Не так уже й багато крадуть

Безумовно, масштаби розкрадання держбюджету України були й залишаються величезними, проте, всупереч укоріненій думці, більшість чиновників не краде з бюджету. Вони беруть хабарі та відкати й відмивають бюджетні гроші за тіньовими схемами, з яких лише частину освоюють. Чиновники, голови районних та обласних адміністрацій, міністри та інші посадовці зазвичай отримують більші доходи від лобізму зацікавлених громадян, від використання службового становища для вигідних преференцій, аніж безпосередньо з дерибану бюджету. Поширене переконання, нібито з України всі гроші вивозять у закордонні банки, також на практиці не настільки категоричне: навіть виведені офшорні мільярди здебільшого повертаються в Україну у вигляді іноземних інвестицій на пільгових умовах.

За оцінками фахівців, тіньова частина економіки в Україні становить близько 40% ВВП, тобто близько 53 мільярдів доларів. Економічний аналітик Олексій Жмеренецький наголошує, що в разі потенційної детінізації економіки держбюджет додатково отримає близько 28 мільярдів доларів на рік. «Якщо припустити, що всі ці «детінізовані податки» було б розподілено виключно на зарплати бюджетникам: лікарям, учителям, держслужбовцям, яких в Україні близько 3 мільйонів осіб, та пенсіонерам, яких близько 13,4 мільйона, – то на одну особу припаде додатковий 141 долар на місяць. У такому разі середній дохід українського «бюджетника» теоретично став би не в 5, а тільки у 2 рази менший від польського. Тоді ринок негайно відреагує на зростання купівельної спроможності громадян збільшенням рівня цін на товари й послуги та реальне збільшення доходів населення становитиме близько 70 доларів на місяць. Ми не дотягнемо навіть до рівня доходів Гондурасу», – пояснює експерт.

Тобто, навіть якщо здійснити «розкуркулення» олігархів, провести націоналізацію та перегляд законності набуття власності, яку вже записано на іноземні компанії, українцям суттєво не підвищать зарплати й пенсії. Натомість країна отримає моментальний відтік капіталу, міжнародну ізоляцію, закриття підприємств, гіперінфляцію та обвал економіки. Розподіл цих тіньових коштів між величезною масою бідних українських громадян ніяк не змінить загального балансу злиднів.

Ще однією причиною є неефективність праці українців. Українці є одним із найбільш працьовитих народів у світі, однак це мало позначається на зростанні добробуту. Проблема в тому, що не достатньо працювати – потрібно працювати ефективно.

«В Україні панує тотальна неефективність у всіх галузях економіки. За рівнем технологічності українська промисловість відстає від середніх показників ЄС. Частка високотехнологічного експорту в загальному експорті продуктів переробної промисловості в Україні – лише 6%, тоді як у прогресивних країнах цей показник становить 20-49% (Велика Британія – 22%, Швейцарія – 26%, Франція – 25%, Республіка Корея – 26%, Малайзія – 44%, Сінгапур – 45%, Філіппіни – 49%», – зазначає О. Жмеренецький.

Енергоефективність української економіки вдесятеро нижча, ніж у розвинених країнах. На однакову кількість виготовленої промислової продукції українські підприємства затрачають у декілька разів більше енерговитрат, аніж держави ЄС чи «далекосхідні тигри». Навіть у сільському господарстві Україна в кілька разів менш ефективна за інші країни-конкуренти.

Не те виробляємо

Проте головна причина бідності українців криється в неприбутковій структурі української економіки. Більшість підприємств в Україні спеціалізується на виробництві продукції з низькою доданою вартістю. Україна експортує за кордон зернові, олію, м'ясо, ліс, продукцію металургійних та хімічних заводів, яка переважно є сировиною для технологічних підприємств промислово розвинених країн, і саме вони отримують основні прибутки від реалізації завершеного циклу виробництва. Сировина традиційно коштує значно дешевше, ніж готова продукція. Продукція ж сільськогосподарського призначення, яка є однією з найважливіших статей українського експорту, в країнах Північної Атлантики займає до 10% ВВП.

