Соціологи переконують, що життя будь-якої держави залежить не від загалу, а щонайбільше від 10…20 % її громадян. У розвинених країнах ця невелика частка суспільства є тим, що за радянських часів почали називати інтелігенцією. Йдеться про людей освічених, мислячих і культурних, людей моральних, із високим рівнем виховання, вмінням продукувати ідеї та показувати корисний приклад іншим.

Спостерігаючи за подіями в Українській державі, можна спіймати себе на думці, що української інтелігенції в значенні, написаному вище, в принципі не існує. Невелика частка громадян, яка останні 27 років визначала життя всього українського суспільства, в багатьох випадках не дотягувала до рівня інтелектуалів, а тим більше не вражала культурою та вихованням. Водночас незначна кількість реальних інтелектуалів у життєво важливих для України питаннях здавала українські позиції, забувала про згадані мораль, культуру та виховання, вчиняла підлі провокації одне проти одного й свідомо маніпулювала знаннями з корисливою метою.

У розмові з дисидентом, психіатром Семеном Глузманом, філософом Валентином Гладких і доктором філології, професором Іриною Фаріон спробуємо з’ясувати, чи існує в Україні інтелігенція, та ким є люди, котрі визначають життя Української держави.

Почнімо з визначення «інтелігенція». Що варто вкладати в це поняття?

Валентин Гладких:

З англійської intelligent — інтелектуал, людина, котра не просто займається висококваліфікованою роботою, а працює в сфері ідей. Інтелектуали й інтелігенти — це різні речі. Інтелігенти в радянському розумінні, яке ми успадкували, — це певні моделі поведінки, рівень виховання й інтелектуального розвитку.

СРСР був однією з небагатьох країною світу, де високий рівень освіти міг поєднуватися з низьким культурним рівнем. У цивілізованому світі рівень освіти передбачає й рівень культури. В Україні, як і в усьому радянському/пострадянському просторі, ці рівні не завжди збігалися. Тому й з’явився термін «інтелігент», який мав би відокремлювати культурних та освічених людей від просто освічених.

Чи можна вважати інтелігенцію духовним проводом народу?

Валентин Гладких:

Ідеалізація інтелігенції — це результат впливу Російської імперії та Радянського Союзу, в яких людей інтелектуальної праці наділяли багатьма переважно не притаманними їм чеснотами. Це як у Некрасова: «поет в Росії — більше, ніж поет».

Ірина Фаріон:

Приналежність до інтелігенції не є визначенням людей за належним світоглядом. Світогляд — це система цінностей ідеологічного спрямування. Водночас згадана вами інтелігенція — це в багатьох випадках люди з дуже поганими знаннями та відсутністю характеру.

«У багатьох випадках», але не завжди. Мусять же бути в українському суспільстві люди, в яких інтелект поєднується з державницьким світоглядом?

Валентин Гладких:

Звісно, що в Україні є свідомі інтелектуали. Однак проблема в тім, що ці люди переважно не мають жодного впливу в державі. Сьогодні в Україні панує бидлократія. Найнатуральніша та найрафінованіша. Сьогодні в Україні панують найпримітивніші та найогидніші уявлення про влаштування світу, при чому як на рівні свідомості, так і на рівні поведінки.

Інтелігенцію не пускають керувати процесами, що відбуваються у країні. У нас є багато хороших вчителів, викладачів, лікарів, інженерів, науковців, журналістів… Але всі ці свідомі інтелектуали — малесенький прошарок завтовшки 2 мікрони над кілометрами бидла.

У нормальних країнах добре організована меншість завжди нав’яже свою волю погано організованій більшості. Там один професор має більше впливу, ніж 50 таксистів. В Україні ж навпаки — 50 таксистів мають значно більший соціальний вплив, ніж один професор. Навіть жарт на цю тему в нас є: злочинність організована, а ти ні. От і відповідь. Свідома інтелектуальна меншість в Україні сьогодні не може навіть висловити свою волю несвідомій більшості, не те, що нав’язати.

