Незважаючи на велику кількість недоліків, ця практика є дуже поширеною у світі. В Україні умови проведення референдумів регулюються 69-74 статтями Конституції України, а нова влада дуже часто звертається до такого голосування як до можливого інструменту вирішення державних питань і проблем. У команді Володимира Зеленського вже робили заяву про референдум, на якому мав вирішитись формат переговорів із РФ.  Також зазначалось про таке голосування щодо зміни назв проспектів С. Бандери та Р. Шухевича в Києві.

Тож чи можна усе вирішувати «прямою демократією» в Україні і які ризики такого волевиявлення народу? ІА «Вголос» запитало про це в політичного експерта Олександра Мусієнка, політолога Олеся Донія та філософа і політолога Валентина Гладких.

Чому сучасна влада України так часто апелює до референдумів?

Олександр Мусієнко:

Відбувається маніпуляція: політики замість того, щоб пропонувати якесь бачення чи стратегію розвитку країни, нібито питають думку людей

Референдум в Україні – це завжди певна ілюзорність. Це ширма, коли людям дають розуміння, що саме вони ухвалили те чи інше рішення, а політики лише реалізують волю народу. Насправді ж відбувається маніпуляція: політики замість того, щоб пропонувати якесь бачення чи стратегію розвитку країни, нібито питають думку людей. Водночас під час підготовки до референдумів проводиться потужна політична маніпуляція через ЗМІ та соцмережі, у якій відбувається намагання схилити думку громадян до того чи іншого рішення, яке все одно вигідне політикам. Тобто правлячий політичний клас насправді вже ухвалив рішення, але необхідно надати йому більшої легітимності та підтвердження, переконавши суспільство, що саме воно так проголосувало. З таких причин і розпочинаються апеляції до референдумів.

Не менш важливим аспектом голосування є формулювання питання, яке виноситься на референдум. Є питання, які дуже важливі для всіх громадян, незважаючи на їхні політичні позиції, і люди готові це питання підтримати. Але часто питання ставиться із маніпулятивною функцією для того, щоб потім його використати з вигодою для політиків. Якщо коротко, то вся ця система референдумів, яка зараз є в Україні, створена лише для того, щоб додатково легітимізувати вже ухвалені рішення влади.

Олесь Доній:

Насправді у нас не було аж так багато референдумів. За часів незалежної України відбувся один референдум, який і проголосив незалежність, а рішення іншого, який зініціював Кучма, не було втілено в реальність, бо це рішення не ухвалила Верховна Рада України.

Часте звертання до референдумів найчастіше спостерігається не за владою в державі, а саме за опозицією. Ідеями референдумів, звичайно ж, маніпулюють, але для того, щоб такі рішення проводити через законодавчий апарат або ж і взагалі відкласти. У другому випадку зазвичай обіцяють пізніше довести референдум до логічного завершення і просто нічого не роблять. Тому найчастіше, коли ми говоримо про референдум, ми розуміємо, що йдеться про щось нереалістичне. А обіцянки провести референдум – це банальне небажання приймати будь-які рішення і брати на себе відповідальність за них.

Валентин Гладких:

Що стосується нашого новообраного президента, то ще в його передвиборчій програмі було вказано, що в Україні буде максимально впроваджуватись народовладдя. Це один з інструментів, який дає змогу максимально прислухатись до волі народу. Також додам, що ми зараз живемо в цифрову добу, тому волевиявлення народу найближчим часом має стати більш зручним, доступним і дешевим.

Це, звісно, можна розглядати як спосіб влади ухилитися від обов’язків, рішень і наслідків, проте це не моя компетенція, це радше скажуть психоаналітики. Але особисто я не бачу жодних проблем, щоб використовувати такі інструменти.

Ще один цікавий нюанс полягає у тому, що досить багато людей вважає, що і представницька демократія є неякісною. Такі люди вважають, що пенсіонери, бюджетники, непрацюючі та інші громадяни не повинні мати права голосу. Вони переконані, що можна голосувати правильно і неправильно, причому, як голосувати правильно, знають лише вони. Такі патологічні явища притаманні не лише Україні, а багатьом державам, які мають представницьку демократію.

Я не бачу нічого катастрофічного в такій практиці на середньотермінову перспективу. Короткочасна перспектива, звичайно, може зіграти злий жарт із нами, але такі речі повинні поступово вводитись. Раніше не голосували жінки, наприклад, і це вважалось абсурдним, але зараз усе гаразд, жінки беруть участь у виборах і ніхто не може сказати, що вони некомпетентні чи щось схоже. Ми повинні рухатись до того, щоб такі інструменти мали ширше використання.

Чи варто в Україні все вирішувати за допомогою референдумів?

Олександр Мусієнко:

Доленосні рішення повинні ухвалювати парламент і президент

Я думаю, що ні, адже в чинній системі, де ми обираємо і парламент, і президента, ми це робимо для делегування їм наших повноважень як носія влади в Україні. Доленосні рішення повинні ухвалювати вони. У той же час, Конституцією передбачено, що важливі для нації та держави питання можна виносити на референдум. Звісно, це не стосується питань, які заборонено вирішувати методом прямої демократії.  Тут маються на увазі питання суверенітету, територіальної цілісності і тому подібних речей.

