Як склалася Ваша творчість у театрі і коли відчули що стали актрисою?

Я закінчила акторський факультет при Львівській консерваторії імені М. Лисенка. Після закінчення навчання наш курс (викладач майстерності актора – народний артист України Федір Стригун, сценічна мова – народний артист України Святослав Максимчук), взяли на роботу у театр.

На третьому курсі ми були задіяні у масових сценах, в епізодах. Моєю дипломною роботою була роль Маклени у виставі «Маклена Граса» М.Куліша. Наступного сезону художній керівник театру Ф.Стригун взяв до постановки «Ромео і Джульєтта» В.Шекспіра, де я зіграла Мамку, годувальницю Джульєтти. Пізніше пощастило працювати над твором геніальної Л.Українки «Адвокат Мартіян», роль Аврелії дочки адвоката, а Мартіяна грав сам Олександр Гринько народний артист України.

У «Хазяїні» І.Карпенка-Карого зіграла Соню, партнерами були мій викладач н. а. України Ф.Стригун – роль Т. Пузиря, н. а. України Б. Козак – Феноген, засл. арт. України Любов Боровська – Марія Іванівна. Безперечно, нам молодим пощастило працювати в період плеяди відомих, всіма шанованих акторів старшого покоління – О. Гай, Б. Антків, А. Кох, Г. Шайда, О. Гринько, В. Коваленко, Л. Каганова, К. Хом'як, Б. Мірус. Ми навіть мали нагоду грати з ними на одній сцені, бачити їхню гру, нюанси техніки, індивідуальні малюнки ролі.

Пригадую слова, сказані ще під час навчання викладачем Б.М. Козаком: «Відчуєте себе акторами тільки десь по 7-ми роках праці у театрі». Я ледве дочекалася тих семи років, але нічого такого не відчула. Потребу сценічного вияву, свого призначення відчула значно пізніше, десь у 35 років, це відчуття прийшло із внутрішнього глибинного усвідомлення, переконання, що мені є що сказати…

Життя актора не просте. Як вдається поєднувати статус дружини, матері та актриси?

Андрій Козак – актор театру ім. Л. Курбаса, мій однокурсник та чоловік. Є думка, мовляв, краще коли подружжя не однієї професії, аби запобігти зайвих суперечок. А ми сперечаємося, сваримося, миримося… І все це від великої любові до Його Величності Театру. Ми завжди у пошуку цікавих п’єс та нових форм. Саме любов до театру допомагає нам долати будь-які труднощі.

Театр – осередок творчих, неординарних людей. З якими акторами подобається чи хотіли б працювати?

Мрію попрацювати з народними артистами України Ярославом Мукою та Янушем Юхницьким, з молодшого покоління – актором Юрієм Чековим. Ці актори професійно сильні. Це три різні фарби, які малюють своїми неповторними палітрами душі. Коли по крупицях збираєш роль, запускаєш підсвідомість, застосовуючи знання, які все ж від Бога, проникаєш у незвідане, – отримуєш неймовірне щастя. Переконана, що акторська праця не йде намарно, адже, віддаючи енергію глядачеві, повертаєш сторицею… Тож, пропрацювавши у театрі два десятки років, знаю, з якими акторами хочу працювати.

Скажіть, будь ласка, а чи хвилюєтесь перед виходом на сцену?

«Якщо актор не переживає, не хвилюється – це не актор», – говорив на парах мій викладач Ф. М.Стригун. З часом навчилась опановувати цей страх, але коли перший раз здаєш виставу перед колегами (адже це особливий глядач, його не надуриш) або прем’єра, всі знання, досвід кудись зникають, і тебе то колотить, то жаром обпікає…

Деколи допомагає концентрація. За кілька секунд до виходу, думаю що хочу донести до глядача, що хочу йому сказати, яка у мене ціль, а деколи уявляю, що у залі голі немовлята, а мами з любов’ю їх обмивають у дитячих ванночках, і це переключає мою увагу на інший об’єкт та допомагає мені.

З роками зауважила ще й таку річ. У актора може бути висока температура, а заміни акторського складу немає, і він змушений виходити і грати перед повним залом глядачів. В результаті 2-3-годинного перебування на сцені актор почувається абсолютно здоровим… Тільки опускається завіса, обезсилений падає з ніг і знову повертається температура. Висновок простий – сцена лікує не лише духовно, але й фізично.

Особливі відчуття дає гра на камерній сцені, де глядач у інтимному полі актора і навпаки. Тут запускаються зовсім інші енергетичні потоки, плетуться невидимі підсвідомі нитки.

Чи були у Вашому акторському житті кумедні ситуації?

Чесно кажучи, не люблю не запланованих жартів на сцені, вони бувають не смішні, а ще й не смачні. Не кожен вміє красиво, влучно, а головне сценічно пожартувати. Але бувають смішні жарти, як-от у народного артиста України Євгена Федорченка. Він розповідав, що якось його сценічні капці прибили цвяхами до підлоги. А за сценарієм, герой встає з ліжка, взуває капці…, а там… акторові довелося всю першу дію ходити босим. Інший випадок також був не менш веселим. У валізу, яку мали виносити на сцену, зазвичай кладуть щось неважке, а того разу поклали справжнісінькі цеглини, і актор не ніс, а волочив і штовхав її по сцені.

Пані Наталю, Ви разом із Інною Павлюк написали п'єсу «Олена Теліга. Або-Або». Пані Інна згодом виступила у ролі режисера, а Ви зіграли головну героїню Олену Телігу. Скажіть, чим зацікавила Вас ця особистість?

