Отримання томосу про автокефалію не спричинило масового сплеску переходів московських церков до Православної церкви України, а це є свідченням того, що Московський патріархат ще надіється використати свої «козирі».

Чого чекають московські священики?

Якщо раніше московські священики залякували українських вірян розповідями про те, що в «неканонічній» українській церкві хрещення, причастя, вінчання та інші обряди є недійсними, діти нехрещеними і навіть свята вода не є святою, то сьогодні вже всі розуміють повну канонічність ПЦУ, а московський патріархат втратив вагомий психологічний козир, яким досі вдавалося утримувати українських парафіян. Більше того, московські церковники добре усвідомлюють, що відтепер їм доведеться працювати в умовах фактичного ворожого оточення, і з кожною ескалацією російської агресії, вони втрачатимуть парафії, опинятимуться в епіцентрі нових скандалів та протестів і викликатимуть ненависть українських громадян. Українська держава явно підтримуватиме ПЦУ в судах та податковій політиці, а московським церквам доведеться змиритися з втратою частини церковного майна. Багатьом московським священикам довелося б здійснювати непростий вибір між любов’ю до Москви і любов’ю до грошей.

Здавалося б, за нових умов, навіть не надто патріотичні священики, керуючись елементарною вигодою та вибором легшого шляху, мали б покинути лави РПЦ, однак масштаби виявилися не настільки великими. Навіть через місяць після об’єднавчого собору українських церков до новоствореної Православної церкви України перейшло лише близько 40 парафій колишньої Української православної церкви Московського патріархату. А це близько 0,5 % загальної кількості існуючих московських парафій. З близько 11 тисяч парафій, навіть декілька сотень церковних громад на Буковині, Поділлі та Волині, які вже оголосили про наміри покинути московську церкву, не спричинять масового відтоку парафій УПЦ МП.

Московські священики не побігли з Московського патріархату як щури з потопаючого корабля

Пропри те, що майже кожного дня все нові парафії в різних областях оголошують про свій вихід з Московського патріархату, тим не менше, з одного погляду на карту зрозуміло, що цей процес зачепив лише україномовні західні та центральні регіони країни. Наразі лише дві московські парафії в Дніпровській та Одеській областях перейшли до української церкви. І жодної поки що на Лівобережжі. Московські священики не побігли з Московського патріархату як щури з потопаючого корабля. Значить в них є на те свої причини.

Залякування «ФСБешним пеклом?»

Путін не дарма скликав спеціальне засідання Ради Безпеки федерації через надання Україні томосу про автокефалію. РФ тепер задіює на церковному фронті  всю державну машину та агентуру ФСБ, мафіозні зв’язки й колосальні фінансові ресурси, щоб вберегти Московський патріархат в Україні від колапсу.  Оскільки від рішення кожного московського священика залежить приналежність храму, церковних приміщень, щомісячні грошові пожертви парафіян та ідеологічно-духовний вплив на тисячі українських виборців, для Москви дуже важливо переконати духовенство на місцях залишатися вірними РПЦ. І Кремль навіть на території України володіє колосальними ресурсами впливу, аж до фізичної ліквідації непокірних священників.

Вбивство російського депутата Дениса Вороненкова в центрі Києва чи підрив автомобіля офіцерів СБУ в столиці, засвідчує, що російські спецслужби можуть в Україні вбити кого завгодно, якщо їм це буде дуже потрібно. При цьому кілерами в зазначених випадках були навіть не громадяни РФ, а завербовані агенти – українські військовослужбовці й навіть учасники АТО. Тож кожному священику УПЦ МП зрозуміло, що якщо росіяни вбили важливого для українського суду свідка під охороною – екс-депутата Вороненкова, то звичайного провінційного священика приберуть без особливих труднощів. Депутати Верховної Ради також озвучували інформацію, що в Московському патріархаті людям погрожують не тільки духовними санкціями, але й недвозначно загрожували фізичною розправою.

Окрім радикальних методів,  церковне керівництво РПЦ очевидно провело профілактичну роботу усіма московськими священиками, погрожуючи зібраним компроматом, проблемами з поділом церковного майна під час переходу храму, а для інших, цілком ймовірно, запропонували фінансові стимули за «вірність». Ті громади, які вирішили покинути московську церкву, вже переконалися, що організовані мобільні групи «православних тітушок» в спортивних костюмах та екзальтовані й агресивні «бабушки» з іконами царя Ніколая ІІ за лічені хвилини будуть підвезені до будь якого храму, й захопивши його, утримуватимуть приміщення будь-якою ціною. І щоб звільнити церкву, українській поліції доведеться перед телекамерами бити кийками бабусь з іконами, на що наша влада, звісно ж, не наважиться.

«Кроти» на дні

Водночас, масового переходу до української церви у південно-східних областях не спостерігається й тому, що в багатьох парафіях віряни за ідеологічними переконаннями підтримують Московський патріархат. Багато симпатиків Росії в південно-східних регіонах просто «залягли на дно» й не висловлюють своїх поглядів публічно, позаяк в російськомовних регіонах з’явилося чимало проукраїнськи налаштованих громадян та ветеранів АТО. До того ж проросійські сили не мають колишньої монополії на теле-ефіри та інформаційний простір, тож в декого з українців могло скластися хибне враження про загальний патріотизм як на заході, так і на сході країни.