Ірина Фаріон:

Звісно, серед інтелігентів є багато борців за українську національну ідею, за українську тожсамість. Утім, саме в цьому середовищі інтелігентів завжди були знакові постаті, які компромісили в абсолютно неприйнятних ситуаціях, чим завдали неймовірної шкоди Українській державі в її поступі до самої себе. Найяскравіший приклад — член «Руської трійці» Яків Головацький.

Він, без сумніву, один із найпотужніших інтелектуалів Галичини, але водночас і наймерзенніший зрадник ідей Маркіяна Шашкевича. Головацький зрадив тих, хто будив галичан і повертав до свого коріння. Саме цьому так званому інтелігентові судилося очолити кафедру руської словесності у Львівському університеті та перетворити її в трибуну «русского міра». Саме він, інтелектуал-зрадник, юда, слабохарактерний чоловік, ненависник власного роду став засновником вкрай небезпечного явища в Галичині, що процвітає досі й називається москвофільством.

Так само у ХХ столітті поряд із героями, котрих знищували московити, обов’язково були інтелектуали-зрадники, котрі перетворювалися в трубадурів совєцької доби. Їхні дії були подвійною зрадою, подвійною слабкістю, подвійним прокляттям. Український народ дивився на них як на провідників, відтак ця зрада страшенно підкошувала силу нації. Євген Маланюк свого часу називав це явище глибочезним пораженством, яке українцям доведеться ізживати в часи власної держави.

Найстрашнішу місію пораженців у ХХ столітті виконали так звані гнилі інтелігенти у Львові. Коли 2014 року Верховна Рада скасовувала антиукраїнський антиконституційний мовний закон регіоналів Ківалова-Колісніченка, львівські «інтелігенти» Вакарчук, Маринович, Іваничук, Возняк та інші підписали листа пораженців із вимогою «не травити» російськомовних.

«Так звані інтелігенти завжди були й нині є вигідними антиукраїнській владі, яка їхніми напрацюваннями обґрунтовує свою гнилизну та неспроможність»

Оці так звані інтелігенти завжди були й зараз є вигідними антиукраїнській владі, яка їхніми напрацюваннями обґрунтовує свою гнилизну та неспроможність. Ці так звані інтелігенти завжди вміли прислужитися владі, якою б вона не була. Згадайте хоча б візит Януковича до Львова, згадайте, як «інтелігенція» театру Заньковецької на чолі зі Стригуном вклонялася перед тим бандитом. Або ж пригадайте, як ця інтелігентна «ср*нь» випрошувала в Садового відкрити у Львові російськомовний театр.

Нещодавно я була в Кропивницькому і просто отримала шок від рівня національного усвідомлення тамтешніх мешканців. Ви просто не уявляєте, наскільки центральна Україна неймовірно змінюється в контексті до україноцентризму. Нехай не ображаються на мене ті, хто зосереджені у Львові, але їм треба їхати в центральну Україну і вчитися там української щирості. От невипадково існують словосполуки «гнила інтелігенція» та «щирий українець». Остання просто припаяна до центральної України. Тамтешні жителі не мають елементу гнилизни, властивої галичанам, якщо вони вірують в ідею, то свято її сповідують. Натомість вагилевичі та головацькі, які продавали Галичину в часи Маркіяна Шашкевича, й сьогодні рясно процвітають у Західній Україні.

Семен Глузман:

За формальними ознаками інтелігенція в сьогоднішній Україні є. Є достатньо велика кількість людей, які здатні мислити. Але проблема в тім, що вони розчавлені новими реаліями. За радянської влади інтелігенція так само отримувала невеликі гроші за свою роботу, але при цьому читала товсті журнали, сперечалася, брала участь у суспільному житті. Звісно, не всі з них ставали дисидентами… Люди робили своє життя, народжували дітей, захищали дисертації, виживали, але при цьому думали та розуміли. Сьогодні цього фактично немає.

Чому так сталося?

Семен Глузман:

Український політикум за 27 років незалежності зруйнував основу, на якій інтелігенція могла б проявляти себе в Україні. 1991-го більшість з нас проголосувала за людину, яка презентувала минуле, за Кравчука. Так, він розумний, він зумів швидко пристосуватися, та тим не менш тягнув нас назад.

