Зараз в українських медіях бурхливо обговорюється політична заява від імені «української інтелігенції» трьох відомих львівських культурників і колишніх дисидентів Михайла Косіва, Ярослава Кендзьора, Ігоря Калинця та колишнього державного управлінця Степана Давимуки, які висловилися на підтримку Петра Порошенка на президентських виборах і водночас закликали знятися з перегонів висуванця від об’єднаних націоналістів Руслана Кошулинського.

Особливо гостру й емоційну критику отримала ця заява від знаного політика й науковця Ірини Фаріон, яка подала широкий перелік політичних промахів, зрад і навіть злочинів з боку П.Порошенка і показала, що такий заклик об’єднуватися всім патріотам довкола нього є абсурдним.

Однак в усій полеміці довкола заяви трьох «К» – Косіва, Кендзьора і Калинця (четвертий, пан С.Давимука, здебільшого поводив себе, як літературний Макогоненко на сватанні Наталки Полтавки, час від часу тільки потакуючи думкам «знакових фігур»: «так-таки, так, гм-гм!»), – на наш погляд, якось загубилися три важливі проблеми, які вартує обговорити докладніше.

Перша з них: хто має право і чи можливо виступати від імені всієї інтелігенції?

Це вже не перший випадок, коли названі історичні персонажі Львова видають себе за якихось уявних лідерів інтелігенції. І, мабуть, багатьом інтелігентним людям стало дещо неприємно, що від їхнього імені хтось робить якісь заяви, тим більше політичні, на підтримку далеко не однозначної фігури п. Порошенка.  Зазначимо, що поняття «інтелігенція» є дуже широким, протеїчним і поліваріантним. У найзагальнішому сенсі воно охоплює всіх людей з вищою освітою, які займаються інтелектуальною працею.

Чи можна ствердити, що три «К» виражають думку хоч би всієї інтелігенції Львова, не те що Галичини чи Західної України, як це прозвучало в підтексті заяви? Ні, зрозуміло. Бо ні М.Косів, ні Я.Кендзьор, ні І.Калинець не очолюють якихось авторитетних і дієвих структур, громадських чи культурологічних організацій, які б якимось парадоксальним чином визначали думки і політичні настрої людей Львова чи усього регіону. Навіть більше, за останні два десятиліття ці, колись впливові й авторитетні громадські діячі, явно загубилися в потоках української політики й культури, і не в останню чергу саме тому, що занадто часто робили невивірені політичні заяви, були учасниками сумнівних політичних процесів та інтриг.

Заява трьох «К» мала б хоч якийсь сенс, якби її декларанти виступили від якогось конкретного середовища. Скажімо, в країнах Заходу інтелігенція має традиції об’єднуватися за ідеологічними орієнтаціями, і тому існують такі поняття, як «ліва інтелігенція», «ліберальна інтелігенція», «права інтелігенція», «католицька інтелігенція» тощо. Ще інтелігенція може об’єднуватися за професійними якостями: «академічна інтелігенція», яка виражає настрої вищої науки, університетів; «мистецька інтелігенція», яка об’єднує творчих людей; «лікарська інтелігенція», яка виражає інтереси медиків тощо.

Який стратум інтелігенції представляють наші герої, які є за професіями, почергово, літературознавцем (М.Косів), фізкультурником (Я.Кендзьор) і письменником (І.Калинець)? Важко визначити. Натомість у підтексті політичної заяви, зробленої вельми помпезно, публічно, перед телекамерами, звучить так, ніби ці люди виражають «найсвітліші і найправдивіші устремління сотень тисяч інтелігентів», принаймні Галичини. Тобто прозвучав публічний нонсенс.

