Ірина Кушинська

Почну з того, що від початку подорожі в Ізраїль треба «увімкнути мозок». У буквальному розумінні. Якщо вирушаючи на відпочинок до Туреччини, мозок можна відімкнути, то в Ізраїлі його треба знайти й увімкнути. І, до речі, забути про те, що ви колись були в Туреччині чи інших мусульманських країнах. Чи, як у випадку зі мною, налаштуватися на співбесіду з поясненнями, чому у вашому закордонному паспорті турецькі візи…

Наповнена сонцем Ізраїлю, вирушаю наступного дня на зустріч до пана Йосифа Зісельса, дисидента, віце-президента Конгресу національних громад України, єврея, котрий позиціонує себе українським євреєм, має неординарне бачення майбутнього України, українських євреїв, був близьким знайомим Кардинала Любомира Гузара, входить у «Групу 1 грудня» разом із Мирославом Мариновичем і їздить до Ізраїлю щороку, але бачить майбутнє для себе в Україні.

Знайомство з Ізраїлем розпочинається з летовища «Бен Гуріон» у Тель-Авіві, де українців працездатного віку масово затримують і проводять із ними додатковий контроль і співбесіди. В аеропорту нас тримали десять годин. Проходиш до віконечка паспортного контролю, працівник уважно дивиться на тебе, паспорт не повертає і каже: «Офіс паспортного столу — ліворуч, ваш паспорт буде там, до вас є додаткові запитання».

Повертаєшся, щоб йти до цього офісу і бачиш: людей похилого віку, котрі є в групі, пропускають без питань, а усіх молодих — до офісу. Там, біля дверей цього офісу велика група людей, українців, котрі, вочевидь, чекають вже не одну годину на свої паспорти. Смиренно чекають у цій групі навіть черниці, котрих, здавалося б, чого затримувати? І священики. Помітила серед натовпу відомого львівського хірурга-пластика, котрий розповів, що вже чотири години чекає свого паспорта, а його дружину пропустили відразу і вона вже у готелі. Хтось нервує, хтось спокійно читає художню книжку (бо, мовляв, це може затягнутися й до ранку), хтось шукає пластикове крісло, щоб присісти…  Побачене вражає: європейці проходять контроль одразу, українців як третій світ відводять набік і викликають на співбесіди, які називають буквально «допитами». «У вас не буде другого шансу справити перше враження», — казала Коко Шанель. Перше враження від Ізраїлю — летовище «Бен Гуріон».  

Спробую пояснити ситуацію в аеропорту. Але зауважу: пояснити, а не виправдати. Ізраїль дуже специфічна країна: невелика і з невеликою кількістю населення. Ця країна воює вже 70 років. Ізраїль перебуває у стані війни, у ворожому оточенні.

Євреїв мало і вони мають дуже сумний досвід — Голокост, під час якого була знищена третина єврейського народу, а це демографічна катастрофа, пам’ять про яку живе. Швидко це не забудеться. Це — історичні чинники. Ізраїль дуже захищає свою незалежність. Зокрема, Ізраїль боїться проникнення терористів на свою територію. Тому насамперед на кордоні йдеться про захист від тероризму. Ви згадали про монахинь на кордоні, з вигляду яких вам видно, що вони духовні. Але це вам видно, що вони духовні та безпечні. Прикордонники ж навчені не довіряти зовнішності, яка може бути добре закамуфльованою. Власне ті, хто хоче проникнути на територію Ізраїлю з небезпечними мотивами, приховують добре свою зовнішність і намагаються показати себе у вигідному ракурсі.

Але у ситуації з українськими паломниками не це головне. Ізраїль — не емігрантська, а репатріантська країна. Ізраїль відкритий для всіх, хто має єврейське коріння, але не приймає мігрантів, біженців, бо нема можливостей їх там розмістити. Дуже багато тих, хто проникає під виглядом паломників, гостей, туристів, залишаються в Ізраїлі і потім нелегально там працюють. Нелегальна праця сотень тисяч людей — це підрив економіки, систем соціальної сфери, оподаткування, оплати соціальних внесків. В Ізраїлі є величезні штрафи і санкції для тих, хто використовує нелегальну робочу силу. Проте бізнес є бізнес і, звісно, що господарі шукають, як їм вигідніше, тому так є. Боротьба з нелегальною працею та мігрантами — дуже жорстка в Ізраїлі. На жаль, дуже багато українців залишаються на роботу таким чином в Ізраїлі. Тому до українських паломників ставляться упереджено. Бо це — потенційні мігранти, які прагнуть поповнити ринок нелегальної робочої сили.

