Що сталося б із Європою?

Минулого тижня Дональд Трамп, Емануель Макрон, Владімір Путін та інші світові лідери зібралися, щоб вшанувати сторіччя закінчення Першої світової війни. І ці політики недарма відзначають цю подію, адже якби результати війни 1918 року були іншими, жоден із них би тепер не почувався б настільки впевнено, та й мапа світу виглядала б принципово інакше.

Перша світова призвела до перестановки сил на міжнародній арені та суттєвих змін на мапі світу: припинили своє існування чотири імперії: Австро-Угорська, Німецька, Російська й Османська. Натомість у Росії до влади прийшли більшовики, США вступили у глобальну політику. Версальська система міжнародних відносин визнала Німеччину винною у розв’язанні Першої світової, а репарації та військові обмеження завдали значних збитків економіці країни та призвели до приходу до влади Адольфа Гітлера.

Однак історія світу могла б піти іншим шляхом, якби 1918 року в Німеччині не вибухнула революція і німецькі війська, які воювали на чужій території, не погодилися б на капітуляцію.

Отже, уявімо, що Німеччина, яка 1918-го зуміла вивести з війни Росію, і використавши переваги Брестського миру та продовольчі ресурси з України, стабілізувала внутрішнє становище, ліквідувала комуністичні та революційні виступи і здобула низку перемог на західному фронті, взяла Париж та добилася почесного миру зі США та Великою Британією. Ми не можемо точно сказати, що б було й як би після цього змінилася європейська історія, але можемо спрогнозувати, чого б не було, якщо б перемогла Німеччина.

Після перемоги Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини та Болгарії у Першій світовій війні, на мапі Європи не виникли б Польща, Чехо-Словаччина й Югославія. А США так і не стали б найзаможнішою країною світу і не розпочали б світову експансію у вигляді воєнних інтервенцій у В’єтнам, Ірак тощо. Скоріше за все США, перебуваючи в тіні європейської імперії — Великонімеччини, нагадували б теперішню Канаду — мирний і затишний осередок стабільності та процвітання, який нікому не загрожує і дбає про добробут своїх громадян. Німеччина ж натомість залишалася б консервативною монархією з аристократичною культурою, юнкерським етикетом і шляхетними офіцерськими воєнними традиціями.

Росія, яка за Брестським миром 1918 року втратила 25 % європейської території площею 1,5 млн. кв. км, перетворилася б на відсталу, переможену азійську державу, витіснену в євразійські ліси, яка після більшовицького перевороту скоріше за все розпалася б на Сибір, Дон, Північний Кавказ, Далекосхідну республіку й інші безпечні для цивілізації політичні утворення.

Більшовизм став би дрібним історичним непорозумінням в історії, специфічним суспільним експериментом, як, наприклад, Паризька комуна, який мав місце в 1917-1919 роках в деяких областях Росії та Сибіру, але швидко був нейтралізований країнами-переможцями у світовій війні. Не було б ні Сталіна, ні НЕПу, ні індустріалізації, ні п’ятирічок, ні репресивного тоталітарного режиму. СРСР ніколи б не з’явився, а комунізм ніколи б не поширився на Китай, Кубу, Корею, В’єтнам, країни Центрально-Східної Європи, і близько 100 млн людей не загинули б від комуністичних репресій. Не було ні Мао Цзедуна, ні Кім Ір Сена, ні Пол Пота, ні Фіделя Кастро, ні жодного іншого комуністичного диктатора, котрі перетворили життя своїх народів на пекло.

«Друга світова війна ніколи б не почалася, адже художнику Адольфу Гітлеру не було б потреби «підіймати Німеччину з колін»

Друга світова війна ніколи б не почалася, адже вусатому австрійському художнику Адольфу Гітлеру не було б потреби «підіймати Німеччину з колін». Не було б Голокосту, концтаборів, нацистських злочинів. В центрі Європи існували б дві стабільні німецькомовні імперії, пронизані культурою та етикетом прусських юнкерів і австро-угорської аристократії. Період 1940-х минув би тихо і спокійно, супроводжуючись появою нових напрямків у мистецтві, музиці та кіно.

А що було б з Україною?

В Україні ж після 1918-го продовжував би правити гетьман Скоропадський, котрий за сім із половиною місяців зумів навести лад в охопленій революційною стихією країні, перетворивши державу на єдиний осередок стабільності й економічного зростання на руїнах колишньої Російської імперії. Ніяка Директорія, Петлюра з Винниченком, махновці, ні тим більше російські більшовики не завадили б стабільності монархічного гетьманського режиму, котрий повільно але впевнено проводив українізацію, а в селі спирався на середній клас і господарства фермерського типу.