Якщо спробувати якось визначити приналежність трьох «К» і «Макогоненка» до якогось сорту інтелігенції, то логічно напрошується поняття «філістерська (міщанська) інтелігенція». Наші декларанти апелюють передусім до невиразної маси (а філістерство за суттю своєю невиразне), розраховують на дешеві, прямолінійні судження інших (а філістери за природою своєю є сотворіннями примітивними), спекулюють принципами, фактично обманюють людей, бо ж не кажуть всієї правди про владу П.Порошенка – про широке толерування нею проросійських і російських чиновників (у нас навіть начальник Головного штабу Армії у час війни з Росією є росіянином за національністю, – С.Наєв (!), а міністр оборони, п. Полторак, до 2014 р. перебував у лавах Партії регіонів (!), не кажуть про непокараність злочинців-антимайданівців, про колосальну корупцію у владі тощо (філістерство за своєю екзистенцією є явищем фальші, вдавання, імітації). Усе це й дає нам підстави саме так визначити  наших героїв.

Тож можемо зробити узагальнення, що вказана Заява є продуктом мислення галицького міщанства, середовища вторинного за своєю суттю, безформного і гнилого, до «візій» і думок якого  нормальним людям не варто дослухатися.

Друга проблема: чому троє «К» причепилися до націоналіста Р.Кошулинського?

Зазначимо, що Р.Кошулинський був висунутий в кандидати на президентство від об’єднання кількох націоналістичних середовищ: ВО «Свободи», ОУН (м), КУНу і «Правого сектору». Це об’єднання існує більше року, діє на засадах згоди і порозуміння, нікого не паплюжить і не атакує, давно заявило про своє бажання висувати спільного кандидата на президентські вибори. Незгоду з деякими діями об’єднання націоналістів висловила партія «Національний корпус», яка спочатку входила до нього, і зайняла окрему позицію, відмовившись від участі в президентських виборах. Усе толерантно і демократично.

Натомість у виступах трьох «К» Р.Кошулинський і націоналісти представлені як певна загроза, як «нерозумні діти-шкідники», які не здатні збагнути «великої мудрості» в орієнтації на П.Порошенка. Тут явно дивує, чому така увага приділена саме націоналістові, саме у Львові, неформальній столиці Галичини, тобто в «найправішому» за електоральними тенденціями місті й регіоні країни?

Зауважимо на це такою політологічною тезою: саме праві ідеї і рухи є, як показує історія, факторами найнадійнішого опертя для держави і нації, в усіх націях вони спрацьовували, як якісні «ферменти» для розвитку національного волюнтаризму, змобілізованості, динамічності, тож сьогодні українцям  потрібно якомога більше правих, націоналістичних ідей і сил, щоб зміцнитися як нація. Натомість ми бачимо ось таку тенденцію підривання основ націоналізму. Чому цим займаються такі поважні люди? Питання відкрите.

Водночас зароджується і контрпитання: якщо якісь люди так послідовно виступають проти правих ідей і націоналізму, то чи не вартує поставити під сумнів правоту самої їхньої діяльності?

«Усі ці безликі політики, цей хаос, безпринципність, деструктивізм не лякають львівських інтелігентів так, як Р.Кошулинський. Чому?»

 Про це вже дотепно і влучно написав політолог Йосиф Ситник, порахувавши, що від фракції БПП, тобто від «однодумців» П.Порошенка, балотується аж 9 людей, від ліберально-демократичних середовищ – 12 політиків, 22  –  від невизначених середовищ (це різні «клоуни, парашутисти і технічні»). Але усі ці безликі політики, цей хаос, безпринципність, деструктивізм не лякають львівських інтелігентів так, як Р.Кошулинський. Чому?