Тоді ж близько десятка колишніх дисидентів були обрані до Парламенту. Народ довірився їм, народ вважав, якщо дисиденти віддавали свої молоді роки в боротьбі з тоталітарним режимом, то вони будуть спроможні не лише змінити теперішнє, а й збудувати майбутнє. За дуже короткий час народ збагнув, що вони нездатні. Бути політиком — це зовсім інша професія, ніж сидіти в карцерах, писати відкриті листи Брежнєву й оголошувати голодування. Водночас, більшість із тих дисидентів у ВРУ були представниками гуманітарних напрямків. Серед них не було фізиків, математиків, економістів, котрі звикли мислити точно.

У той час доступ до громадян швидко монополізували абсолютні дикуни, котрим від цієї країни були потрібні лише гроші. На початку незалежності юристи, психологи, лікарі, соціологи й інші інтелігенти постійно спілкувалися, об’єднувалися, зустрічалися в журналах, в Інституті соціології, в Інституті філософії, приходили на якісь зустрічі. Суспільство сиділо біля телевізорів і слухало дисидентів. Та дуже швидко інтелігенцію позбавили цих можливостей.

Влада розграбувала країну до такого стану, що люди були змушені працювати на кількох роботах, щоб вижити. Відповідно, в них не залишалося вільного часу на інтелектуальний розвиток. Водночас багато з тих, хто хотів жити, а не виживати, виїхали з України.

Ну і ще одна важлива причина — освіта. Пам’ятаю, як в одному з відомих університетів Києва ректор дуже хотів виховати для України силу силенну політологів — людей, чия професія не особливо важлива для життя України. Я просив цього ректора звернути увагу, що в нашій країні є велика кількість математиків, фізиків, механіків, які залишилися від ВПК СРСР і повинні готувати собі заміну, щоб міцна промислова Україна могла зберегти те, що належало їй. Утім, ці люди не пригодилися…

Як може існувати інтелігенція в країні, де дипломи купують?

Семен Глузман:

Сьогодні дуже часто виникають сумніви в тому, що головні професіонали країни взагалі десь навчались… Вони демонструють по 3…4 дипломи кожен, всі ці дипломи отримані у віці 35…40 років… Ну це ж неможливо… Виходить, вони не вчилися, а просто купили ці дипломи. То хто тепер більший інтелігент: я з одним дипломом, чи один із міністрів із чотирма? Це також спосіб розмивання інтелігенції. Он тільки Міжрегіональна академія управління персоналом за кілька років після свого виникнення стала чемпіоном із виховання спеціалістів. Як мені пояснили знайомі, недоспеціалістів. Я повірив, коли дізнався, хто там викладає психологію. Це відома в нашому колі психіатрів нікчема.

Американці й європейці швидко второпали, що в Україні є корисний для них матеріал. В самій Україні цього, на жаль, не зрозуміли, відтак велика кількість свідомої молоді виїхала звідси. Водночас у нас з’явилася велика кількість політологів, волонтерів та активістів (в будь-якій цивілізованій країні вони, природно, повинні бути), але професіоналів фактично немає. Зрозумійте, дівчатка та хлопчики, що сидять на всіляких грантах, не можуть керувати нашою державою. Вони можуть критикувати владу, навіть ставати у цьому професіоналами… Але не керувати. Для цього нам потрібні інші професіонали.

А що сталося з наукою? Після незалежності Інститут українознавства очолив один із найстрашніших катів української студентської інтелігенції в радянські часи — Петро Кононенко. Як мені розповідав Іван Світличний, жоден КГБіст не був настільки активним, як цей негідник. Він нюхом чув проукраїнськість у студентів, виловлював їх… На його совісті навіть самогубства були. І про це всі мовчать.

Ще один епізод. Коли Світличного, Стуса, Сверстюка й інших літераторів судили, їхні твори обов’язково пропускали крізь так звану філологічну експертизу. Кандидати та доктори наук писали закриті рецензії, в яких зазначали: «використовує архаїчні слова, тому вважається українським буржуазним націоналістом». Оті люди під час отримання Україною незалежності стали дуже активними патріотами та позаймали серйозні місця в українській науці… Й усі мовчать.

