Російськомовний реванш після Революції гідності

Однією з перших залпових атак російської інформаційної війни проти України стала брехлива інтерпретація української мовної політики. Головною причиною появи російських диверсійних військ і «самооборони Криму» на півострові назвали скасування на вимогу депутатів від ВО «Свободи» регіонівського Закону «Про мови» у лютому 2014 року. За твердженнями російських медіа, начебто саме анулювання цього закону, який і так ніколи не виконували, стало причиною сепаратизму кримчан, які буцімто побачили в цьому загрозу для власного мовного статусу. Не бажаючи дражнити росіян, українська влада зробила все можливе, щоб статусу російської мови в Україні нічого не загрожувало, а відомі громадські авторитети, такі як Святослав Вакарчук, запобігаючи перед жителями Південного Сходу, навіть заговорили російською.

З огляду на це, багато російськомовних українців почали вважати українську державу найкращим місцем для власного культурного, мовного та політичного розвитку й реалізації громадянських свобод. А враховуючи рівень авторитарної диктатури й придушення прав людини в РФ та Білорусі, Україна, без перебільшення, є країною, в якій створено найблагодатніші у світі умови для росіян і російськомовних. В якій іще країні російськомовні не лише мають право видавати власні книжки, пресу, журнали, вільно публікуватися в Інтернеті й вести радіо- та телетрансляцію своїх медіа, при цьому без жодної цензури та «темників» з боку держави? Навіть у Російській Федерації росіяни не мають таких свобод, як в Україні. 

Така політика призвела до того, що через два роки після Революції гідності та початку російської агресії проти України, домінуючою мовою на українському телебаченні, в українському сегменті Інтернету й навіть у середовищі української політики поступово стає російська. Якщо за часів Януковича прем'єр М. Азаров хоча б намагався (хоч і невдало) розмовляти українською, то теперішні «пост’євромайданівські» міністри, такі як А. Аваков, навіть не намагаються цього робити. Коли львівський викладач звернувся до чинного міністра МВС із проханням розмовляти у Львові державною мовою, Аваков, замість того, щоб вивчити українську мову, взяв у міністерство за бюджетні кошти перекладача, який мав би озвучувати його промови українською.

Крім того, майже всі українські телевізійні проекти та серіали транслюють українцям російською. Зокрема, аналог російських «Ментів» – український серіал «Володимирська, 15», в якому всі головні герої спілкуються лише російською. Популярний багатосерійний фільм «Слуга народу», в якому не лише президент та вся політична еліта російськомовні, а й українську мову та культуру зображено як якийсь маргінальний  аборигенський фольклор на тлі російської мови. Таку ж мовну політику ведуть і на популярних телевізійних шоу, які дивиться вся країна: «Розсміши коміка», «Вечірній квартал», «Вечірній Київ», «На троих». Навіть новий формат популярної телепередачі «Ревізор» став російськомовним з новим ведучим, який навіть до україномовних львів'ян роздратовано звертається російською.

Аналітичні й інформаційні передачі «Гражданская оборона», «Украинские сенсации» та «Антизомби», попри високий рівень україноцентризму, крім коментарів окремих україномовних експертів, на 90% є російськомовним продуктом. Якщо російськомовний контент цих телепередач іще можна пояснити їхньою орієнтацією на цільову глядацьку аудиторію РФ, де вони викривають брехню провладних московських ЗМІ, доносячи до росіян альтернативну інформацію, то чому популярні, на перший погляд проукраїнські, Інтернет-ресурси більшість своїх аналітичних статей нині публікують російською, пояснити складно.

Деякі телевізійні проекти українських медіа формально є україномовними, однак їхніми учасниками є багато російськомовних громадян та експертів, через що вони більше ніж на 60% також є російськомовними. Українська медіа-індустрія нарешті почала створювати телепередачі та шоу сучасного рівня, однак орієнтовані вони переважно на російськомовну аудиторію і навряд чи є українськими за змістом. За останні два роки кількість російської мови в інформаційному просторі України не лише суттєво збільшилася, а й, на відміну від попередніх років, у цьому перестали вбачати загрозу для розвитку української мови.