Звісно, що паломницькі та туристичні тури не повинні затримувати, бо люди, котрі мають на меті паломництво, не повинні брати участі у цих перевірках. Міністерство внутрішніх справ Ізраїлю має подбати про надання якісного обслуговування українцям. Є багато нарікань і скарг із цього приводу. Туристи обурюються, бо насправді з людьми повинні поводитися чемно і культурно, а скарги є з різними фактами поведінки ізраїльтян на кордоні.

Я можу пояснити ситуацію, але водночас наголошую, що не можу її виправдати. Паломники, котрі вирушили у прощу, їдуть із високою метою: помолитися, звернутися до Бога у тих місцях, де Він був. Це важлива дорога, тому виправдання тут немає. Природно, що більшість паломників їдуть щиро молитися, але не виключено, що серед цих людей можуть бути й такі, хто використовуватимуть паломницький тур заради того, щоби залишитися в Ізраїлі. Проте це все одно не є підставою підозрювати всіх. Як вирішити цю проблему, щоб Ізраїль водночас захистив свої національні інтереси, — питання, яке обговорюють постійно у пресі, на ізраїльському телебаченні, це питання, яке турбує і потребує вирішення.

Проте все ж зауважу, що тепер поводяться з людьми м’якше, ніж раніше. Бо я знаю випадки, коли дуже некоректно поводилися з українцями ізраїльські прикордонники, поліція, працівники летовища. У вашій групі всіх пропустили, але були випадки, коли людей не пропускали і завертали в Україну. Це не поодинокі факти. В аеропорту працюють психологи. Умови очікування, в які ставлять паломників, примушують нервувати. Ті люди, котрі мають нещирі наміри, виказують себе певною моторикою та вегетативними проявами: наприклад, може змінюватися колір шкіри на червоний, може щось у людей сіпатися: нога, рука… Психологи спостерігають за поведінкою людей. Паломники щирі та справжні, зазвичай, розуміють, що треба почекати, тому спокійно очікують, коли оголосять їхні прізвища чи покличуть на співбесіду. Хіба у людини є якісь нервові захворювання, тому вона може реагувати неспокійно.

Розумію, що нелегко прочекати у чужій країні кілька годин, але треба розуміти, що це робиться задля того, щоб виявити нелегалів. Дуже багато випадків, коли нелегалів виявляли і завертали назад. Іншої процедури наразі не вигадали, тому є, як є, на жаль.

З нашої паломницької групи п’ятеро людей таки нелегалами залишилися в Ізраїлі. Буквально втекли, опинившись у країні. Хтось одразу зник, отримавши візу і навіть не пішовши до автобуса на трансфер у готель, а дехто під час мандрівки втік із готелю. Одна жінка здала валізу у багаж, коли ми вже поверталися в Україну, а сама на літак не прийшла. То літак затримали і перевіряли весь багаж, перед тим, як дозволити літаку рейс. Звісно, що вся група, яка поверталася в Україну, зрозуміла, чому нас тримали на вїзді…

Це жахливо насправді, бо у такому випадку є підозра на теракт, оскільки перевіряли багаж і затримували літак.

Коли я спитала, скільки ж заробляють українські нелегали в Ізраїлі, то розповіли, що нелегал-працівник, котрий, скажімо, прибирає у готелі, заробляє від трьох тисяч доларів на місяць. Тому такий ажіотаж від українців?

З одного боку так, а з іншого нелегали дуже вразливі у правах. Вони не мають соціального захисту, їхні господарі на робочих місцях не несуть за них жодної відповідальності. Буває, що нелегалів дурять, використавши їхню працю і не заплативши грошей. Це залежить від порядності роботодавців. Я теж помагав влаштуватися на роботу українцям, бо діти праведників народів світу мають право на роботу та проживання в Ізраїлі. Ці люди щасливі, вони заробляють стільки, скільки в Україні не зароблять, мають добру роботу.