Тут вартує нагадати, що саме цей тип інтелігенції у 2002-2005 рр. істерично «розкручував» як «Месію», «Мойсея» і «Вашинґтона» для України типологічно подібного і по-дружньому близького до П.Порошенка Віктора Ющенка. І тоді також розгнівані патріоти усіляко обзивали націоналістів за «розкольництво», демонізували О.Тягнибока за «шовінізм», паплюжили «Свободу» як «руку Кремля». В.Ющенко переміг і став президентом. За 5 років президентства він довів Україну до політичної катастрофи, створивши всі умови для широкого повернення у владу антиукраїнських політичних середовищ, оформлених у Партію регіонів. Державність України була поставлена під сумнів і загрозу через проросійську політику нової влади. Наслідком цього став кривавий Майдан 2013-2014 рр. і загибель сотень гідних синів України, втрата Криму, війна на Донбасі і ще більше 10 тисяч смертей українців, загальна дестабілізація суспільної ситуації в Україні і виїзд за кордон через нестатки мільйонів людей тощо.

Ніхто з тих, хто в 2002-2005 рр. істерично агітував за В.Ющенка, обзиваючи всіх інших «ворогами народу» й «екстремістами», не вибачився за свої помилки, жодна філістерська інтелігенція на закликала проаналізувати причини страшної поразки. І ось тепер вона знову вилізла на кін і знову агітує за «ющенкоподібного». Що це? Плювок у душу Нації чи звичайний ідіотизм? Нехай би пояснили тепер матерям загиблих на Майдані і Донбасі хлопців, навіщо треба обирати слабкого, хитруватого, безпринципного Президента, який би спочатку ослабив націю своїм екзистенційним пацифізмом і пофігізмом, а потім їхні сини мали б гинути  знов, щоб врятувати цю країну. «Чудова» логіка, правда?

І третя проблема: чим сьогодні є для української нації дисидентство? Підписанти Заяви позиціонують себе як дисиденти і, справді, всі вони більшою чи меншою мірою брали участь у дисидентському русі в часи СРСР і всі відбули певні строки ув’язнення (окрім «Макогоненка», зрозуміло). Безумовно, за це всі ми повинні бути їм вдячними і віддати шану за мужність у складні часи. Однак колишнє дисидентство не може бути «лакмусовим папірцем» на все життя, не може використовуватися для прикриття інколи безглуздих думок і вчинків. І тут ми повинні задати собі питання: за якими принципами і критеріями ми маємо оцінювати дисидентський рух сьогодні, з відстані історії?

Вартує зауважити, що майже всі дисиденти, роблячи якусь політичну заяву чи займаючи якусь позицію, завжди легенько натякають при цьому, що вони, мовляв, «сиділи, і тому мають особливе право на пораду і на вчинок». Коли хтось пробує їх критикувати, вони ще раз нагадують, що вони «сиділи» і цим міцно закривають рота опонентові. Правда, вже стало традицією, що за всі свої помилки і поразки дисиденти ніколи не вибачалися перед нацією, ані не спробували якось критично переосмислити свої дії.

Для підтвердження нашої думки наведемо один красномовний  приклад з недавньої історії участі в політичному житті дисидентів і водночас спробуємо  осмислити роль і місце дисидентства в сучасності.

Недавно, в грудні, відзначали 5-річчя смерті Михайла Гориня (1930-2013) – одного з лідерів дисидентського руху, своєрідного гуру дисидентства, який своїми політичними діями кардинально вплинув на долю нинішньої України. Традиційно, як для українців, в пресі  не прозвучало жодного слова критичної правди про відомого політика, лише самі славословія. Тож ми нагадаємо кілька етапних кроків М.Гориня, цієї знакової фігури дисидентського руху, якими він завів Україну в «глухий кут» сучасності.

У 1989 р. М.Горинь очолив Секретаріат Народного Руху – тоді єдиної і наймасовішої політичної сили українства. Головою НРУ був І.Драч, який явно поступався йому організаторськими здібностями і якостями політика, тому М.Горинь фактично став головним управлінцем Руху. Тож саме на ньому лежить відповідальність за загальну аморфність стратегії і непослідовність тактики Руху до кінця 1992 р. і за перетворення його в угодовську організацію.