Образ Олени Теліги суперечливий і складний, вона жила з постійною внутрішньою боротьбою. Була жіночною і легкою, а з іншого боку – рішучою і непохитною. Завжди елегантна і вишукана, хоча жила доволі скрутно. Ніколи не скаржилася, не скиглила, вміла себе подати у товаристві. Своєю роботою ми хотіли зачепити, спонукати до роздумів, зацікавити і перейняти інших історією цієї надзвичайної особистості.

Олені Телізі було 35 років, її чоловікові 42, молоді люди, які мали не один шанс залишити Україну (війна 1942 рік, голод, холод) виїхати за океан, а простіше сказати втекти, та вони залишилися на своїй землі, як справжні патріоти продовжували свою справу, нікого не зрадивши, не піддавшись ворогу, померли за Україну. Вважаю, що ця роль прийшла до мене саме в цей час, коли утвердження української мови у всіх сферах життя стає вирішальним фактором незалежності України, і тому коли виходжу на сцену, мені є про що сказати глядачеві.

Чи у Вас є улюблені вистави?

Я намагаюся відвідувати театральні заходи, які відбуваються у Львові. Гастролі київського театру ім. І. Франка неймовірно вразили переглядом вистави «Перехресні стежки» за І.Франком. Захоплення моє немало меж, спостерігаючи за філігранною грою актора цього театру – Петра Панчука. Актор європейського рівня отримав від львівського глядача бурхливі, непідкупні оплески та вигуки «БРАВО!». До слова, Петро Панчук – ще один актор, із яким мрію творчо попрацювати.

Вистава московського театру Олега Мєньшикова «1900-й», яка проходила в оперному театрі, захопила мене професіоналізмом актора, чистотою подачі матеріалу та непідробною віддачею.

А у Санкт-Петербурзі вразив, подарував неймовірний заряд емоцій актор, який у моно-виставі читав новели В. Шукшина. Здавалось, вийшов на сцену непоказний актор, невисокого зросту, один – у світлі театрального прожектора, і вже після перших рядків я настільки ним захопилася, настільки його внутрішній об'ємний світ на мене вплинув, що я почерговий раз переконалася у чудодійній силі божественного дару – ТАЛАНТУ. По перегляді вистави, яка зачепила душу, окрилена пішла за куліси, аби щиро подякувати.

Драматичний театр ім. Марії Заньковецької гастролює містами України. Як сприймають глядачі сходу вистави із західного регіону?

Кілька років тому їздили з виставою «Гуцулка Ксеня» Я. Барнича у Полтаву. У виставі звучить гуцульський діалект, галичанам зрозумілі жарти, гуцульські коломийки, а для сходу це незвично, мова гуцульська дуже ритмічна, як з камінчика на камінчик скаче, а мова Східної України – розлога, як широкий степ. Знаю це достеменно, бо мій батько з Полтавщини – із Великих Сорочинців і я у дитинстві все літо там проводила. Вважаю, що на схід зараз варто везти українську класику. Велика місія театру на сьогоднішній день полягає у тому, аби дати можливість глядачеві відчути мелодику та красу рідної мови.

Важливо ще й творчий обмін, щоб зі сходу до нас приїжджали театри. Та, на жаль, ми, так би мовити, сидимо і варимося кожен у своїй каші.

Ви працюєте зі словом, Ваш голос можна почути на радіо, де виконуєте новели, поезію. Що для Вас робота перед мікрофоном?

Камерність, затишок кімнати звукозапису, атмосфера «підводного царства» дає унікальну можливість відчути кожну нотку свого голосу, тембру. Тільки ти і незвичні звуки. Читала в ефірі у програмі заслуженого журналіста України Зиновія Суходуба твори Павла Федюка, Ірини Вільде, Євгенії Божик, новели Стефаника. Маю у доробку аудіозапис поезії молодої поетеси Оксани Максимчук «Лови», доньки н. а. України Святослава Максимчука. Записала казки Андерсена, Кіплінга для дітей з вадами зору, їх передали у бібліотеки для незрячих. Під час запису виник маленький нюанс. Наприклад, говоримо, що у хлопчика були голубі оченята. Незрячі діти від народження не бачили кольору. Треба було передати його фарбою звуку. І я відчула, що мені це вдалося.

Із всього різноманіття персонажів кого б хотіли зіграти?

У юні роки мріяла зіграти Марусю Чурай. Попрацювавши у театрі кілька років, зрозуміла, що в театрі потрібен ансамбль, цілісність. Тільки тоді вистава заворожить вас і заграє усіма барвами. Для мене важлива атмосфера творення, зміст енергії, яку ми хочемо передати глядачеві, та одержимі роботою партнери.

Як Ви думаєте, чи у час інтернету, новітніх технологій театр не вичерпає себе? Що для Вас театр?

Думаю, що це просто не можливо. ТЕАТР, як дійство, буде завжди. Навіть у пеклі та розпалі війни люди прагнули краси, ілюзії, містики. Зробила для себе висновок – як не парадоксально і страшно, чим скрутніше життя, тим більше хочеться краси. Я не закликаю простір притягнути нещастя. Але саме у горі людина радіє квітці, хоче послухати гарну музику, прагне красивих слів…

Щодо сучасного прогресу можу впевнено сказати, що Душу не заміниш технікою. Сьогодні на першому плані людина, особистість, її душа незамінна, унікальна, божественна. Душа істинного талановитого актора – неповторна.

Марія Ткач