Буває, що Ізраїль закриває кордон із Палестиною через проблеми терористичного характеру, і тоді робітники-араби, котрі працюють на будівництві, не можуть перетнути кордон. Фізична праця у спекотних умовах — дуже важка праця, маломеханізована. Це так звана дешева робоча сила. Коли перекривають кордони, страждають і роботодавці-ізраїльтяни, бо вони не можуть виконувати завдання. У цьому сенсі українські робітники для них вигідніші, ніж араби. Українці — не терористи, але вони — нелегали.

Мене викликали на співбесіду й я «віддувалася» за трьох осіб, запевняючи, що ми їдемо з чистими мотивами, а коли мені віддали в руки паспорти з візами, одна з нас трьох комусь зателефонувала, взяла свій багаж і зникла у невідомому керунку…

Незважаючи на професіоналізм і перевірки ізраїльських спецслужб, самі бачите, що відбувається: люди обдурюють і втікають. Якщо з групи п’ятеро осіб втекло, то це, можливо, й не багато для Ізраїлю, але ж груп щодня багато і це створює певну атмосферу та критику. Профспілки з цим також дуже сильно воюють. Падає тінь на паломницькі центри, на священиків, котрі організовують ці паломницькі тури. Люди, котрі залишаються нелегалами, підставляють своєю поведінкою паломницьку організацію і через них потерпають усі. Тобто українські нелегали обманюють священиків, ізраїльських прикордонників, психологів, паломників — таких самих українців, як і вони самі.

Наступне, що мене вразило: вживання гідом-священиком слів «жиди, жидівське»… Тобто про все на території Ізраїлю, про що розповідав священик-українець, казав: «То — жидівське, то — жиди…» Паломницька група з 56 осіб мовчки слухала. Люди були з різних регіонів України. Це нормально чи образливо? 

Це стара історія, і вже стільки проговорено про це… (зітхає). Все залежить від людини, котра вживає цю термінологію і від того, яке емоційне навантаження вона цьому надає — позитивне чи негативне, зневажливе. Західні українці часто вживають слово «жиди» без негативу. Бо євреї, котрі прийшли у Галичину, — вихідці з Польщі. Назва їх прийшла також із польської. Отже, коли західний українець каже «жид», то, зазвичай, він не хоче образити нікого, просто не має іншого слова у лексиконі. Інша справа, коли кажуть «жид», щоб образити людину. Багато таких випадків. У Східній Україні слова «жид» не було. Був єврей, юдей для релігійної ідентифікації, але жид ніхто не вживав.

Але цікавим моментом є зовсім інше. Священики в Ізраїлі неправильно називають місцевих жителів жидами чи євреями. Ізраїль — це ізраїльтяни. Ідентичність людей, котрі живуть в Ізраїлі, дуже сильно різниться від євреїв, котрих знають українці у діаспорі. В Ізраїлі ідентичність євреїв змінилася, тому що вони вперше нарешті стали більшістю у своїй країні. За 70 років проживання євреїв у своїй країні, в Ізраїлі, ідентичність змінилася корінним чином. У 1990-х роках два американські соціологи провели дослідження ідентичності ізраїльтян та американських євреїв. Висновок зробили парадоксальний: це два різних народи. Навіть дві різні системи юдаїзму.

Уявіть собі, що ізраїльтяни взагалі не знають слів «жид» чи єврей. Вони — ізраїльтяни. Це їхня основна ідентичність, тому вони не можуть ображатися на слова українських священиків, бо вони можуть не розуміти, що він каже. Більшість у своїй країні трансформує ідентичність дуже сильно. В Ізраїль з’їхалися євреї з різних країн, із різних культур. Тут переплелися захід і схід, із культурами, а це також дає колорит ідентичності Ізраїлю. Перемогла мова іврит, яка випірнула з історії, була оновлена і визнана державною мовою Ізраїлю. Арабська теж є державною мовою. Насправді ж картина є дуже складною, бо євреї західного світу дуже відрізняються від євреїв України, а євреї Ізраїлю відрізняються і від тих, і від інших. Є основні три типи ідентичності євреїв: ізраїльська, західноєвропейська і наша, східноєвропейська. Повірте, що вони настільки відрізняються між собою, як цілком різні народи з різними культурами.