Пригадується тодішня головна друкована трибуна НРУ – «Народна газета»: це був зразок найжалюгіднішої просвітянщини з абсолютно нецікавими, вторинними і низькопробними стилем і подачею матеріалів. Як то кажуть, «заговори до мене, щоб я зрозумів, хто ти» (Сократ): Рух у 1990-1992 рр. заговорив такою допотопною мовою журналістики до 50-мільйонної модерної української нації, що та поволі почала відвертатися від нього. До слова, українські дисиденти так ніколи й не зрозуміли роль і значення преси в суспільному житті і формуванні майбутнього, і тому не спромоглися на жоден серйозний проект у цій сфері, тому й програли історично.

У 1992 р. М.Горинь вийшов із НРУ й очолив Українську республіканську партію (УРП). Нагадаємо, це була головна партія, створена українськими дисидентами на основі Української Гельсинської спілки і саме вона виражала їхні устремління та ідеали. Там зібралися на тоді найактивніші і найрадикальніші люди з демократичного табору, це була велика надія України. М. Горинь за рік перетворив цю найреволюційнішу за своїми інтенціями, велику і потенційно вирішальну для майбутнього України політсилу на цілковито угодовську структуру. Вся політика партії почала зводитися до підтримки тодішнього Президента України Л.Кравчука, якого вже атакувала опозиція від оновленого Руху на чолі з В.Чорноволом.

У 1994 р. М.Горинь спеціально створив помпезний Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), баламутячи й інші політичні середовища, тільки для того, аби демонструвати підтримку Л.Кравчукові, розпластатися перед ним. Тобто УРП, ця дисидентська «совість нації і її мозок», була перетворена на жалюгідну підлабузницьку партію, яка ще й цілковито дезорієнтувала українство, бо своїм авторитетом М. Горинь і його однодумці просто «крутили голову» народові про якусь там нібито «гостро продуману стратегію» у підтримці Л.Кравчука, яка насправді ніякою стратегією не була. Була вона звичайним пристосуванством і примітивізмом політичного мислення дисидентського середовища.

Нагадаємо, що тоді Л.Кравчук вже явно знюхався із протоолігархічними групами (В.Медведчуком і К), він здавав їм країну, відкривши можливості до злодійської приватизації великих підприємств, цілих галузей економіки тощо. Почався процес жахливого розкрадання України, який триває до сьогодні. Існує політологічна версія, що на президентських виборах 1994 р. Л.Кравчук, як людина малоросійська за типом мислення, безвідповідальна, свідомо «здав» країну східноукраїнським фінансово-промисловим елітам на чолі з Л.Кучмою, відмовившись від боротьби за владу, хоча тоді він мав всі інструменти і важелі впливу, щоб зберегти її у своїх руках.

Саме ці еліти перетворили нашу державу до кінця 1990-х рр. на класичну олігархію з усіма наслідками цього явища: розграбування промислових і природних багатств країни, тотальна корупція, беззаконня, бандитизм, зубожіння широких верств народу, деградація громадянських вартощів тощо.

Закономірно, що невдовзі східноукраїнські еліти взяли курс на повторну русифікацію України і в нашій державі почалося системне ігнорування ідей і настроїв національного відродження, які спалахнули наприкінці 1980-х рр., була припинена декомунізація держави. Почався рух назад. Логічним наслідком цього стала поразка національно-демократичних сил на парламентських виборах 1998 р. і прихід до влади різних лівих, постсовєтських середовищ, коли такі типи, як О.Мороз і О.Ткаченко, почали контролювати Верховну Раду, а в 1999 р., повторно президентом став Л.Кучма. Що було далі,  –  відомо.

 «Головний мозок дисидентства» виявився абсолютним політичним лузером,   профанатором національної боротьби»

Вражає політична сліпота лідера дисидентів, який представляв Л.Кравчука ледь не «новим Вашинґтоном»: це того Л.Кравчука, який до останнього підтримував всуціль скомпрометованого Л.Кучму в 2004 р., потім допоміг прийти до влади регіоналам на чолі з кримінальником В.Януковичем (добродушні українці, зрозуміло, все це йому простили), а тепер виступає з підтримкою «кремлівської зозулі-Юлі». Тобто «головний мозок дисидентства» виявився абсолютним політичним лузером,   профанатором національної боротьби, коли не зумів розгледіти у звичайному пристосуванцеві його суті. Він, образно кажучи, обезголовив національний рух, бо виставив перед ним псевдомету  –  орієнтацію на фікцію.

