Нещодавно в ефірі одного з українських телеканалів дипломат Юрій Щербак заявив: «Коней на переправі не міняють. Верховних Головнокомандувачів змінювати під час війни також не можна». При цьому аргументував, мовляв, ні британці під час Другої світової не змінили прем’єра Черчілля, ні у США свого президента Рузвельта не «зрадили».

На цю палку промову відреагував експерт Українського інституту майбутнього Юрій Романенко. «Сивочолий дипломат сказав, що коней на переправі під час війни не змінюють. Натякаючи прямо, що наш вінценосний правитель повинен вести нас далі від одного релігійного тріумфу до іншого. От біда: справа в тому, що в демократіях це («зміну коней на переправі») роблять більш, ніж успішно». При цьому нагадав українцям кілька важливих історичних фактів.

Виявляється, що очільників держав у демократичних країнах змінювали навіть під час війни. І Велика Британія, і США закінчили війну з новими президентами. Британці змінили свого прем’єра Черчілля на Еттлі у липні 1945 року, адже проголосували за зміну курсу. Причому сам Вінстон Черчілль замінив Чемберлена у непрості для країни часи у травні 1940 року. А президента США Теодора Рузвельта, котрий  помер у березні 1945-го, вимушено замінив Гаррі Трумен.

Щодо зміни Черчілля, то політолог наголосив: «Це класична зміна коня на переправі, яка не вкладається в головах штатних пропагандистів. Тому що вони не розуміють, що таке суть демократії, де народ змінює правителів не тому, що так хочуть правителі, а тому, що так бажає народ».

Відтак «Вголос» питав у політичного аналітика Олександра Кочеткова, політологів Сергія Гайдая, Петра Олещука та Тараса Загороднього, чи справді зміна Верховного Головнокомандувача під час  війни може дуже зашкодити державі?

Чи справді не варто «міняти коней на переправі»?

Олександр Кочетков:

Прихильники Петра Олексійовича часто порівнюють його з Черчіллем. Мовляв, ось сучасний Черчілль, така ж значима постать. Але тут варто згадати, що колишній прем’єр Великої Британії змінив керівника країни, Чемберлена під час війни. Причому змінив без виборів і тому, що той не «справлявся» зі своїми обов’язками. А Черчілля натомість не переобрали на посаду навіть після завершення переможної війни.

Бо немає такої практики, коли людину, котра не виконує своїх передвиборних обіцянок, під будь-яким приводом можна залишати на посаді. Тому такі слова — це просто вигадки, коли вже немає раціональних аргументів. І саме відсутність дієвих раціональних аргументів змушує до таких словесних викрутасів.

Тарас Загородній:

«Чому не можна змінювати Головнокомандувача? А якщо війна триватиме у нас десять років?»

Я не вважаю, що зміна Головнокомандувача якимось чином вплине на перебіг війни з Росією. Якщо думати таким чином, то і Турчинова свого часу можна було б залишити виконувачем обов’язків вже у стані війни. Але прийшов же новий Головнокомандувач. Бо чим зміна Головнокомандувача може так суттєво вплинути на ситуацію? У нас же є начальник Генштабу, армія, яка воює за Батьківщину. Переозброєння армії триває. То чому не можна змінювати Головнокомандувача? А якщо війна триватиме у нас десять років? Тому це  просто неприхована агітація.

Відтак у цьому випадку українці мають більше зважати на роботу відповідних інституцій, зокрема, військових. І незалежно від того, хто очолює державу. Бо така тенденція є небезпечною — коли є прив’язка до персоналій. Мовляв, цей піде і буде крах. Не буде. Держава до нього була і після нього буде. Головне, щоб армійські інституції працювали.

Чому ж українцям так нав’язують цю думку? 

Петро Олещук:

Це достатньо поширена тактика проведення передвиборчої кампанії. Її використовували й у час переобрання Кучми. Адже нашим політикам важко пропонувати якийсь позитив, та й громадяни їх сприймають із недовірою. Тому у цьому випадку потрібно оцінювати ситуацію загалом. Не зводити все винятково до питання командування Збройними силами. Хоча це питання і є одним із ключових у компетенції Президента.

