Серед сотень тисяч мешканців Криму, а також Луганської і Донецької областей панує глибока ненависть до всього українського, зокрема мови, греко-католицької церкви, армії УПА, Січових стрільців, галицьких культурних та літературних діячів, навіть до української музики. Подекуди такі погляди інакше аніж печерною українофобією назвати неможливо.

Багато жителів Донбасу та Криму переконані, що галичани-фашисти, хочуть їх знищити, змусити «поклонятися Бандері», заборонити російську мову і ув’язнювати за її вживання у розмовах. Кремлівською пропагандою насаджена думка, що українство це штучне, сепаратистське щодо Росії утворення, інспіроване американськими спецслужбами, щоб розділити єдину Русь.

Наочною демонстрацією біологічного не сприйняття будь-якого українського руху стала масова підтримка дій Беркуту та снайперів, які вбивали мирних людей під час української революції в дні 18-20 лютого, що вийшли на акцію протесту проти диктатури Януковича.  Парадоксально, але багато кримчан та донеччан щиро переконані, що беркутівці – герої, які рятували стабільність в країні від «фашистів», «терористів» та «європейських гомосексуалістів». У відповідь на нагадування про сотню вбитих молодих, беззбройних українців деякі директори кримських дитсадків, дитячих притулків, лікарів та педагогів вважають, що «мало ще бендеровців убили, треба було більше!».

Важко зрозуміти, чому при прекрасній обізнаності про корумповану та злочинну українську міліцію, яку називають абсолютно всі українці зневажливо «ментами», проросійськи налаштовані мешканці Сходу вважають їх своїми героями та захисниками.
Спецпідрозділ «Беркут» роками займався співпрацею з організованою злочинністю, жорстоко бив людей на стадіонах та громадських заходах, катував затриманих у міліцейських відділках навіть до подій української революції,  а зустріч з представниками цієї структури на вулиці часто означала, що перехожі повинні одразу давати беркутівцям гроші та хабарі, якщо не хочуть бути затримані та катовані у підвалах райвідділку. І незважаючи на все це, між «ментами» та західними українцями, жителі Донбасу та Криму чомусь вибирають за краще «ментів».

Очевидно, що тваринна агресія та ненависть до українців сформувалася в Криму та на Донбасі несамостійно, адже для цього не існує фактично жодних об’єктивних історичних підстав. Західні українці ніколи масово не переселялися на Донбас і не вели жодних економічних чи культурних взаємин зі Сходом. ОУН, УПА, Січові стрільці, УГА практично зовсім не діяли на території Сходу чи Півдня і не вели там жодних бойових дій, тим більше репресій щодо населення.

Галичани ніколи не проводили ні масової українізації на Сході, не організовували в Криму депортацій, не тероризували місцеве населення, не приходили туди зі зброєю і нікого не катували і не ув’язнювали. Робили це із західними українцями у 40-50 роки ХХ століття переважно росіяни та російськомовні, яких відправляли з «наводити порядок» в рамках УРСР.

Саме силові структури МГБ, НКВД та МВС УРСР  сформовані з надійного місцевого особового складу в якості окупантів та катів приходили на терени Львівщини, Карпат та Волині в проводили колективізації, депортації та репресії. Теперішні пенсіонери Криму (куди поселяли в теплі кліматичні умови ветеранів НКВД та військових за «особливі заслуги» перед СРСР), їхні діти та внуки успадкували цю ненависть до ніколи небаченої Галичини.

Очевидно, що це не що інше, як ненависть ката до жертви, яка на їх думку, не має права на існування і саме в цьому полягає її головна вина. Взагалі всі аргументи у дискусії за тематикою «Україна-Росія» у росіян випливають з єдиного принципу: українців не існує, а все що українське – нелегальне, неканонічне, несправедливе, помилкове і шкідливе.

Цікаво, що у пізніші періоди свого існування, зокрема в 60-80-ті роки керівництво СРСР, орієнтоване на формування «єдиного радянського народу» намагалося пом’якшувати міжетнічні конфлікти в державі та уникати національної нетерпимості, принаймні на офіційному рівні. Так, в ті часи не можна було голосно назвати жителів Львівської області УРСР «бандерівцями», інакше трудящі Львівщини та номенклатура обкому, яка подекуди мала більші зв’язки в Москві, могли образитися за навішування порядним радянським громадянам ярликів буржуазного націоналізму. В часи СРСР більшість табличок на радах та держустановах Криму та Донбасу були україномовними, а вулиці Шевченка, Франка та Лесі Українки були в кожному донецькому містечку, і не позаздрив би ніхто тому, хто б сказав що не треба нам у Сімферополі «бендеровского Франка».

Тож патологічна ненависть до всього українського, зокрема Галичини, сформована вже в часи незалежності та розгулу російського шовінізму, внаслідок чого, у величезної кількості східноукраїнської інтелігенції насаджено ненависть до українців. Вигідна масова українофобія в прикордонних з РФ областях не лише Кремлю а й місцевим регіональним елітам.

Можливо, це результат роботи російських спецслужб і мас-медіа, які взяли під контроль інформаційний простір та зробили яничарами людей, на землях яких жили козаки. Можливо, це створення ідеологічного грунту для запасного плацдарму донецьких олігархічних кланів, які на випадок проблем з центральною владою можуть створити собі тут окрему республіку. Приклади сепаратизму 2005 та 2014 років підтверджують наявність суспільних запитів та підтримку цієї ідеї, хоча для відокремлення Донбасу скажімо від Дніпропетровщини, яка сьогодні не схильна до сепаратизму, немає жодних економічних, ментальних чи соціальних передумов. Тим не менше, думка про особливість регіону, можливість його відділення від України, активно пропагується Так, Р. Ахметов постійно наголошував, що його батьківщина не Україна, а насамперед Донбас.. Формується ціла ідеологія сепаратизму, яка вимагає зовнішнього ворога для протиставлення – в даному випадку україномовний та патріотичний Захід, який ніколи б не дозволив розколу країни та вирізняється якісно прогресивною та волелюбною ідентичністю.

Однак не може не радувати те, що в 2004 українська ідентичність та гасло «Слава Україні!» стосувалися лише заходу та центру держави. Сьогодні ж, Україна стала більшою і поширилася до берегів обох морів, а українофобія залишилася лише в кількох крайніх областях, і продовжує зменшуватися.

Валерій Майданюк, політолог