Читала, що ви позитивно вживали слово «жидобандерівець»…

Це жартома. Я оперую іншими термінами. За роки мого життя з євреями відбулися певні метаморфози. Євреї були совєцькими — євреями Совєцького Союзу, які були дуже асимільованими і не знали своєї історії, мови, традицій, релігії, бо так змушувала совєтська влада, яка знищувала все, що вирізнялося з сірості. Українців знищувала ще більше, ніж євреїв. Тобто це не лише євреїв знищувала совєцька система. Коли почалися соціально-політичні трансформації та розвалився нарешті Совєцький Союз й утворилася Україна, почала змінюватися ідентичність людей. Насамперед, у народів, які входили в СРСР, а, відповідно, й у меншин, тобто, у євреїв. Почала змінюватися ідентичність й у євреїв, котрі жили в Україні серед української більшості. Це почало відбуватися й у Росії, у Білорусі, у Казахстані, Грузії…

В історії класично ідентичність змінюється дуже повільно, але завдяки тим катаклізмам, які ми пережили, коли розпався Совєцький Союз, трансформація ідентичності відбувалася дуже швидко. На очах буквально з євреїв совєцьких утворюються євреї України, які відрізняються від євреїв балтійських країн чи, скажімо, Білорусі, Росії, бо у кожної країни свій шлях, — і євреї слідують тим шляхом, який обирає країна, у якій вони живуть. Це змінює ідентичність.

Але є й наступний етап: українські євреї. Тобто це ідентичність, яка притаманна усьому цивілізованому світу. Як, скажімо, є французькі євреї. Форма ідентичності меншини залежить від ідентичності оточуючого народу, але серцевина незмінна, релігійна, — юдаїзм. Форма ідентичності пристосовується до оточуючого простору, хоча серцевина незмінна. Це дуже цікаве етнографічне, соціальне і політичне явище, яке ми спостерігаємо в Україні зараз, яке відбувається зараз на наших очах. Я наводжу приклад тепер тим, що участь євреїв у Майдані відображає перетворення євреїв України на українських євреїв. 2004 року євреїв було набагато менше на Майдані, 2013-го набагато більше. Це значить, що за десять років багато євреїв України стали українськими євреями. Це — процес перетворення, трансформації ідентичності євреїв, які себе повністю ототожнюють із українським простором.

Не виїжджають до Ізраїлю?

Виїжджають, але 70 % — із Донецького регіону. Через воєнні причини, а не інші. Зі Західної України — зі Львова, Чернівців, Рівного, Тернополя майже немає репатріації, хіба кілька людей на рік. Загалом із України зараз виїжджає по сім тисяч євреїв, з них п’ять тисяч — із окупованих війною регіонів.

Кажуть, коли євреї виїжджають із країни, то у цій країні вже можна вимикати світло. Як в Україні?

У 1970-х роках, справді, коли виїжджали євреї, можна було вимикати світло. Ми розставалися з родичами, друзями, які у ті часи виїжджали, назавжди. У Совєцькому Союзі не могло бути й мови про живе спілкування, бо навіть боялися листи писати, щоб не наразити на небезпеку тих, хто їх отримає. Боялися відправляти посилки, якісь поштові повідомлення, — могли бути наслідки.

Тепер інша ситуація, бо світ відкритий. Україна відкрита для світу, бо є безвізовий режим і з Ізраїлем, і з Європою. Тепер не можна казати, що виїжджають назавжди і можна гасити світло. Ми відстежуємо не лише виїзд до Ізраїлю, а й повернення назад. Я не можу сказати чіткого числа, скільки зараз в Україні живе людей із ізраїльськими паспортами, але орієнтовно — близько 15 тисяч осіб. Це суттєво. Гадаю, що це може свідчити про те, що громада єврейська в Україні має майбутнє.

Але Ізраїль багата та стабільна економічно країна. Розвинута у різних галузях, перспективна. Хіба можна залишати Ізраїль, щоб їхати працювати до України?

