Інформаційне агентство «Вголос» - https://vgolos.com.ua

Ера популістів: чому українці підтримують «божевільних»

Потім вкотре розчаровуються, аби напередодні наступних виборів знову повірити новим «казкам» чергових «героїв», які знають, як врятувати країну. А виявляється, що це ті ж вже добре знайомі «граблі».

Чому ж українці не обирають раціонально, а «ведуться» на красиві гасла політиків? Та чи можливо змінити ситуацію?

Про це ІА «Вголос» поцікавився у політтехнолога Ярослава Макітри, психолога Валентина Кіма та політолога Ігоря Петренка.

Чому українці підтримують одіозних персон та політиків?

Ярослав Макітра:

Це явище притаманне будь-якому суспільству, просто під час різних історичних подій воно проявляється по-різному. Якщо говорити про Україну, можна виокремити два головні аспекти, чому так відбувається. По-перше, впливає той фактор, що українське суспільство – у стані війни, тому дуже багато людей перебуває у важкому емоційному стані і легко піддаються на різні заклики.

Друга риса, притаманна більшості народів світу, не тільки українцям, це те, що виборці уявляють собі політика як того, хто має прості відповіді на складні питання. Тобто того, хто простіше і доступніше говорить, при цьому ще й вміє жестикулювати. Такого українці сприймають як людину, що краще тямить у політичній ситуації.

Але де-факто реальна політика – це вже зовсім інша історія, якщо говорити про реальне управління державою. А коли у політика просто завдання отримати певну симпатію виборців чи їхні голоси під час перехідного етапу до вдали, тоді цього може бути достатньо для обрання до влади. Навіть незважаючи на те, що згодом  люди дуже часто у таких політиках розчаровуються. Згадаймо лише про таких політиків як Парасюк, Семенченко, Савченко та ін.

Але загалом симпатія до таких політиків – це притаманна риса багатьох суспільств – США (Трамп), Великобританії (Борис Джонсон) тощо. Там також є дуже багато екстравагантних та одіозних персон, адже зараз такий тренд –популізм. Класична політика, до якої всі звикли раніше, вже не актуальна, адже доступ до інформації зараз зовсім інший – зокрема, якщо говорити про соцмережі, у яких поширювана інформація не передбачає контролю держави.

Лише 10-15% українців аналізують та порівнюють почуте, більшість же «ведеться» на гасла

Однак Україна від інших країн відрізняється  постреволюційним періодом та тим, що у нашій країні триває війна. Загалом за різними соціологічними даними, дуже мало українців мають бажання аналізувати і аналізують почуте та порівнюють отриману інформацію – це десь 10-15% громадян. Більшість же наших краян просто «ведуться» на гасла. От, наприклад, зазвичай під час новорічно-рідзвяних свят політична дискусія між українцями точиться на рівні гасел.

Валентин Кім:

У кожної людини є свої мотиви, якими вона керується, голосуючи і підтримуючи того чи іншого політика. Це, до прикладу, може бути відсутність культури. При цьому у нас, як в нації, відсутня культура політичного спілкування і культура політики. Для українців горлопан, який багато і при цьому голосніше, ніж інші, кричить, – це політик, який привертає увагу і цього достатньо, аби за нього проголосували.

До того ж у нас насправді країна з невирішеними питаннями: багато десятиліть, якщо й не століть, дуже багато запитань, які, до прикладу, у західній культурі давно вирішені. А це питання ставлення один до одного, ставлення до жінок, тварин, суспільства, інфраструктури, відносин між сусідами – тобто ми живемо у ситуації, коли дуже багато актуальних питань є не вирішеними, тому той, хто перший починає про них кричати, і привертає до себе увагу.

Стосовно популістської тенденції – популісти зараз отримують призові бали в усьому світі, це зараз всесвітній тренд, тому українці в цьому випадку не унікальні. За популістів голосують у США, Великобританії тощо, адже популістичні ідеї стали актуальними. Саме вміння популістів дуже просто говорити про складні речі, спрощувати ситуацію, хоча й викривляючи її, – це той аргумент, який має вплив на більшість суспільства, тому таких людей і підтримують.

Ігор Петренко:

В Україні так вже історично склалося: українці дуже люблять владу. Популізм же якраз передбачає безпосереднє апелювання до громадян через приниження чи негативне ставлення до чинної влади. До прикладу, висловлювання на зразок, що «ви погано живете, а вони жирують» суспільство сприймає «на ура». І поєднання всієї цієї епатажності, медійної присутності та критики чинної влади українські політики використовують дуже вдало. Загалом популісти мають в полі зору певний сегмент людей, який вони намагаються «цементувати» і отримувати їхню підтримку, потім спрямовуючи свою підтримку на підтримку своєї партії.

Це, можливо, своєрідний постреволюційний синдром чи феномен українського суспільства, який проявляється у любові до «божевільних»?

Валентин Кім:

Володимир Зеленський сколихнув суспільство та усю систему в Україні, адже неполітик прийшов до влади та ще й отримав на виборах таку колосальну підтримку. І це дивує всіх, тому і є така необхідність окремими людьми продемонструвати  свою реакцію на те, що відбулося.

При цьому варто зрозуміти, чому люди так радикально висловлюються – радикалізм надає дуже великі переваги у сучасній політиці. Якщо ти висловлюєш якісь радикальні погляди – тебе помічають, а якщо тебе помічають, можуть проголосувати за тебе і обрати. Тому радикалізм – це ефективний засіб потрапляння до влади.