Україна б не зазнала ні громадянської війни, ні анархії й отаманщини, ні втрати державності. Нашу державу не захопили б російські більшовики, не було б трьох Голодоморів, русифікації, сталінських репресій. Історія України 1930-х років, замість трагічної сторінки Голодомору, ГУЛАГу, «Розстріляного відродження» тощо нагадувала б історію США, де найсумнішою подією була б економічна депресія.

Скоріше за все Україна існувала б як монархія британського типу, з класократичною формою правління (за концепцією головного монархіста В’ячеслава Липинського) та гетьманською династією на чолі. Козацькі титули, запорозька символіка, українізація — такими були б політичні реалії Української держави сьогодні. Україна нагадувала б сучасну Велику Британію, в якій гетьманський трон сприймався б як данина національним традиціям за фактичної парламентарної форми урядування.

Гетьманська Україна в берліноцентричній Європі не мала б жодної з найактуальніших теперішніх проблем. Україну не хвилював би вступ до Євросоюзу, адже наша держава ще від Берестейського миру 1918 року входила б до європейської співдружності як союзна держава, причому на значно більших правах, ніж заплямовані антантівським минулим Франція чи Італія. Ми не мали б проблеми російського сепаратизму та російської агресії, як і не мали б Росії серед своїх сусідів. Скоріше за все, на сході Українська держава межувала б з Великим військом Донським — федерацією населення Північного Кавказу, з Калмикією чи якоюсь із республік Поволжя.

«Російську, за сто років існування Гетьманської держави, мабуть, знали б так само, як сьогодні монгольську»

Мовою міжнародного спілкування скоріше за все була б німецька, яку в Українізнали б так само, як сьогодні російську. Натомість російську, за сто років існування Гетьманської держави, мабуть, знали б так само, як сьогодні монгольську — адже який сенс вивчати мову розваленої в минулому столітті імперії? Проблеми русифікації були б очевидно вирішеними ще в 1920-1930-ті роки, хоча ймовірно, до цього часу могли б існувати якісь лінгвістичні анклави чи демократичні резервації для російськомовних — переважно нащадків білогвардійських переселенців і старообрядців із косоворотками та вушанками як національним одягом.

Корупція як одна з ключових проблем сьогодення, вочевидь, була б на такому ж рівні як сьогодні в Австрії чи Німеччині, адже українці перейняли б німецькі методи боротьби з цим зловживанням. Зрештою, сама монархічна форма правління навряд чи сприяла б корумпованості влади, адже гетьман — не виборний президент на п’ять років, тому жодного сенсу накрасти у самої себе й утекти за кордон для влади не було б. Напевно, найбільшими проблемами гетьманської України 2018 року були б біженці з Азії й Африки, а також мітинги молодих лібералів щодо відмови від монархії як від пережитку минулого та запровадження республіки, які би регулярно розганяла б Державна варта.

А як же Львів?

«Це було б успішне та визначне європейське місто, мешканці якого були б частиною старої Європи без будь-яких заробітчанських сентиментів»

Львів (Лемберг), звісно, залишався б у складі Австро-Угорщини, а західноукраїнські землі були б виокремленні згідно з угодою з Україною в Коронний автономний край — Галіцію, з українським самоуправлінням, при тісних зв’язках із Українською державою гетьмана Скоропадського. Австрійська архітектура Лембергу ніколи б не була спотворення радянськими архітектурними стилями та хрущовками, радянською ментальністю та совковою культурою. Це було б успішне та визначне європейське місто, мешканці якого були б частиною старої Європи без будь-яких заробітчанських сентиментів. Поляки як народ, який під час війни проявляв сепаратистські тенденції та контактував із ворожою Антантою, не отримали б своєї держави і ніколи б на загрожували українській Галичині. Польський революціонер Юзеф Пілсудський довго сидів би у в’язниці за пограбування потяга, а українська Галичина сусідстувала б із союзною Німеччиною.

Війни Польщі проти ЗУНР, сотні тисяч репресованих українців, польського національного гніту на західноукраїнських землях, пацифікації, і зрештою, польсько-українського конфлікту на Волині, Галичині та Холмщині просто не існували. Була б українська Галичина під номінальною Австро-Угорською владою, в якій би мешкала певна кількість мирного польського цивільного населення, відомого своїми кнайпами та танцями. Якщо, певна річ, Австро-Угорська імперія, яку населяли 12 європейських народів з високим рівнем самосвідомості та прагненням до незалежності, за сто років не розпалася б, і Галичина не увійшла б до гетьманської держави.

Приблизно такою могла б бути історія України й Європи, якби в Першій світовій війні перемогла Німеччина й її союзники, до яких тоді входила й Україна гетьмана Скоропадського. Ми могли бути в числі країн переможців і ніколи не зазнати ні більшовизму, ні польської окупації. Але історія розпорядилася інакше, перемогла Антанта і в Європі встановилася версальська система міжнародних відносин, в якій місця для України не було.