Сергій Гайдай:

Ми вийшли з Радянського Союзу. І цей менталітет, який успадкувала Росія — «русскій мір» — Петро Олексійович і будує. По-перше, це сакральність і недоторканість влади, як і в Росії. А це було і в СРСР: там ніхто владу не змінював, бо це було неможливо зробити. По-друге, релігія як інструмент державотворення і політики. В усіх нормальних розвинених європейських країнах релігія відокремлена. Також — посилання на зовнішнього ворога як основного елементу тієї причини, через яку не можна змінювати владу.

А в європейських країнах є ротація влади, є пряма демократія. Коли на процеси впливає суспільство, коли громадяни висловлюють свою думку. А Петро Олексійович — це типовий приклад маленького «рускава міра» чи пострадянського мислення.

Тому це просто маніпуляція. Примітивна маніпуляція, розрахована на нерозумного та неосвіченого виборця. Бо, на жаль, великої політичної культури та критичного мислення в українських виборців ще немає. На це штаб Петра Порошенка і розраховує. А це ж прості формули — «якщо не він, то Путін», «коней на переправі не змінюють», «це все загрожує українській державності» тощо.

Бо чим більш спроможне суспільство проводити ротацію своїх еліт, тим краще воно працює. Особливо, коли еліта не справляється з вимогами часу. А я бачу, що Петро Олексійович, на жаль, виявився неадекватним тим викликам, які перед ним ставив час та історія.

Олександр Кочетков:

У будь-якого електорату пам’ять достатньо коротка. Та й пострадянське минуле виховало в українців бажання, аби влада вирішувала за них усе. Тому і маємо певну ірраціональну довіру до влади. Тому й можемо пробачати їй майже що завгодно — навіть коли є гора компромату на таких політиків.

Натомість у цивілізованій країні будь-який скандал вже давно б перекреслив політичні шанси того чи іншого кандидата. У такій країні достатньо було б, аби чинний Генпрокурор чи очільник Генштабу прийшли на з’їзд, де у Президенти висувають того чи іншого кандидата. А в Україні, на жаль,  політична культура серйозно кульгає. Та українці вміють дивувати. Навіть політиків. І два Майдани — цьому підтвердження.

Політики вперто вчать нас: голосуйте, обирайте серцем, а не розумом. Ні! Треба змінювати політичну систему. Бо наші політики не відчувають жодної відповідальності за невиконані обіцянки. А суспільство на це жодним чином не реагує. А повинно. От тоді й почне рости політична культура. Якщо суспільство почне впливати на політиків і бачити наслідки власного впливу.

Наскільки такі гасла «про коней» можуть вплинути на перерозподіл голосів на виборах?

Петро Олещук:

Це залежатиме від ступеню емоційної зарядженості суспільства напередодні виборів. Такі моменти найбільш повно реалізовуються, коли суспільство перебуває в істеричному стані. Коли всі перелякані майбутнім і не знають, чого чекати. Так було приблизно і під час виборів 2014 року.

Тарас Загородній:

Важко сказати. Наша країна все ж змінилася після двох Майданів і війни. І влада це розуміє і враховує, скільки зараз є зброї на руках у населення. А озброєні громадяни — це зовсім інші громадяни, з іншою свідомістю. Адже в українців після Революції гідності з’явилися ознаки політичної нації. Вони вже не будуть терпіти тиску та самодурства влади, як це було за часів Януковича.

Сергій Гайдай:

Якийсь відсоток прихильників Порошенко таким чином ще може здобути. Хоча я насправді більшу небезпеку бачу у тому, що зараз по всій країні розгортається величезна система підкупу, а потім і фальсифікації майбутніх виборів. Адже в такій системі можна «намалювати» і «мобілізувати» велику кількість додаткового електорату. За гроші можна підкупити не лише виборців, а й виборчі комісії на підконтрольній адмінресурсу території. Ось це і є справжня загроза нашій державності — нелегітимно і несправедливо обрана влада.