Патріотична русифікація

Кремлівська диверсійна операція «Русская весна» у 2014 році мала на меті повалення української влади в південно-східних областях під гаслами захисту громадян російськомовної ідентичності. На переконання Путіна, російськомовні українці на основі спільності мови мали би бути такими ж носіями «русского мира», як і зазомбовані імперською пропагандою громадяни РФ. Однак практика продемонструвала неочікуваний сценарій розвитку подій: десятки тисяч російськомовних луганчан і донеччан, харків'ян, дніпропетровців та одеситів не лише не підтримали російських агітаторів і диверсантів, а навпаки – зі зброєю в руках виступили на боці України проти Росії. Мовна карта Путіна виявилася фальшивкою і глибоким душевним розчаруванням, отож господарю Кремля довелося задовольнитися лише Кримом та окремими районами Донецької та Луганської областей, які утримують лише силами регулярної армії та колосальною кількістю бойової техніки і найманців. Ба більше, домінуючу частину української армії та добровольчих батальйонів, які мужньо громили російсько-терористичні банди, становили якраз російськомовні українці. Це підтверджують майже всі відео із зони АТО, на яких і бойові команди, і радіопереговори, і розмови українських бійців звучать переважно російською.

Війна проти російських окупантів, усупереч очікуванням російських політтехнологів, підтвердила, що мова зовсім не стала предметом розколу для українців, яких об'єднала не лише кровна спорідненість, а й чверть століття спільного життя в одній державі. Стріляючи по росіянах з російського автомата Калашникова та розмовляючи російською, солдати ЗСУ не втратили бойової ефективності та патріотизму, і це зовсім не заважає їм любити Україну й підтверджувати свою любов реальною боротьбою.

Зрештою, білінгвізм, тобто двомовність, або ж навіть використання мови колишнього окупанта як основної не є перешкодою для багатьох успішних країн, зокрема США, Канади, Ірландії, Бельгії, Фінляндії. Американці розмовляють англійською, проте це не завадило їм виграти війну за незалежність від Великобританії. Близько 70% ірландців розмовляє англійською, проте це не стало для них на заваді здобути незалежність і стати на весь світ відомими своєю непримиренною боротьбою проти англійців.

Отож, як свідчить світова історія, мова далеко не завжди є фактором національної ідентичності. Враховуючи, що в Україні реально близько 45-50% мешканців є російськомовними, слід визнати, що білінгвізм української нації є явищем, з яким патріотам доведеться миритися найближчі 100 років. І це той мінімум, який буде реалізовано лише за сприятливих геополітичних обставин та збереження Української Держави, адже мільйони людей не змінюють мову спілкування за кілька років. Три століття цілеспрямованої мовної та демографічної політики царського режиму та комуністичної диктатури зуміли русифікувати лише половину України, тому нераціонально сподіватися зворотної реукраїнізації швидшими темпами в умовах демократичної держави. Як і не розумно вважати російськомовних українців меншими патріотами, ніж галичани. Як свідчать дані мобілізації до лав ЗСУ, більші проблеми з призовниками саме в західних прикордонних областях. Тож приклад українських російськомовних громадських активістів, волонтерів, журналістів та бійців із зони АТО засвідчує: можна, будучи російськомовним, успішно боротися проти російських окупантів як на інформаційному, так і на справжньому фронті.

Проте, якщо така тенденція зберігатиметься і надалі, то невдовзі може виявитися, що кількість російськомовних завдяки домінуванню російськомовного контенту в мас-медіа вже через покоління перевищить число носіїв української мовної ідентичності. Ми матимемо мільйони українських патріотів, боєздатну мотивовану армію, сучасну музичну та телевізійну продукцію, але вона буде російською за формою, хоча, можливо, й проукраїнською за змістом.

Таким чином, у Східній Європі може виникнути ще одна російськомовна держава, подібна до Білорусі, яка, крім назви та незначних українських декорацій, утратить свою національну та мовну ідентичність. Те, що не змогли зробити силою російські царі, радянські генсеки та путінський режим, зроблять власноруч самі українці, причому без опору та цілком добровільно. Чи хотіли б такого майбутнього для своєї країни українські російськомовні патріоти, волонтери, громадські активісти та військові, чи за таку Україну вони нині борються?

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»