Як «розвести» Україну на «права людини»?

Нещодавно комісар Ради Європи Дуня Міятович закликала Україну не поспішати з ухваленням мовного закону, а перенести його на пізніший, післявиборчий період. Водночас, колишня боснійська правозахисниця Міятович наголосила, що «українська влада має перейматися не тільки підтримкою власної мови, а й захистом мови нацменшин». Єврочиновниця також рекомендувала Україні акцентувати «на необхідності залучення до обговорення нового законопроекту різні лінгвістичні громади», думку яких «також потрібно враховувати».

Де-факто «глибоко стурбовані» європейські бюрократи, котрі нічим не допомогли Україні захиститися від російської агресії, як і нічого не зробили для визволення з російських тюрем українських політв’язнів, зокрема полонених моряків, сьогодні хочуть ще більше ослабити Україну штучно роздмуханою «проблемою меншин». Країну, яка бореться з інспірованим Росією сепаратизмом, і яка ледве втримала вертикаль влади та державність кілька років тому, європейські чиновники знову хочуть фрагментувати  мовним питанням.

Такі брюссельські мовні «правозахисники» чомусь зовсім не стурбовані вразливим статусом української мови, яку століттями забороняли і витісняли на сільський маргінес російські, польські, угорські та румунські колонізатори, які захоплювали українські землі, звівши українську до меншості в цілих регіонах. Їх найбільше хвилює статус мов колишніх окупантів в українських Закарпатті та Буковині. Адже українці раптом почали відмовлятися фінансувати за рахунок власного бюджету угорські та румунські школи, в яких за українські гроші виростають цілі покоління дешевої робочої сили для Угорщини та Румунії, при цьому навіть не вивчивши у школах української мови.

Фактично Україна десятиліттями за свої кошти навчала їхніх дітей угорської та румунської, а Угорщина та Румунія отримували молоду й енергійну робочу силу, не розбещену європейськими зарплатами й готову з вдячністю працювати на історичну батьківщину. Але тут в Україні раптом «підняв голову» націоналізм, і навіть «фашизм», і українська влада раптом почала запроваджувати у школах цих регіонів реально небезпечну практику — українську мову навчання у деяких класах. «Небезпека для прав людини» криється в тому, що учень такої угорської школи на Закарпатті крім угорської, знатиме й українську, тож його безальтернативна лояльність до Угорщини може зменшитися, він зможе обирати країну для проживання і навіть відмовитися їхати працювати на угорські заводи.

Тож угорські та румунські лобісти в ЄС під прикриттям «прав людини» не полишають спроб ослабити український вплив у своїх колишніх колоніях — Буковині та Закарпатті. Кращого часу, коли Україну на сході терзає Росія, а Україна у розпачі намагається заручитися підтримкою Європи – годі придумати. Тож зацікавлені єврокомісари наполегливо «рекомендують» врахувати «права конкретних людей», позаяк в Берегівському та Виноградівському районах Закарпаття вже знову можна подекуди почути українську мову.

«Дейтонське непорозуміння»

Однак цікавим є не лише те, що саме нам пропонують, але й те, хто пропонує Україні будувати «демократичну» мовну політику. А пропонує якраз представниця найбільш «прогресивної» і «успішної» в мовному питанні країни Європи — Боснії та Герцеговини. Комісар Ради Європи Дуня Міятович, свого часу, стала консенсусною кандидатурою між західними делегаціями та силами пострадянського табору на посаду представника ОБСЄ зі свободи ЗМІ, тож є втіленням компромісної політики. Яких же ж результатів досягла батьківщина єврокомісара в мовній політиці та забезпеченні прав нацменшин?

Після розпаду Югославії, Боснія та Герцеговина отримала складну національну спадщину: з 4,3 млн населення в країні мешкало 2 млн боснійських мусульман, 1,4 млн — православних сербів і майже 760 тис. хорватів. Кожен з цих трьох народів, немов лебідь, рак та щука тягнули країну та території в різні сторони: сербське населення Боснії та Герцеговини в більшості своїй прагнуло до об’єднання із Сербією, хорватське населення хотіло входження до складу Хорватії, і лише боснійські мусульмани намагалися зберегти єдину державу Боснія та Герцеговина. Боснія стала епіцентром найбільш кривавих епізодів Югославської війни, де один проти одного воювали одразу три ворожі сторони. На початку 1990-х країна фактично розкололася на три національно-територіальні утворення: мусульманське, сербське та хорватське.