Іншими словами, іноді можна використовувати референдум як демократичний інструмент, це передбачено нашими законами і категорично заборонити його неможливо, але чіткі політичні рішення повинні ухвалювати президент і парламент. Референдум повинен бути відповідальним.

Олесь Доній:

У проведеннях референдумів поки в Україні негативної практики не було. Нам потрібно розуміти, що у багатьох питаннях нашої держави нам не потрібно просто отримати більшість голосів, а треба усвідомлювати, що рішення має нести в собі консенсус. Не всі питання в Україні можна виносити на такі голосування, адже, окрім перемоги того чи іншого рішення, ми можемо отримати меншість, яка буде віддалятись у плані національної ідентичності. Якщо Верховна Рада прийматиме рішення і частково братиме на себе негатив цих рішень, така практика часто є більш вдалим вибором, ніж просто перекласти тягар ухвалення рішення і відповідальності за нього на громадян.

Валентин Гладких:

Пряма демократія є антагоністом по відношенню до представницької. Якщо все вирішувати на референдумах, то для чого нам тоді представницький орган – Верховна Рада? Але є, до прикладу, суто технічні нюанси. Референдум – це дуже недешеве задоволення. Можливо, в майбутньому, коли у нас буде «держава у смартфоні» і все буде електронним, то це буде простіше, але зараз ні. Також таким нововведенням має відповідати і рівень політичного та правового розвитку суспільства.

Зрештою, я вважаю, що представницький орган нікуди не дінеться, адже все одно є низка питань, які не потребують втручання всього суспільства, наприклад, формування уряду.

Є ціла низка питань і проблем, які не можна вирішувати без волі всього народу. Я вважаю, що такі питання, як вирішення подальших стосунків із Росією теж обов’язково треба виносити на референдум. Особисто я, громадянин України, хотів би, щоб мене спитали, чого я хочу у цьому плані.

Референдуми є позитивним явищем, тільки це треба правильно законодавчо врегулювати і ретельно підходити до питань, які розглядаються. В ідеалі це дуже класний інструмент, який треба використовувати, але боюся, що ця ідея може бути спотворена нашими можновладцями.

У чому ризики проведення референдумів у нашій державі?

Олександр Мусієнко:

Таке волевиявлення народу часто є пасткою не лише для людей, але й для політиків. Прикладом може послужити референдум у Британії про Brexit. Експрем’єр Камерон зініціював референдум, будучи повністю впевненим, що жителі острова проголосують за те, щоб їхня країна залишилась в ЄС, а вийшло зовсім навпаки. Референдуми досить часто закінчуються рішеннями, які не є вигідними ні політикам, ні державі.

Усі розмови про референдум в Україні стосуються незалежності, суверенітету та територіальної цілісності держави, а це вже – великі ризики

Україна піддається таким самим ризикам, як і решта держав, ми не унікальні в цьому плані. Розмови про референдум у нас зараз ходять навколо питання миру з Росією на тих чи інших умовах і питання федералізації. У першому випадку я бачу чітке бажання нашої влади зняти із себе відповідальність за дуже непросте рішення. Федералізацію я теж вважаю абсолютно неприпустимою у час війни, де частина Донецької та Луганської областей є окупованими Росією.

Усі розмови про референдум в Україні стосуються незалежності, суверенітету та територіальної цілісності держави, а це вже – великі ризики. Це – не ті питання, які можна виносити на загальноукраїнський референдум.

Олесь Доній:

Як я вже казав, під час ухвалення рішень референдуму, нам не просто потрібна більшість голосів, нам необхідно робити так, щоб суспільство не розколювалось. Референдум 1991-го року був дуже небезпечним і нам дуже пощастило, що всі регіони, зокрема Донбас і Крим, ухвалили рішення, що вони хочуть входити у склад незалежної України. Якби тоді сталось по-іншому, то це б зараз могло бути вагомим аргументом у війні для Путіна та російської пропаганди, мовляв, ці регіони і так не хотіли бути українськими. Тому під час винесення будь-якого питання на референдум воно має об’єднувати країну, а не психологічно її розколювати чи віддаляти певні регіони від інших.

Що стосується некомпетентності громадян, то я не вважаю це проблемою. Набагато страшнішою є некомпетентність парламентарів чи президента. Нація має право на помилку, і ті помилки потім завжди можна виправити. В умовах, коли Україна має агресивного сусіда, який тільки й мріє про внутрішній розлом між громадянами, розділення між людьми є ще страшнішим.

Валентин Гладких:

Ризиків є декілька. Перший із них полягає в тому, що дуже ймовірною є фальсифікація референдумів. Якщо нашим політикам виходить купувати голоси на виборах, то чому їм має не вийти купувати голоси виборців на референдумі?