Це на перший погляд. Насправді є складніші процеси. Наприклад, через те, що Ізраїль маленька країна, бізнес дуже щільний, побудувати свою бізнесову нішу в Ізраїлі нелегко. Для того треба там народитися, жити, вчитися… Навіть дуже здібні люди рідко вбудовуються у такий бізнес. Тобто працювати можна, робота є різна, але бізнес — це щось інше. Ти будуєш свій простір і пропонуєш певний продукт у цьому просторі, якого не було раніше і який повинен бути конкурентоспроможним.

Це зробити надзвичайно важко в Ізраїлі, бо все дуже щільно одне до одного пристосовано. Україна — велика країна за розмірами. Дикий ринок, нецивілізований, але це сприятливі умови для того, щоб здібна людина побудувала свою нішу у цьому бізнесі. Можна запропонувати те, що не пропонують інші. Така ситуація приваблює багатьох бізнесменів з Ізраїлю працювати та розвивати свій бізнес в Україні.

Колись ми досліджували причини повернення людей з Ізраїлю в Україну. Насамперед не завжди ті, хто репатріюється, готові до умов життя, у які вони потрапляють. Усе ж це зовсім інше життя, яке дуже відрізняється від умов українських. Є люди, у яких потенціал абсорбції й адаптації до нових умов невеликий. Вони їх не витримують. Якщо за п’ять років людина не змогла адаптуватися, знайти себе, то вона, як правило, повертається. Буває, що родини розпадалися і частини родини поверталися до України. Цікаво, що інколи бували розлучення у змішаній родині, наприклад, єврейка заміжня за українцем. Вони виїхали в Ізраїль, не витримали цього випробування, єврейка повернулася в Україну, а українець залишився в Ізраїлі.

Українцеві в Ізраїлі вдалося пристосуватися краще, ніж етнічній єврейці?

Він знає, звідки він виїхав і розуміє, що має там умови, яких не матиме в Україні. Це інша ментальність, психологія. Такі випадки є. Природно було б очікувати, що євреї залишаться в Ізраїлі, а неєвреї поїдуть назад, але трапляється й навпаки. Випадки поодинокі, але є. Коли не було війни й економічної кризи, яка також змінює демографічну ситуацію, то ми відзначали навіть демографічний баланс у цій ситуації. 1800…2000 людей на рік повернення з Ізраїлю перед кризою 2008 року. У 2006-2007 роках потоки людей в Ізраїль та з Ізраїлю зрівнялися і це майже стабілізувало ситуацію з кількістю євреїв в Україні.

За статистикою, зараз із України виїжджає дуже багато людей. Навіть, кажуть, можна це охарактеризувати національною катастрофою щодо попередніх років…

Це неприємно, бо це відтік працездатних енергійних людей. Звісно, що це не є добре для країни, але це не трагедія. Виховується українська державна ідентичність політичної нації. Багато молодих людей вважає, що жити і працювати потрібно в Україні, бо від молоді залежить майбутнє країни. Про це мало хто думає, бо зосереджені на негативних аспектах, але є й позитив.

Молодь в Україні за цих 15 років відчула, що вона може сама щось змінювати у своїй країні. Не так багато, як би хотілося, бо молодь не може ще наразі збудувати країну, комфортну для життя, але вже є розуміння, що певних негативних сценаріїв можна уникнути за рахунок свого патріотизму, віддачі своєї енергії. Майдани продемонстрували те, що молодь в Україні може повірити у себе. Повірте, що у стабільних системах, скажімо, у США чи у розвинутих країнах Європи, молодь на таке не розраховує. Вона не може змінити країну так швидко, як би їй хотілося. Молоді люди там змушені пристосуватися до того світу, який збудували старші генерації.

Повернімося до Єрусалиму. Помітила суттєву відмінність між християнськими й юдейськими місцями для молитви. Насамперед, дрес-код — євреї строго дотримуються відповідної культури одягу, чого не скажеш про християн, котрі можуть прийти з оголеними руками, у шортах, без головних уборів… Розмовляти там, де моляться євреї, заборонено категорично, фотографувати також. Кажуть, хасиди можуть вибити з рук фотоапарат чи телефон, якщо помітять, що турист фотографує людей на фоні Стіни Плачу…

Хасиди — ортодоксальні євреї, які мають дуже строгі правила й їх дотримуються. Тому вони можуть так зреагувати біля Стіни, наприклад. Храми потребують грошей для їхнього утримання, для збереження, для проведення екскурсій і паломництв, тому все дуже лояльне до туриста, який ці гроші дає. Паломництво не дає стільки грошей, як туризм. Має значення культура конкретної людини. Для когось нормально фотографувати людей, які моляться, для когось — неприпустимо.