Чому ставалося так, що українські інтелігенти в різні часи «здавали» українські позиції?

Ірина Фаріон:

Перша причина — відсутність характеру. Влада в Україні впродовж багатьох років дуже мало працює над формуванням принципових людей. Українців на державному рівні постійно закликають до угодовства, до компромісів, називають це ліберальними цінностями, які насправді є убивчими цінностями, називають це так званими академічними свободами, хоча свобода — це передусім обов’язок, а не лише право. Влада постійно імплементує в суспільство право на слабкість, право на нікчемність, право на угодовство, право на відступництво.

«Теперішня інтелігенція — це переважно безхарактерні, нецікаві у спілкуванні люди, котрі не мають ні позиції, ні принципів і невпинно шукають скалку в чужому оці для того, щоби виправдати свою гнилизну»

Водночас інтелігенція, напрацюваннями якої послуговується ця влада, — переважно безхарактерні, нецікаві у спілкуванні люди, котрі не мають ні позиції, ні принципів і невпинно шукають скалку в чужому оці для того, щоби виправдати свою гнилизну.

Другий контекст проблеми — вони фінансово залежні. Але знову таки, фінансово залежна людина — та, котра не має характеру. Бо той, хто має характер, перейде і через безгрошів’я, і через «немодність» своїх переконань.

Як з-поміж теперішніх українських інтелектуалів/інтелігентів виокремити тих, на кого справді вартує рівнятися?

Ірина Фаріон:

Часом мене доводить до шоку те середовище інтелектуалів. Я не можу зрозуміти, як можна володіти доступом до широчезної палітри знань і так не вміти скористатися тими знаннями, щоби не сформувати зі себе сильну особистість. Передавати знання, це ще не ознака сильної людини. Ознака сильної людини — це вміння застосувати знання для формування власного характеру. Ціннісними знаннями є не ті, які ти споживаєш, а ті, які перетворюють тебе в сильну персону.

От як можна назвати українською інтелігенцією людей, котрі підписують листа на захист історика Мудрого, що ідентифікував головнокомандувача УПА Романа Шухевича колаборантом? Ця інтелігентна гниль, до речі, називає відверту брехню «академічною свободою».

Мені здається, це наше духовне прокляття, що абсолютна більшість української інтелігенції попри всі свої дипломи, звання та статуси, не виросла до потреби Української держави стати самочинним суб’єктом світової історії. На превеликий жаль, значна частина інтелігенції — пихаті компромісники та колаборанти. Чого вартують тільки Гриневич і Стріха, котрі здають “розстріляний український правопис” 1928 року.

Звісно, є ті, на кого можна і треба рівнятися. Проблема в тім, що їх доводиться вишукувати. Водночас тих, хто готові негайно подати руку ворогові, шукати не треба — їх завжди і скрізь багато. У цьому й проблема розвитку України, адже інтелектуал, котрий починає компромісити зі злом, стає злом у квадраті. Цей інтелектуал відомий у суспільстві, отже, його думки впливають на менш освічених людей.

Чи не найогиднішою такою постаттю в українському просторі, на мою думку, є історик Грицак. Нещодавно він задався питанням, як можна героїзувати Степана Бандеру, якщо він не зміг захиститися від убивці? Ви уявляєте рівень мислення? Він звинувачує Степана Бандеру в тому, що московський агент Сташинський його вбив… Завіса.

Валентин Гладких:

Коли люди казали мені, що Любомир Гузар — моральний авторитет українців, я просто сміявся їм в обличчя. Моральні авторитети теперішнього українського суспільства — це Міхаїл Круг із «Владімірскім централом», Оля Полякова в кокошнику й їм подібні. Я нічого не маю проти цих людей, але треба визнати: рівень суспільної свідомості, рівень політичної, правової та побутової культури України жодним чином не орієнтується на Гузара. Теперішні українці мають абсолютно примітивні уявлення про те, як влаштований та функціонує світ. При чому найтрагічніше те, що молоде покоління до 30 років має кліпову свідомість, сформовану “Ютубом”. Навіть жарт такий є: кількість інтелекту на Землі — константа, а населення зростає. Відповідно, на кожного припадає дедалі менше розуму.