Натомість українці найбільше купують пальне, закордонний одяг, побутову техніку, комп'ютери, телефони, автомобілі, обладнання, ліки, засоби гігієни, інформаційні продукти – усе це в Україні або не виготовляють, або за якістю поступається іноземним аналогам. А оскільки всю цю продукцію купують за кордоном за валюту, український низьковартісний сировинний експорт не здатен покрити витрати на імпорт. Метал, руду, транзит, зерно, м'ясо й горілку ми обмінюємо на іноземні високотехнологічні товари, які коштують значно дорожче. Близько 82% українського експорту формується із низькотехнологічних секторів економіки, а 36% експорту – сировина.

Куди летять українські літаки і ракети?

Щоб почати щось заробляти, потрібно виготовляти щось дорожче й затребуваніше на світовому ринку, ніж ліс, руда та пшениця. В Україні ще залишилися від радянського спадку авіаційна та космічна промисловість, однак вони перебувають на межі існування.

Ті технологічні підприємства, які випускають високотехнологічну й затребувану на світовому ринку продукцію, не здатні не лише підкорити ринки, а й часто не спроможні виконати вже укладені контракти із замовниками. Замовниками та покупцями українських літаків є переважно країни третього світу: Судан, Пакистан, Алжир, Марокко, Перу, Азербайджан, Північна Корея. Та й значимість контрактів є надзвичайно мізерною – продають по 3-5, інколи 10 літаків на суму 200-300 мільйонів доларів. Зрештою, якісні деталі для українських літаків вітчизняні підприємства закуповують також за кордоном за валюту, а самі контракти «Антонов» часто не виконує, внаслідок чого втрачають і ці незначні для економіки кошти.

До прикладу, лише на виставці в Ле Бурже концерн «Airbus» отримав замовлень на поставку 730 літаків на загальну суму 72 млрд дол. Американська компанія «Boeing» на тій же виставці підписала угоди про продаж 142 літаків на загальну суму 22 млрд дол. На тлі такої кон'юнктури ринку українська авіаційна галузь, очевидно, доживає останні дні. Головні конструктори та керівники вітчизняних космічних та авіаційних підприємств – типові закостенілі «червоні директори», яким давно за 70 років, а тенденції появи молодих, креативних менеджерів у цій консервативній галузі наразі не помітно. Для авіаційної компанії у ХХІ столітті це означає загибель.

Подібна ситуація і з виробництвом українських ракет-носіїв, які дедалі більше старіють, відстають від модерних закордонних аналогів, переживають стагнацію без інвестицій та амортизації.

У 2013–2014 роках вітчизняна космічна галузь виробила й реалізувала продукції та послуги на суму близько 5,8 млрд грн, але більшість цих підприємств на сьогодні є збитковими, фактично гроші заробляє декілька підприємств, але більшість коштів працює на регламентований бюджет, а не на модернізацію технологій.

Бюджетні космічні програми фінансують зазвичай не більше як на третину, а щорічний дохід від продажу літальних апаратів становить 2-3 млрд грн, тобто 100-120 млн доларів. Це не ті гроші, які здатні вплинути на економічне зростання. Космічні досягнення України часто залишаються лише на папері, й останнім часом суспільство не чуло про українські наукові прориви в космічній галузі. Хоча за умов ефективного менеджменту космічна галузь в Україні може бути самодостатньою й самоокупною. Ринок пускових робіт аерокосмічної галузі світу оцінюють приблизно у 360 млрд дол США, і частина з них цілком могла би бути українською.