Ми вирушили до Ізраїлю у той час, коли хасиди поїхали в Україну, в Умань, як вони приїжджають щороку. А чому б хасидам не перенести святині з Умані в Ізраїль чи це неможливо?

Неможливо. Хасидизм — ортодоксальна течія в юдаїзмі, у якій є певні правила. Не можна чіпати прах. Не можна перекидати поховання, навіть каміння надгробні не можна нікуди перетягувати в інше місце. Їх можна лише поставити, якщо вони лежать, але лише на те саме місце. На кожен факт переносу необхідне спеціальне рабинське рішення рабинського суду. Буває, що інколи родичі хочуть поховати людину, котра померла в Ізраїлі, в Україні або навпаки. На це потрібне певне рішення, якого добитися не так легко.

Я колись брав участь в організації першого візиту першого українського Президента Леоніда Кравчука 1992 року до Ізраїлю. Тоді вже добре знав Ізраїль і мене залучили до відкриття українського посольства в Ізраїлі. Я інструктував першого посла в Ізраїлі Юрія Щербака та його команду, які їхали відкривати посольство. Коли я був із Президентом Леонідом Кравчуком, підійшла одна група хасидів — браславських, котрі наслідують рабину Нахману, похована в Умані, і починають Президенту доводити, що треба перенести прах рабина Нахмана до Ізраїл.. А він, як людина, яка не розуміється у цих питаннях, відразу відповів: «Чому б ні? Я не проти».

За півгодини приходить друга група з цього ж напрямку хасидизму і починають запевняти його, що прах переносити категорично не можна, бо не дозволяють цього канони. Президент і з ними погодився. (Сміється). Це було дуже кумедно спостерігати, бо ці візити були один за одним. Причому, обидві групи з одного напряму хасидизму. Оскільки в юдаїзмі немає такого, що всі думають однаково, то завжди будуть прихильники й опоненти ідеї переносу праху.

Паломництво в Умань — це 30…40 тисяч людей, котрі за тиждень проходять через Умань. Вони виконують Заповіт свого рабина Нахмана, для того і приїжджають на Новий рік єврейський Рош Ха-Шана, у вересні, щороку. Ребе Нахман був особливою людиною, праведною та справедливою. Він написав цікаві праці, повчальні. У нього була дуже харизматична мова. Він формулював чіткі та цікаві формули,  це подобалося людям, бо вони вчилися на цих ученнях.

Бачила, що українці залишають записки у Стіні Плачу. Хоча кажуть: це не наше, але записки запихають… Ви, коли буваєте в Єрусалимі, залишаєте записку у Стіні?    

Багато є у нашому світі такого, що залишилося ще з язичницьких часів. Це фетишизм. Але це традиція, яка налічує тисячі років. Я часто буваю в Єрусалимі і завжди приходжу до Стіни, щоб помолитися, але я жодного разу не залишив там свою записку. Але привожу багато записок від інших людей, бо для них це важливо. Для мене особисто важливо прийти і помолитися до Стіни, причому нестандартними своїми молитвами. Але я дуже чутливо ставлюся до бажання інших людей, котрі просять передати записки з їхніми проханнями. Я привозив записки дітей із дитячого табору з їхніми проханнями. Це традиція, до якої можна ставитися по-різному.

Як вважаєте, наскільки часто треба приїздити на Святу Землю?

Раз на рік непогано було б приїхати, але не кожен має таку можливість приїхати, щоб помолитися. Цікаво, що ще у часи Київської Русі був паломник-купець, котрий потрапив на Балкани у своїх справах, а вже звідти вирішив прийти до Єрусалиму. Це було ще на початку християнства у Київській Русі. Та й зауважимо, що Ісус приходив як єврейський паломник помолитися в Єрусалим. Я дуже радий, що українські паломники, не зважаючи на труднощі, їдуть у Єрусалим, бо поїздка — це завжди спілкування і молитва поряд із людьми, які моляться по-іншому. А саме це і приводить до надважливої думки про те, що ми усі п’ємо з Єдиного Джерела.