Лише після втручання міжнародної спільноти, бомбардувань натівської авіації та введення багатонаціональних миротворчих сил, американські дипломати висунули план мирного врегулювання і збереження єдиної держави, що складається з двох утворень і юридично закріпив міжнаціональний розкол республіки. Дейтонські угоди 1995 року за ініціативи США передбачали утворення Мусульмано-хорватської федерації яка мала 51 % території, і Республіки Сербської — 49 %. При цьому кожне з утворень наділялося правом налагоджувати “паралельні спеціальні стосунки із сусідніми країнами”, сумісні з суверенітетом і територіальною цілісністю Боснії та Герцеговини. Дейтонські угоди, передбачали також встановлення протекторату міжнародного співтовариства в особі ООН, ОБСЄ і контингенту стабілізаційних військ SFOR над цим три національним, трирелігійним державним утворенням. Фактично міжнародна спільнота запровадила в цій балканській країні те, що для України пізніше було названо «Мінськими угодами», і передбачало компроміс з сепаратистами та наділення їх широкими автономними правами самоуправління, з систематичним ігноруванням центральної влади.

За подальші роки «Дейтонська» Боснія та Герцеговина так і не стала єдиною країною, залишаючись клаптиковим утворенням із численними лініями етнічних і конфесійних розломів. Країна має три державні мови, і ще цілу низку регіональних, якими визнані албанська, чорногорська, чеська, словацька, словенська, угорська, македонська, італійська, німецька, польська, румунська, русинська, турецька, українська, їдиш та ладино.

Міцної центральної влади країна так і не вибудувала, а посада глави держави — президента, переходить до одного з членів Президії за принципом ротації на термін кожні вісім місяців. Країну постійно терзають політичні кризи та боротьба трьох народів за розширення своїх прав і кількості виборчих квот до керівних органів. Хорвати вимагають збільшення своєї ролі в країні, а населення Республіки Сербської піднімає питання проведення референдуму про незалежність. Закріпивши за трьома найбільшим народами політичні квоти на урядові посади, серби, хорвати та боснійські мусульмани не задовольнили вимог політичного представництва інших меншин Боснії та Герцеговини, які довели справу до Європарламенту. Євродепутати ж схвалили документ із настільки розмитими формулюваннями, що кожна зі сторін трактує рекомендації так, як вважає за потрібне. Ідея рівноправності усіх трьох народів не зникає з риторики хорватських та сербських політиків, а президент Республіки Сербської Мілорад Додік неодноразового говорив про неминучість виходу з єдиної держави.

Фактично Боснія та Герцеговина так і не стала єдиною країною, а перетворилася на заморожену зону міжетнічного конфлікту, який досі не перейшов у різанину лише завдяки міжнародним миротворцям. В умовах системної політичної нестабільності та національної ворожнечі відстає й економіка. Основні статті експорту країни:  цитрусові, овочі, вироби зі шкіри, текстиль. В той час, як сусідні Хорватія, Словенія чи Чорногорія стали успішними промисловими державами і туристичними курортами, які приваблюють мільйони іноземних туристів, Боснія та Герцеговина нагадує темну пляму на карті туристичних та інвестиційних ринків. Чимало громадян цієї балканської країни не сумніваються в її тимчасовому характері існування і вважають «дейтонським непорозумінням».

Чому Україні не рекомендують «Хорватський сценарій»?

Зовсім іншим сценарієм розвитку пішла сусідня Хорватія, яку також терзали криваві міжетнічні конфлікти та сербські сепаратисти, які у свій час захопили 70 % країни. Але після тривалої замороженої фази конфлікту, у серпні 1995 року 200-тисячна хорватська армія розпочала операцію “Буря”, що тривала кілька днів і завершилася ліквідацією самопроголошеної республіки Сербська Країна. За 84 години було відновлено хорватський суверенітет на захоплених сербськими сепаратистами територіях. Сьогодні, Хорватія є унітарною успішною країною з розвиненою економікою і стабільною політичною системою, яка маючи імідж націоналістичної,  вступила до ЄС та НАТО.

Однак чомусь євробюрократи делегують не хорватів, а саме боснійців рекомендувати Україні, як будувати свою мовну та національну політику. Очевидно, хтось серед єврочиновників, очікує на такі ж, як у Боснії, результати. З таким успіхом скоро греки почнуть вчити Україну, як розвивати економіку, сомалійці — як будувати апарат центральної влади та адміністративний устрій, а афганці — як досягати міжнаціонального консенсусу.

В такій ситуації надзвичайно актуальними стають слова видатного українського політолога та націонал-консервативного мислителя В’ячеслава Липинського: «ніхто нам не збудує держави, поки самі її не збудуємо». А якщо й збудують, то таку, що буде неукраїнською і довго не існуватиме.