Україна поступово звільняється від впливу Росії. Невидимі нитки, які світоглядно прив’язують українців до імперії, рвуться. Але не всі. Деякі залишаються і не дають остаточно розпрощатися з Москвою. Засилля російської мови та малоросійська свідомість великої кількості населення лишає Кремлю шанси на реванш. А ще – святкування 9 травня в Україні .

Україну і Росію сьогодні вже майже не об’єднують спільні дати та вшанування історичних подій. Інтерпретація минулого теж змінилася. Зник міф про «возз’єднання українського та російського народів у 1654 році». Прихід більшовиків до влади у 1917 році давно став переворотом, який відбувся в чужій для України державі. Вдалося майже забути про день російської армії 23 лютого, який аж до 2014 року включно входив до переліку державних свят. За винятком однієї дати – «дня пабєди».

9 травня досі залишається червоною датою українського календаря і вихідним державним днем. Спроби декомунізувати і розвінчати цю сакральну дату не увінчалися переконливим успіхом. Українці не стали європейцями: 8 травня як День пам’яті і примирення у масовій свідомості поки що не зміг витіснити «день пабєди». Це відчуває Росія і з усіх сил тримається за можливість маніпулювати українським суспільством.

Те, що 9 травня з 2015 року називається «днем перемоги над нацизмом у Другій світовій війні», мало що змінює. Щороку проросійські та виховані на совеєтській ідеології громадяни святкують власну версію 9 травня, повністю співзвучну з російською версією. Лояльні до Москви телеканали закликають провести акції на зразок «бессмертного полка». Вони запускають фільми про Другу світову війну під кремлівським соусом. Транслюють багаторічні кремлівські міфи. А вулицями Києва та міст Півдня і Сходу України ще марширують колони шанувальників «Великой Атєчественной». Колишні регіонали і підпільні комуністи в цей день відверто демонструють, що вони є і нікуди не зникли. Випробовують реакцію суспільства та мріють про реванш.

9 травня для Росії вже давно є датою, яка використовується для утримання в орбіті московського впливу всіх народів, які входили до складу радянської імперії. Українцям тут відводиться одне з головних місць. Сприяє цьому половинчастість дій української влади, яка дуже обережно і непослідовно рухається від Москви. Країни Прибалтики чітко заявили, що розглядають встановлення радянської влади у 1940 році та її подальше відновлення у 1945 році нічим іншим як окупацією. Тому ні про яке свято перемоги для Естонії, Латвії і Литви 9 травня не може бути й мови. В Україні такої чіткості немає. Ми ніби хочемо попрощатися з «рускім міром», але для остаточного «прощавай» не вистачає рішучості чи бажання можновладців. Навіть на фоні російської агресії, яка триває 5 років.

Кремлівські правителі не даремно докладають максимум зусиль, аби підтримувати в суспільній свідомості міфи про «велику пабєду». На перший погляд така пристрасть виглядає дивно. Адже до перемоги над Третім Рейхом причетні багато націй. США, Великобританія, Франція теж є переможцями. І ще невідомо, чий внесок більш вагомий. Бо якби не американо-британська допомога Красній армії, вермахт міг би успішно завершити план «Барбаросса». Але західні країни чомусь не кричать на весь світ про свою перемогу. Не влаштовують військових парадів і масових народних гулянь. Навіть офіційного державного вихідного у них немає. І тільки Росія з усіх сил намагається довести світу свою унікальність, винятковість та особливу місію в спасінні людства від коричневої чуми. Влаштовує помпезні дійства. Кричить про те, що не допустить будь-якого переписування історії «Великай Атєчествєнной вайни». А тих, хто наважується дивитися на історію не через московські окуляри, обзиває фашистами, нацистами і колаборантами Рейху.

Трагічні сторінки історії не об’єднують. Вони наочно показують, що насправді принесла Москва Україні

Російську імперію можна зрозуміти. Їй немає що запропонувати колишнім поневоленим народам. Знищення та окупація УНР, геноцид голодом, масові репресії та депортації, русифікація і колонізація українських земель чужинцями не можуть подаватися як щось урочисте і святкове. Як те, що може об’єднати агресора і жертву, метрополію і колонію. Трагічні сторінки історії не об’єднують. Вони наочно показують, що насправді принесла Москва Україні. Росії залишається тільки просувати перемогу над нацизмом у Другій світовій, але, звісно, в її офіційному московському трактуванні, де немає згадок про пакт Молотова-Ріббентропа та спільні плани Гітлера і Сталіна щодо поділу світу. Не знайти в ньому того, що СРСР сам активно готувався до агресивної загарбницької війни. І хтозна, що було б, якби 22 червня 1941 року вермахт не напав на Радянський Союз…

Треба сказати, що ідеологічна диверсія Кремля досі працює. Росія грає на тонких рисах психології мас. Людині важко відмовитися від причетності (власної чи її предків) до великої справи історичного масштабу. А саме такою справою Путін називає «пабєду». Далі просуваються тези про спільну історичну долю, братні народи, «дєди ваєвалі». А за ними у несформовану постколоніальну масову свідомість проникає єзуїтська думка: не може ж бути Росія нашим ворогом, скільки разом пережили, кров проливали… Московські пропагандисти кричать, що хтось хоче вкрасти і нівелювати «велику перемогу». Применшити її історичне значення, переписати історію. Таким способом вони відбиваються від спроб показати суспільству справжню історію. Відкрити очі на історичні факти. Донести правду про Другу світову війну та становище українців. Показати боротьбу УПА за незалежність як від німецьких, так і від російських окупантів.

Частина українського суспільства не може усвідомити, що перемога над Третім Рейхом означала перемогу лише одного з ворогів України над іншим. І здійснена вона була Росією, яка тоді трансформувалася у радянську імперію під назвою СРСР. Але СРСР був не меншим ворогом української державності та української нації. Обидві імперії розглядали українців як ресурс для реалізації своїх планів і не визнавали за ними права на власну державність. Українці в цій війні були гарматним м’ясом для Сталіна та його воєначальників. Капітуляція вермахту у травні 1945 року не означала визволення України. Вона й надалі залишалася колонією московської імперії.

Вшанувати пам’ять усіх українців, які загинули під час Другої світової війни можна і потрібно. Але чи є привід для святкувань? І що відзначати? Загибель 8 мільйонів українців? Відновлення російського панування в Україні внаслідок поразки Німеччини? Реставрацію комуністичного тоталітаризму? Нове колгоспне закріпачення чи голод 1946-47 років? Хвилю депортацій і репресій? А може подальше руйнування української ідентичності та нації у роки радянського режиму?

Важко відмовлятися від причетності до знищення однієї імперії іншою імперією. Від «пабєди», якою десятиліттями промивали свідомість українців. Але необхідно, якщо хочемо збудувати міцний фундамент незалежної України і назавжди закрити шлях до Москви з подальшим перетворенням українців у невіддільну частину «руского міра».

Петро Герасименко, «Вголос»