Важливою статтею українського технологічного експорту є також ринок озброєнь, зокрема з 1991-го по 2015-й Україна продала зброї на суму понад 10 мільярдів 851 мільйон доларів. Навіть за 2014 рік наша країна продовжувала продавати: танки Т-72 – 23 штуки, Д-30 (122 мм гаубиці) – 6 штук, літаки МіГ-21 – 5 штук, МіГ-29 – 1 штука, вертольоти Мі-8 – 6 штук, Мі-24В – 2 штуки, ракети і пускові установки на загальну суму 980 мільйонів доларів. Але навіть торгівля Батьківщиною під час війни не стала для української економіки прибутковою: 1,2-1,5 млрд дол. щорічного доходу на створюють підстав для економічного прориву. Особливо, якщо врахувати, що більшість продажу озброєнь становили не вироблені на підприємствах «Укроборонпрому», а надлишки армійського майна з радянських часів, який і приносив нам основний дохід.

Складові українського економічного дива

Отже, навіть ті технологічні галузі, які потенційно можуть приносити прибутки країні, використовують неефективно, а нові виробничі комплекси не створюють. У нашій державі дуже слабо розвинуті ті галузі, які б залучали валюту із-за кордону. Україна не має ні своєї «Nokia», ні «Samsug», ні «Apple», ні інших компаній, які б працювали на прибутковий експорт. Валюту в Україну привозять хіба що заробітчани, які за останні 5 років переслали в Україну через банки і міжнародні платіжні системи близько 30 млрд доларів. Щорічно – від 4 до 8 млрд дол., тобто більше за третину державного бюджету. Але на цьому економіку не збудуєш, і держава вже планує оподатковувати тих, кого змусила виживати за кордоном.

Якщо середньостатистичний українець перерахує своїх знайомих, які б працювали в галузі, яка створює ліквідний експорт, має закордонний попит і приносить країні валюту, то таких виявилося б небагато. Українці працюють учителями, лікарями, поліцейськими, військовими, чиновниками – це бюджетники, вони переважно проїдають бюджет і не створюють для економіки валютних доходів. Багато працює у сфері торгівлі: продавці на ринках, промоутери, дистриб'ютори, мерчандайзери, супервайзери – ці люди переважно обслуговують перепродаж продукції і також не залучають валюти. Водночас знайомих програмістів у нас доволі мало, а знайомих авіаконструкторів чи інженерів-ракетників узагалі обмаль.

Натомість у країнах ЄС є дуже високою частка підприємців, власників кафе, ресторанів, готелів, програмістів, працівників транснаціональних корпорацій, таких як «Renault», «Peugeot», «Volkswagen», BMW, «Zepter», «Phillips» та багатьох інших. Зрештою, в Європі навіть коледжі, університети та лікарні працюють на економіку: до них приїжджають, зокрема, й українські нувориші лікуватися і навчати своїх дітей за десятки тисяч доларів.

Отож українські аграрний та металургійний комплекси малоприбуткові, а авіаційну та космічну галузі неефективно використовують, вони відстають від лідерів ринку. Туризм в Україну частково популярний серед поляків та німців, але тут ми ще не спроможні здобути позиції туристичної держави. Сектор ІТ розвивається доволі успішно, а на українських фахівців є попит у світі, однак ця сфера не стала пріоритетною для держави.

«Азійські тигри», такі як Південна Корея, Малайзія, Тайвань, Таїланд, Сінгапур, досягли свого економічного дива, виробляючи технологічну продукцію, на яку є попит за кордоном. Ці країни зробив багатими розвиток бізнесу та технологічного виробництва, й успіх усіх розвинутих держав підтверджує, що іншого шляху до добробуту немає. Натомість українці чекають економічного зростання від реформ чергового корумпованого прем'єра. Але звідки в держави візьмуться гроші? Їх можна або заробити самим, або позичати у вигляді міжнародних кредитів, що Україна й робила останні 20 років. Отож, поки ініціативна частина нації не проведе економічної модернізації країни, будь-які політичні реформи або виглядатимуть популізмом, або стануть шляхом до авторитаризму.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»