Однак навіть на п’ятому році російської агресії, після загибелі 11 тисяч українців на Донбасі, за результатами дослідження Київського міжнародного інституту соціології, станом на вересень 2018 року, в Україні позитивно ставляться до Росії 48% опитаних респондентів.  На заході таких – 31%, у центрі позитивно налаштованих до РФ – 44%, на півдні – 62%, а на сході – 70%. Очевидно, що в умовах такого середовища, навіть 20-30% патріотично налаштованих парафіян у східних областях не зможуть перейти з храмом до української церкви. Більшість місцевих прихожан разом з агресивним московським духовенством продовжуватимуть зберігати вірність російській церкві разом з монополією на церковні споруди.

Патріарх Філарет ще восени 2018 року на прес-конференції окреслив механізм переходу церковних громад до української помісної церкви: «якщо дві третини парафії проголосують за те, щоб залишитися в російській церкві, значить ця парафія буде належати російській церкві. Якщо ж дві треті парафіян проголосують за українську церкву, то храм разом з парафіянами перейде в українську православну церкву. Якщо не буде дві третини, а парафія знаходиться в Московському патріархату, то вона і залишиться в Московському патріархаті», – сказав владика. Тож де візьмуться дві третини проукраїнськи налаштованих парафіян, в областях, в яких 48 % респондентів в загальному позитивно ставляться до РФ?

Що планує Московський патріархат?

Такий невеликий відсоток парафій покидаючих Московський патріархат також може свідчити, що їх церковне керівництво не боїться опинитися у невигідному становищі в Україні, оскільки знає, що ситуація скоро зміниться. В такому разі, тимчасові кількамісячні труднощі після томосу УПЦ МП може пережити з незначними втратами, тому й більшість московських священників зберігають статус-кво.

У Московському патріархаті надіються на реванш проросійських сил

Одним з варіантів того, на що надіються в Московському патріархаті, є зміна влади в Україні на більш проросійську. До прикладу, вже весною 2019 року новим президентом може стати людина байдужа до патріотичних чи духовних питань, яка орієнтується виключно на соціальні гасла жителів російськомовних південно-східних регіонів. Або ж на парламентських виборах восени 2019 року значний відсоток в парламенті матимуть партії, створенні на базі колишніх регіоналів, зокрема «Опозиційний Блок», «За Життя» та інші представники п’ятої колони.

Рейтинги підтверджують, що кум Путіна Віктор Медведчук наступного року буде депутатом українського парламенту та матиме свою підконтрольну фракцію, з якою новому президентові та коаліції доведеться рахуватися та домовлятися. Можливо навіть проросійські сили набудуть такого впливу, що ввійдуть у правлячу коаліцію та займуть міністерські посади в уряді, прокуратурі та судах, що означатиме гарантії недоторканності РПЦ. За таких умов влада і правоохоронні органи займуть нейтральну позицію у конфліктах щодо приналежності храмів і нічим не допомагатимуть українській церкві. А бригади «православних тітушок», діючи нахабністю та силою, не дозволять жодному храмові покинути Московський патріархат.

Очікують «визволителів»?

Іншою причиною масового вичікування церковників Московського патріархату може бути циркулююча інформація про повномасштабний збройний конфлікт з Росією. Не виключено, що по внутрішніх каналах, московське керівництво запевнило свою агентуру в Україні, що потрібно ще трохи зачекати, поки прийдуть російські  православні «визволителі».

Особливо обнадіюють московських священників заяви Путіна про те, що російська армія за два дні може бути в Києві і наміри російських пропагандистів щодо захоплення всього українського Південного Сходу. За умов російської інтервенції, НАТО та ЄС звісно ж  висловлять «глибоку занепокоєність», так як це робили під час окупації Криму, вторгнення на Донбас і захоплення українських моряків у Керченській протоці, але ніхто Україні реально не допоможе. Можливо Захід і надасть Києву декілька десятків «Джавелінів» чи снайперських гвинтівок, але за умов повномасштабного російського наступу великі території можуть перейти під контроль Москви.

Такі обіцянки «братньої допомоги» з-за «поребрика» також є вагомим фактором збереження священиками вірності Московському патріархату. А що якщо завтра тут будуть російські війська, так як це сталося на Донбасі, і покарають за перехід до української церкви? Хто гарантує, що на Харківщину або Чернігівщину завтра не ступить нога російського окупанта? Хто захистить їх від російських репресій: Вашингтон чи Брюссель зі своїми санкціями? Москва ж, як відомо, на відміну від України, нікого не пробачить, і на демократію та права людини не озиратиметься.

Той факт, що лише 0,5 відсотка парафій Московського патріархату перейшли до Православної церкви України, і то лише у західних та центральних областях, засвідчує, що в РПЦ залишаються переконаними: боротьбу за Україну вони ще не програли.