Сьогодні в українців занепадає загальне розуміння світу. А влада цьому всіляко сприяє — цикл гуманітарних дисциплін у вищій школі систематично скорочують. Потім на екрани вилазить купа «експертів», котрі «все про все знають», чешуть якусь маячню про томос, а потім відкривають перед собою велику істину про те, що і католики, і православні, і протестанти — всі християни! А таких прикладів безліч. Це засвідчує рівень загальної компетентності, відсутність базового рівня, який мав би опанувати кожен, щоб вважатися освіченою людиною.

«До влади в Україні прийшли гопники, кримінальники та шахраї, кожен із яких вчора був ніким, а сьогодні став усім. І так триває 27 років»

У нас є митці, актори, артисти, письменники, режисери… Але всі вони дедалі менше контактують із більшістю громадян. І тут є дуже велика проблема. В Україні проблема не з рівнем високого мистецтва, а з низьким рівнем масової культури. От Голлівуд в Америці — це масова культура, а в нас що? Фредді Мерк’юрі — також масова культура, а порівняйте його з нашим Віталиком Козловським…

В Україні відбувається процес деградації соціальних відносин. Ми вступили в темні віки. В нас до влади прийшли гопники, кримінальники та шахраї. Вони стали соціальним ідеалом. Взірцями тепер є Володя Парасюк і козак Гаврилюк…

Сьогодні ми дуже мало знаємо про успішних українських лікарів та акторів, зате багато знаємо про успішних українських гопників, кожен із яких учора був ніким, а сьогодні став всім. І це не вчора почалося, а триває 27 років. На вершині соціальної ієрархії в країні опинилися люди, котрі за своїми культурним та освітнім рівнями в принципі не розуміють значення ні культури, ні освіти в суспільстві.

Як змінити цю ситуацію? Як спонукати українців рівнятися на свідомих інтелектуалів?

Ірина Фаріон:

Якщо ти захоплюєшся знаннями якоїсь людини, шукай її реакцію на політичні події в країні. Якщо ця людина підписує безглузді петиції на захист барижної влади і псевдоопозиції, якщо ця людина неадекватно реагує на базові ідеологічні цінності суспільства, ти моментально маєш виключати цю людину зі свого простору. Ти можеш використовувати її праці у своєму житті, але ти не маєш використовувати її для своїх почуттів. Для твоїх почуттів вона є шкідливою, бо сама вона не є правильною.

Як каже одне індійське прислів’я: що мені з твоїх знань, якщо в них немає ні крихти любові? Псевдоінтелігенти вміють любити гроші, вміють любити тих, котрі компромісять і продаються. А я ненавиджу таку модель порозуміння зі світом.

От у нас у “Львівській політехніці” працює один непоганий історик. У себе на «Фейсбуці» він відкрито обґрунтовує потребу збільшення ціни на газ, а фахівців, котрі виступають проти цього, називає зрадниками Порошенка. Даруйте, що мені з того, що він написав класну книжку про Січових стрільців, якщо він відвертий ідіот? Він же неадекватно сприймає світ!

Знання — це прекрасно. Але набагато важливіше — бути реалістом у цій життєвій ситуації та давати відсіч на щоденний виклик, де треба вибирати між сильним і слабким, між мілким і глибоким, між попсою, яка завжди програє, і жменькою дуже сильних, незламних особистостей. Цих незламних особистостей завжди було менше, але вони завжди мали рацію. Тільки їхня рація доходила в маси за 50…100 років. Ось тому не треба обирати тих, хто довго думають. Мене не цікавлять жирафи. Мене цікавлять леви, які йдуть вперед, незважаючи ні на що, демонструючи свою внутрішню силу, стрімкість, зорганізованість та агресивність у світі плебеїв.

