Щойно побачила світ збірка російськомовних статей ідеолога українського вольового націоналізму Дмитра Донцова (1883-1973) під назвою «Русский либерализм и украинское движение». Видання здійснене Науково-дослідницьким центром ім. Д.Донцова, який діє при Мелітопольському державному педагогічному університеті ім. Б.Хмельницького (керівник – Олександр Ситник, доктор історичних наук, професор, упорядник збірки).

Книжка складається зі статей, написаних протягом 1912-1914 рр. для журналу «Украинская жизнь», який видавався у Москві за редакцією Симона Петлюри і мав за мету інформувати культурні еліти Російської імперії про український національний рух, його засади, культурні особливості.

Сам Д.Донцов у цей час мешкав у Галичині як емігрант, і тому виступав у часописі як галицький кореспондент у рубриці «Письмо из Галиции», в якій він з особливою концептуальності, широтою й достеменністю аналітики розповідав про галицьке національно-культурне життя. У цей час зародилася його дружба з С.Петлюрою, зав’язалося цікаве листування, яке сьогодні проливає багато світла на приховані моменти політичного життя українства початку ХХ ст. (листи були згодом опубліковані Д.Донцовим в журналі «Літературно-науковий вісник», 1931 р.).

Центральне місце в тодішній публіцистиці Д. Донцова загалом займала критика Російської імперії як своєрідного цивілізаційного феномену, агресивної політичної свідомості та ідеології, деструктивної ментальності її мешканців. У цій книжці вміщено чотири проникливі статті на цю тематику: «Русский либерализм и украинское движение», «Еще о русском либерализме (Ответ г. В.Жаботинскому)», «Русская идея в Галиции», «Русский империализм и українство».

Дві перші статті і сьогодні звучать вельми актуально. Д.Донцов ще в 1912 р., коли в Україні ніхто не наважувався критикувати російських лібералів, бо ця частина російського суспільства вважалася «передовою», «пройнятою правдивими демократичними і гуманістичними принципами» (щось подібне ми чули від українських лібералів недавно, протягом 1990-2000-х рр.!), відважився сказати правду про шовінізм у свідомості всіх російських еліт.

 

«Він застерігав українську інтелігенцію від ілюзій щодо російської ліберальної політики, пояснював, що всі російські еліти з ненавистю спостерігають, як розбудовується українське життя в Галичині»

 

Він застерігав українську інтелігенцію від ілюзій щодо російської майбутньої ліберальної політики (тоді всі очікували, що невдовзі царська Росія перебудується на демократичну державу), пояснював, що всі російські еліти з насторогою і ненавистю спостерігають, як розбудовується українське культурно-національне життя в Галичині, тому вони ніколи не приймуть можливої незалежної України як рівноправного партнера.

У статті «Русская идея в Галиции» Д.Донцов дає короткий, але  всебічний і вичерпний аналіз москвофільства в Галичині як своєрідної ідейно-політичної патології. Цей рух не тільки безнадійно відстав в ідеологічному та інтелектуальному планах, не тільки вже давно виявлений як провокаторське утворення за гроші таємної царської канцелярії, він ще й на культурному рівні пробує організовувати різні антиукраїнські диверсії, паплюжачи українську художню літературу, зокрема Т.Шевченка, стаючи зручним знаряддям для поборювання українського руху в руках галицьких поляків.

Д.Донцов чи не єдиний тоді в українській журналістиці сміливо аналізував складність українсько-російських стосунків, наголошував на стратегічних помилках, допущених лідером українською ліво-ліберального руху Михайлом Драгомановим (1841-1895), який привчив українську інтелігенцію з надією і довірливо дивитися на російський ліберально-демократичний табір, який, мовляв, єдиний здатен просвітити Україну європейськими ліберальними ідеями, здатен культурно вплинути на загальне піднесення України в цивілізаційному вимірі.

Це була велика помилка, це розслабило національну пильність українства, яке не розуміло, що російські ліберали фактично б’ють йому в спину, стимулюють зневагу і ненависть до всього українського в російському суспільстві  –  і це невдовзі, в роки Революції 1917-1920-і рр., підтвердила історія. Про це трактує Д.Донцов у статті «Русский империализм и украинство».

У чотирьох статтях – «Point des reveries», «За украинский университет», «Украинско-польское соглашение», «Начало конца» – Д.Донцов уважно аналізує українсько-польські стосунки в Галичині. Він показує, наскільки поляки, хоч і на той час бездержавна, підневільна нація, засліплені шовінізмом щодо українців. Особливо це видно з того, як завзято протидіяли всі польські середовища ідеї відкриття у Львові українського університету (Д.Донцов докладно описував перепитії цих протистоянь).