Також ці голосування можуть використовуватись не для того, щоб дізнатись волю народу, а для того, аби маніпулювати і фальшувати цю волю народу. Це так само зовнішній ризик, який не йде від самої ідеї референдуму.

Ну і, звісно, рівень політичного розвитку українців може виявитись невідповідним до того складу питань і проблем, які будуть винесені на вирішення. Хоча, з іншого боку, не варто думати, що люди, які зараз сидять в нашому парламенті, є розумнішими від усього народу України. Значна частина парламентарів є відвертими невігласами, а наступний склад ВР буде ще гіршим у цьому аспекті. Я не вважаю нормальним, коли замість мене, кандидата наук, приймають рішення «гопники», які засідають у Раді. Звичайно, якщо ми підемо на референдум, то «гопники» нікуди не дінуться і голосуватимуть далі, проте мені для висловлення власної позиції не треба буде балотуватись в уряд.

Суспільство навіть таких держав, як США чи Німеччина, рівень політичної культури яких вважається незрівнянно вищим, ніж в Україні, також можуть піддаватись маніпуляціям під час референдумів. Щоправда, тут діє інша сторона медалі: широке коло питань, до вирішення яких буде долучатись усе суспільство, стимулюватиме підвищення рівня політичної свідомості громадян.

Довідка «Вголосу»:  слово «референдум» з’явилося в XVI столітті у Швейцарії. Воно походить від латинського слова refero, що буквально означає – «нести назад». Плебісцит – від латинського plebs (плебс – простий народ) і scitum – рішення. Плебісцити відомі з часів Стародавнього Риму.

Референдуми проводять методом голосування. Плебісцит – це референдум, на якому вирішуються питання зміни статусу території чи приєднання території до іншої). У сучасних законах різних країн референдум і плебісцит іноді трактуються по-різному, проте суть і того, й іншого термінів полягає в опитуванні громадян із важливого питання (пряма демократія).

Четвертий президент США, один з авторів американської Конституції і Білля про права Джеймс Медісон, назвав референдум тиранією більшості. Він та інші критики цієї ідеї вказували на такі недоліки:

– на референдумі виборці більш схильні керуватися тимчасовими примхами, ніж ретельним обмірковуванням;

– вони недосить поінформовані, щоб приймати рішення для розв’язання складних питань;

– на виборців можуть вплинути пропаганда, сильні особистості, залякування і дорогі рекламні кампанії.

З 1970-х кількість референдумів у світі зростала швидкими темпами і сягнула максимуму в 90-і роки. Наприклад, у 1995-му в Італії відбувся референдум із 12 питань, зокрема з питання застосування домашнього арешту до членів мафії. В Еквадорі в 1997 році відбувся референдум відразу із 14 питань, серед яких і усунення президента країни з посади.

У 2012 році у швейцарському Цюриху, найбільшому місті країни, відбувся плебісцит із питання про введення спеціальних секс-паркінгів для зайняття проституцією в автомобілях. До речі, Швейцарія — одна з небагатьох країн світу, де практикується пряма демократія, заснована на винесенні різних питань на референдуми.

Незважаючи на екзотичність деяких референдумів, вони широко застосовуються для розв’язання важливих питань, наприклад оголошення незалежності, виходу із союзу з іншими країнами або припинення членства в міжнародній організації.

З 1945 року у світі відбулось більш як 50 референдумів із питання про незалежність, причому за підсумками 27 із них більшість дала позитивну відповідь, а 25 — негативну.

Втім, більшість позитивних результатів таких референдумів відзначені в країнах із слабкою демократичною традицією. У 90-і роки минулого століття більш ніж у 10 країнах пройшли референдуми з питання про незалежність. Зокрема, в ці часи відбулись референдуми з питання про вихід зі складу СРСР. Також у 90-ті роки 3 країни залишили склад Югославії, одна відокремилася від Ефіопії і одна стала Східним Тимором.

Багато з цих плебісцитів знаменували настання нової, вільнішої епохи, але дехто побоюється, що референдуми з питання про незалежність дають початок незворотному процесу.

З 1967 року Пуерто-Рико провело 4 голосування з питання про незалежність від США, кожен з яких дав негативну відповідь; Квебек двічі голосував проти виходу зі складу Канади, проте в обох країнах звучать вимоги про проведення нових референдумів.

І зовсім нещодавній приклад: 18 вересня 2014 р. відбувся референдум з питання про незалежність Шотландії. Громадянам Великої Британії і ЄС, що постійно живуть у Шотландії, було запропоновано відповісти «так» чи «ні» на запитання: «Чи повинна Шотландія стати незалежною країною?» У референдумі мали право взяти участь 4,13 млн громадян країни, старших за 16 років. У разі позитивної відповіді більшої частини виборців Шотландія могла бути оголошена незалежною країною 24 березня 2016 р. До ранку 19 вересня всі голоси були пораховані: 55,3% тих, що проголосували, виступили проти незалежності. Оскільки більшість виборців, котрі прийшли на дільниці, проголосували проти незалежності Шотландії, вона залишилася у складі Великої Британії.