Сильні особистості з характерами отримують вплив тоді, коли стають публічними. Сьогодні більшість українських ЗМІ перебувають у руках людей, котрі хочуть лише грабувати українців. Відтак вони не допускають сильних особистостей до суспільства, влаштовують нападки на пасіонаріїв і піарять гниляків, аби саме їх зробити кумирами українців.

Моя методична порада — навчитися уважно читати історію і вилущувати з неї яскравих, сильних та інтелектуальних особистостей. Історія підсвітила важливих для нас людей — Шевченка, Донцова, Маланюка, Липу… Ми маємо ідеологічну квадригу, яка може допомогти нам. Кожен із нас може стати Діогеном, котрий із ліхтарем шукав людину, та знайти синтез сили знань і сили характеру.

Валентин Гладких:

В Україні треба змінювати систему соціальних відносин. Але хто це буде робити? Люди збирають валізи і роз’їжджаються по світу, бо не бачать сенсу ставати українською елітою.

Україні в цьому плані світить дуже сумний наслідок. Держава буде перетворена на гетто, країну-донора.

От я народився в маленькому містечку на Донбасі, яке сьогодні окуповане. Навчався у простій школі, але це не завадило мені вивчитися в університеті та виїхати звідти. Так само моя сестра наймала своїй доньці всіх можливих репетиторів, щоб та мала хороші знання, вивчилася в університеті, виїхала й більше не поверталася. Те саме буде відбуватися в глобальному плані з усією країною. Люди будуть тут народжуватися, тут буде створена інфраструктура, щоб відсіювати кращих, тут будуть університети та культурні заклади, які доводитимуть туземців до рівня базових знань сучасної цивілізації, а потім ті люди будуть виїжджати. В Україні ж залишатиметься трешняк, який засів у Лугандонії. Бо те, що відбувається там, це результат десятків років соціальної динаміки, коли люди народжувалися, все найкраще звідти виїжджало, концентрація інтелекту зменшувалася, а концентрація гопоти збільшувалася. Те саме зараз відбувається по всій території України. Певна річ, це не означає, що зникне держава. Держава буде. І в парламенті надалі сидітимуть дегенерати, роблячи вигляд, що вони політикою займаються.

Спічрайтер Брежнєва, відомий філософ Мамардашвілі казав: “Людина — це прагнення бути Людиною. Так само суспільство — це прагнення бути суспільством, а держава — це прагнення бути державою”. Чи є в Україні таке прагнення?

Коли одні люди воюють за Україну на Донбасі, інші не хочуть розмитнювати свої “корита” на єврономерах. При чому найтрагічніше, що часто це одні й ті самі люди. Розвиток завжди вимагає певних вольових зусиль. В нашому суспільстві цих зусиль не вистачає. Комусь не вистачає інтелектуальних зусиль для того, щоб учитися. Комусь не вистачає моральних зусиль, щоб не красти і не купувати квартири по 400 000 доларів. Комусь бракує вольових зусиль, щоб робити кроки, які необхідні для поступу, і не боятися наслідків. Сьогодні головна проблема українського суспільства — це абсолютне безволля. Україна — це високополярне поле: в нас все начебто вирує, але вектора розвитку банально немає. Люди просто не хочуть жити по-людськи. І це ж не проблема тільки у владі. Не влада ламає мені шлагбауми у дворі, це робить звичайна бидлота. Не влада змушує дегенератів виїжджати на смугу громадського руху і таке інше.

Українці живуть за принципом: усі крадуть, то й я вкраду. Відповідно і влада в Україні така. Он “порохобот” Карл Волох прямо заявив, що влада краде з бюджету. За його словами, це добре, бо ж як інакше протистояти російській агресії?! Людина прямо каже, що канал «Прямий» фінансується за рахунок украдених із бюджету коштів і абсолютно не бачить в цьому чогось ганебного. Так само суспільство вважає це нормою.

Сьогодні поняття соціальної норми в Україні настільки деградоване, що ми вважаємо нормальними речі, які є геть ненормальними. І ця ситуація лише погіршуватиметься. Все нормальне намагатиметься звідси виїхати, втім життя триватиме. Питання ж тільки: яким воно буде?