Поляки продумано й методично завжди протистояли будь-яким спробам українців здобути вищі й якісніші форми культурно-національної самоорганізації. Водночас процеси повноцінної емансипації українства ставали щораз наполегливішими і беззупинними (про це стаття «Начало конца»). Д.Донцов, застосовуючи статистичні відомості, переконливо показував, що в демографічному, соціальному, культурному планах українці Галичини постійно зростають у силі, наступають, перетворюються на якісно організований, мобільний національно-визвольний рух. Народжувався модерний український націоналізм – більше експансивний, інтелектуально пружинний, морально наполегливий, відкритий до світових ідей.

 

«Д.Донцов аргументовано показував, що, попри всі перешкоди Австро-Угорщини, попри протидії поляків, підлість москвофілів, українство з кожним роком виробляється у щораз ефективніший політичний рух»

 

Ще у двох статтях – «Австрийская raison d’etat в Галиции» і «О.Бауэр о национальной ассимиляции» – Д.Донцов продемонстрував, яким вправним політологом і націологом він був. До слова, за гостротою і яскравістю  публіцистичної думки він тоді перевершував усіх в Україні. Тут випливала тема закономірностей національного розвитку народів і Д.Донцов аргументовано показував, що, попри всі бюрократично-імперські перешкоди в державній системі Австро-Угорщини, попри протидії поляків, підлість москвофілів, українство з кожним роком виробляється у щораз ефективніший політичний рух, що в ньому неухильно діють закони піднесення і розвитку націй (власне, теоретичний аспект статей Д.Донцова був дуже сильним). Автор морально готував свою націю до одного потрібного національного переконання: в історії вирішальною є політична сила і без неї неможливо.

Стаття «Украина в новейшей европейской литературе» мала за мету показати, яку увагу викликає Україна в світі, як поступово відомі науковці усвідомлюють, що на Сході Європи підіймається давня велика нація і потенційно вона може змінити цивілізаційне обличчя континенту.

Уже ці ескізні оцінки статей Д.Донцова із «Украинской жизни» дають уявлення про нього як нестандартного автора, який орієнтувався в націологічних теоріях часу, використовував найновіші методики вивчення націй і культур – ідеї цивілізаційної теорії, описово-статистичної методології, культурології. Він, тоді ще соціал-демократ, виходив у свій націології зі школи лівої, соціал-демократичної політологічної думки  –  Отто Бавер, Карл Ренер, Карл Каутський. Саме ці автори були тоді піонерами в Європі з осмислення проблематики національно-визвольних рухів бездержавних народів, формування їхніх молодих націоналізмів.

До сьогодні їхні праці, особливо О.Бавера, вважаються класичними в націології і теорії націоналізму, передруковуються в усіх хрестоматіях з теорії націоналізму. На цій площині Д.Донцов навіть випереджав тоді провідного українського націолога  –  Ольгерда Бочковського (1884-1939), який жив в еміграції (Австрія, Чехословаччина) і добре орієнтувався в нових ідеях (зараз київським видавництвом «Дух і літера» здійснено чудове перевидання великої частини творів О.Бочковського у 2-х томах). Правда, надалі Д.Донцов, відійшовши від соціал-демократії, припинив працювати як націолог і перейшов до чистої ідеології, формуючи ірраціоналістичний за своєю філософією вольовий український націоналізм.

Напередодні 1-ї Світової війни дуже вчасно прозвучали його застереження про те, що не треба мати ілюзій щодо російського лібералізму, який завжди протидіятиме українському рухові, що треба готуватися до завзятої і довготривалої  боротьби із поляками, що в міжнародній грі імперій українство повинно насамперед сподіватися на власні сили. Остання теза Д.Донцова згодом стане ідеологічним і стратегічним гаслом нового вольового українського націоналізму міжвоєнної доби.

Не секрет, що сьогодні в Україні залишається значний соціальний пласт  російськомовних мешканців, які категорично не беруть до рук книжки, якщо вона написана українською мовою (традиції російського шовінізму є вельми глибокими і заразними!). Тож можна визнати вдалим розрахунок видавців цієї збірки, які в такий спосіб сподіваються все-таки включити в діалог ті зрусифіковані верстви українського суспільства, до яких ніколи не доходять українські ідеї через їхню заскорузлу упередженість до всього українського. Гадаємо, саме таке видання, хоч і невелике за обсягом, буде добрим вшануванням 135-річчя від дня народження Д.Донцова, яке відзначаємо в цьому році.