович, який вважає, що єдиною метою опозиції був реванш – прихід до влади, а не системні зміни у суспільстві. Без таких змін, на його думку, про революцію говорити не можна.

А. Гальчинський у своїй книзі ”Помаранчева революція і нова влада” вважає, що листопадові події 2004 р. були другим етапом соціальної революції, яка розпочалася у 1991 р. Соціальні революції трапляються значно рідше й передбачають соціально-економічну трансформацію. Виходячи з реалій сьогоднішнього дня бачимо, що у такій оцінці автора очевидно швидше дається оцінка очікуванням учасників листопадових подій, аніж реальна спрямованість самого руху.

Реалії постпомаранчевого існування не вказують на здатність і бажання докорінно (по-революційному) змінювати характер відносин, які склалися в Україні як в економіці так і в соціальній сфері. Отож, очевидно, що не маємо сьогодні достатніх підстав говорити про Помаранчеву революцію як про соціальну.

Отже, чи маємо ж ми усе таки поважні аргументи говорити про листопадові події 2004 р.в Україні як про революцію? Думаю, що швидше “так”, аніж “ні”, однак з поправкою – як про незавершену революцію.

Є у революції початок…

Ключові соціально-економічні проблеми, які й були причиною масових виступів, так і залишилися нерозв'язаними донині. Таким чином Революція виявилась незавершеною, а основні її учасники - незадоволеними.

Олігархи - оскільки втратили частково свої попередні впливи; східна (передовсім донецька регіональна еліта), яка позбулася свого домінуючого становища; помаранчева еліта - оскільки не змогла встановити своє монопольне панування в державі, а найбільше - представники малого та середнього бізнесу. Про лозунги, які піднімали до чину маленького українця (приміром "Бандитам тюрми", "Багаті поділяться з бідними") й говорити не доводиться.

Нерозвязаність проблем, які стали причиною Революції, штовхають нині кожну з політичних сил до реваншу, який вони намірилися взяти на президентських виборах 2010 р. Тому основна інтрига нинішньої виборчої кампанії - боротьба двох бізнес-груп (ПР та БЮТ) за цілковите домінування в державі, а тому й боротьба ця буде особливо жорстокою.

Примітно, що з точки зору третьої сили Революції - рядових її учасників- відмінності одних від інших є незначними. Звідси й таке органічне перетікання одних депутатів із однієї фракції у протилежну, готовність й здатність домовлятись між собою, навіть подібність лозунгів. Загалом бізнес не має ідеологічного забарвлення. У цій боротьбі двох мегакланів всім решту відведена роль статистів.

Отож ставлення до Революції має не лише теоретичне чи світоглядне, а дуже навіть практичне значення напередодні виборів. Фактично за цим критерієм існуючих кандидатів та політичні сили, які вони представляють можна поділити на:

- контреволюціонерів (які трактують Помаранчеву революцію як прикре непорозуміння, технічну й тимчасову невдачу, яку слід усунути) - це реакціонери – ПР (В. Янукович) та КПУ (П. Симоненко).

- революціонерів за формою (псевдореволюціонерів) - це ті, які розуміють та сприймають об'єктивний характер революційних подій 2004 р., але хочуть використати їх лише для мобілізації електорату на свою підтримку з метою досягнення влади й встановлення власної монополії – БЮТ (Ю. Тимошенко),

- революціонерів прагматиків - це ті, які готові реалізовувати лозунги Революції, через системні соціально-економічні зміни – Фронт Змін (А. Яценюк), Сильна Україна (С. Тігіпко), УНП (Ю. Костенко), Громадянська позиція (А. Гриценко) .

 - революціонерів радикалів – ті, які наполягають на виконанні насамперед національних Свобода (О. Тягнибок) та соціальних гасел революції (Народна армія спасіння – О. Пабат, Трудовий фронт – В. Кононов.).

Основною ж віссю боротьби на даних виборах - є боротьба контрреволюціонерів (і псевдореволюціонерів) з реальними революціонерами - тими, хто не на словах, а на ділі готовий здійснювати системні зміни, необхідність проведення яких й штовхала людей на Майдан.

Попри намагання В. Ющенка (щире чи вимушене) позиціонувати себе саме з реальними революціонерами серйозних шансів на консолідацію цих сил навколо нього немає. А тому об'єктивно він підіграє контр(псевдо) революціонерам. Так само їм сприяє і розпорошеність революціонерів-прагматиків.

Зміни суспільного устрою та пануючої ідеології наступають не тоді, коли старий режим падає й до влади приходять нові лідери, а тоді, коли радикальні революціонери змінюються поміркованими й без галасу починають впроваджувати соціальні зміни, заради яких люди піднімалися у революційному пориві. Альтернативою цьому (чи кінцем революції) є перемога контреволюції або радикального популізму! Революційного за формою – контрреволюційного за змістом.

З цієї точки зору можемо стверджувати: “є у революції початок, але немає в революції кінця”!