Протягом усіх 1990-х років дисиденти не спромоглися створити якихось якісних громадських та культурологічних організацій, щоб у такий спосіб впливати на хаотизоване українське суспільство. Не «породили» вони ані якісних газет і журналів, ані видавництв чи наукових, політологічних інституцій, щоб якось формувати українське суспільство, не кажучи вже про телеканали, гроші на які вони легко могли знайти на Заході зі своїм авторитетом. Не вистачило просто розуму, стратегічного бачення і бажання. Тому майже весь інформаційний простір і сферу політології захопили олігархічні середовища, майже всуціль проросійські і малоросійські за ментальністю і політичними вартощами.

Ніхто з дисидентів за весь цей час не спробував дати системної критики фатальним подіям; навіть більше, самі вони почали безладно сваритися між собою, виявилася їхня абсолютна політична непідготовленість до складних подій; стало зрозумілим, що на 99 % українські дисиденти не мали жодних реальних уявлень про закони політики і форми та методи перемоги в ній, не мали сталих світоглядних принципів, ясних ідеологічних бачень. Їм було зручно боротися з совєтською і постсовєтською системою і виглядати «суперменами», коли вся боротьба зводилася до критики очевидної злочинної, тоталітарної ролі комуністичної партії, а коли цієї партії не стало, вони розгубилися.

Усе це було наслідком того, що українські дисиденти ще від 1960-х рр. були явищем вельми аморфним, безідейним, ідеологічно невизначеним; вони реально не змогли опертися на жодну з традиційних українських політичних ідеологій  –  націонал-демократизму, християнської демократії,  соціал-демократизму, а націоналізм вважали «небезпечним» і «фашистським» явищем. Навіть більше, саме дисиденти стали вирішальною силою, яка перешкодила зміцненню українського націоналізму на початку 1990-х рр.: своїм авторитетом вони переконали мільйони в тому, що «з націоналізмом нас не приймуть на Заході» (так, ніби їх там прийняли без націоналізму).

Маючи колосальний життєвий досвід із періоду ув’язнення, дисиденти вилили його лише у безмежні потоки псевдоліберальної риторики. Тому їхній рух почав виражати слабкість. Вони забули (чи й не знали його?) один вічний закон історії: державу і націю неможливо збудувати на ґрунті безвольності, літеплості, невизначеності. Усе дисидентство було набором благодушних намірів, моралізаторських декларацій (хоча й роблених вельми майстерно, приклад   –   діяльність і творчість Є.Сверстюка), наївних уповань на поступові реформи і зміни у свідомості людей (їхня постійна притча про 40 років, якими Мойсей водив свій народ, вже набила оскому, перетворилася на пародію мудрості, особливо у виконанні солодкомовного М.Мариновича). Тож абсолютна поразка українського дисидентсва у жорстокі 1990-і була закономірністю, а не фатальним випадком. Хоча тоді ми всі думали інакше.

Самого М.Гориня з тріском вигнали з УРП в 1997 р. і назавжди заборонили повертатися в її ряди, усвідомивши, нарешті, що він п’ять років водив партію за ніс (знайшлися все-таки люди зі здоровим глуздом!), але повноцінною силою партія вже не стала. Того ж року він створив нову політструктуру  –   Республіканську християнську партію (РХП), яка уславилася хіба тим, що підтримала у 2014 р. на виборах міського голови Львова А.Садового, який після своєї перемоги цинічно копнув її в одне місце, на певний час забувши, що він  –  «побожний християнин» (хоча, можливо, в них був свій «порахунок» від самого початку). Ця партія на сьогодні є зразковим виразником галицького філістерства  –   вона ніяка.

Загальним підсумком дисидентства в сучасній Україні є той факт, що воно стало гальмівним фактором в розвитку новітньої політичної свідомості українства, часто його представники баламутили суспільство нерозумними планами і діями, прибивали своїм авторитетом нові продуктивні і вольові тенденції в громадянстві і політиці (бо ж всі чекали: а що скажуть наші «генерали»?), своїм низьким рівнем громадянської дисципліни (кидання по різних партіях, непослідовність дій, дріб’язковість вчинків) дисиденти максимально хаотизували український національний рух, деморалізували його, своїм слабким в ідеологічному плані світоглядом вони привчили суспільство до пустомельства і поверхових суджень, бо систематично говорили банальності (як Л.Лук’яненко), а видавали це за «велику мудрість».

«В Україні дисидентсво розлізлося, як комашня, по маленьких соціальних нішах і ми не можемо навіть сказати, який набір ідей воно виражає»

 Якщо в країнах Середньої Європи (Польща, Чехія, Угорщина, Румунія, Хорватія, Литва, Латвія, Естонія та ін.) колишні дисиденти витворювали потужні політичні рухи з виразними ідеологіями, засновували авторитетні й дієві інституції, ставали президентами і політичними лідерами (серед іншого, відродили політичні ідеї і традиції  консерватизму як специфічної філософії духовного зміцнення націй, формування їхньої гідності), то в Україні дисидентсво розлізлося, як комашня, по маленьких соціальних нішах і ми не можемо навіть сказати, який набір ідей воно виражає, на що уповає, в чому його сутність. Воно в нас ніяке.

Прикрістю є те, що, як і в нашому конкретному випадку, дисиденти з’являються «на поверхні» тільки для того, аби позаважати, перекрити рух до чогось нового і здорового. Давно втративши орієнтацію в суспільно-політичній проблематиці сучасності, вони наче заздрять новим і незрозумілим для них тенденціям, реагують на них, як сліпий на яскраве сонце.

Передбачаємо, що реакція на нашу статтю буде «класичною» з боку дисидентства і його міщанського середовища, яке одне ще може зносити цю банальщину: мовляв, як сміє цей «провокатор» паплюжити «героїв», як сміє «писок відкривати», адже він «під стіл пішки ходив», коли вони сиділи в тюрмах і таборах; тільки «агент Москви» може так критикувати нашу «традицію боротьби» тощо.

Проти таких «аргументів» важко знайти контраргументи. Та мусимо чесно сказати собі: минає 28-й рік незалежності України, нація й далі перебуває на роздоріжжях невизначеності і затуманеності щодо своїх цілей, ніхто й не пробує щось переосмислювати і переінакшувати, ніщо відкрито і правдиво не оцінено і не проаналізовано. Українство програє на багатьох фронтах через неорганізованість і дезорієнтованість. Ми й далі стоїмо перед загрозою повторити ті ж помилки, які привели нас до страшних поразок, як після Майдану 2014-го, коли перемогою скористалися пристосуванці і профанатори, а ті, що героїчно билися і боролися з бандитським режимом за поступ і розвій нації, тепер знову стоять перед такими ж завданнями, як і до Майдану…

«Это тебе за Майдан, бандера!»  –   кричав недавно поліцейський України (!) і водночас російський шовініст Вася Мєльніков, розбиваючи голову українському патріотові під київською прокуратурою. А поліція, як ніхто, завжди найточніше відчуває, кому належить реальна влада в цій країні (міністр МВС А.Аваков вже давно порозставляв на всі ключові посади в правоохоронних органах запеклих корупціонерів-малоросів і російських шовіністів, готуючи контрреволюцію зденаціоналізованої частини суспільства).

То що? «Загалом все йде добре», як стверджують славні українські дисиденти? Нічого міняти не треба?