Тим більше у нас зараз Верховна Рада з психологічної точки зору не є легітимною, тобто депутати цього скликання – це випадкові люди, відтак шанси, що їх переобиратимуть, дуже великі. І такі люди, як Маруся Звіробій чи Олег Сенцов реально мають багато шансів потрапити у Парламент – так само, як і багато депутатів минулого чи позаминулого скликання Ради. У нашому суспільстві склався дуже великий запит на оновлення – українці його отримали і, оцінюючи зараз ситуацію, можуть захотіти повернути все назад. Тому дуже багато «старих» політиків може опинитися у новій Верховній Раді – так само, як і «нові» обличчя. Загалом в Україні може бути що завгодно, адже система у нашій країні дуже розбалансована: у нас немає сталого напрямку розвитку, постійно відбуваються якісь нові процеси.

Ігор Петренко:

Перехід до тренду на нових політиків формує загалом запит на щось нове. У нас цей запит перетворився у карнавалізацію політики і навіть небажання самих громадян втручатися у певні політичні процеси і аналізувати інформацію, яку  їм надають політики. У наших людей – бажання простих рішень, а не аналіз подій.

Як і чи реально відфільтрувати таких осіб, особливо у політиці?

Ярослав Макітра:

Цього можна досягнути лише у тому випадку, якщо українці навчаться  все аналізувати і зважувати. Суспільство не має сприймати як факт красиві  висловлювання з вуст політиків.

От згадаймо історію з тією ж Савченко: далеко не всі зачаровувалися її поведінкою, коли вона сиділа у російській в’язниці, хоча таких була більшість. Але ж варто було задуматися людині, яка має логіку, поставити собі питання: «Коли Савченко у російській в’язниці з тризубом на грудях матюкає Путіна, для чого їй це дозволяють робити?» і «що відбувається?». І тут варто пригадати історичний період, коли це було: Україна тоді підписала т. зв. «мінські домовленості-2» і де-факто Савченко готували як людину, яка має примирити Схід і Захід і стати своєрідним двигуном реалізації цих домовленостей. Але все це перетворилося у пшик через декілька місяців після того, як вона повернулася. Втім, факт залишається фактом: інформаційні платформи для висловлювань їй надавали. Якщо порівняти з Сенцовим – йому, до прикладу, таких майданчиків ніхто не давав, аби вибудовувати собі такий  імідж. Хоча, якщо той же Сенцов піде в політику, частина українського суспільства йому повірить – бо у нас кожен період має своїх героїв.

Той, хто закликає до здорового глузду, у політику просто не йде, а якщо і йде, то закінчує нічим.

А сподіватися на те, що людина, яка бачить себе у політиці, поводитиметься стримано та говоритиме правду, пояснювати людям, що треба перш за все почати змінювати країну з себе, – хто за такого голосувати буде, кому такі політики у нас потрібні? А той, хто скаже, що не ви, а ледь не Президент вам має поприбирати біля будинку – той і переможе. Бо це звичайна психологія більшості людей, саме так вони розуміють політику і так її для себе бачать – хоча це безкінечний процес зачаровування і розчаровування. А той, хто закликає до здорового глузду, у політику просто не йде, а якщо і йде, то закінчує нічим.

Ігор Петренко:

Штучно ми не можемо фільтрувати потенційних кандидатів у політики, не можемо обмежити їм висловлювати різноманітні думки, окрім, звичайно, висловлювань, які містять ознаки державної зради, заклики до повалення влади чи сіяння ненависті. Найголовніший інструмент тут – це критичне мислення людей. От, до прикладу, у США вже розпочали викладати у початковій школі таку дисципліну, як критичне мислення, аби згодом люди могли аналізувати почуте і співставляти факти, а не просто вірити почутому, особливо з вуст політиків.

Але тут ще варто зважати на економічну ситуацію у державі: чим бідніша країна і населення, тим більше епатажних політиків є на території популістичних маневрів. А чим заможніше суспільство, тим більше воно дбатиме про раціональність процесів і дій у державі.

Валентин Кім:

На мою думку, українці не навчаться фільтрувати. Ми вже побачили: попередня Верховна Рада також на великий відсоток була створена з нових облич: скільки було комбатів, Героїв і навіть псевдокомбатів і псевдогероїв. І це звичайна реакція суспільства – воно відкликається на те, що відбулося: ми пережили Майдан, розстріл Небесної сотні, почалася російська агресія, тому  люди намагалися захистити себе. Як результат – кілька років тому будь-яка людина у камуфляжі могла пройти у Раду. Зараз також є запит на оновлення, реформи та злам старої системи, особливо – на руйнування старої системи, тому і проходять у Парламент «нові обличчя», які нібито щось руйнуватимуть. А насправді бачимо у Раді і весільних фотографів, і цілком випадкових людей, і навіть людей зі старої системи – кого там тільки немає. А все через те, що наше суспільство не має механізмів боротьби з цим популізмом, а українці не розбираються у персоналіях. Проте найгірше те, що вони не хочуть у цьому розбиратися – люди хочуть простих рішень. І Україна тут підтримує  всесвітній  тренд – в ефірі цифрових технологій люди ухвалюють швидкі рішення, вони не хочуть аналізувати і читати аналітичні тексти, на які потрібно витратити кілька годин, аби зрозуміти, в чому суть. Людям потрібний швидкий і готовий висновок, тому політики цим і користуються.

Загалом ми переходимо в еру популістів – і нічого з цим не вдіємо. Можна, звичайно, зробити так, аби наше суспільство було більш досвідченим, однак все це потребує дуже багато зусиль. І людина, яка займатиметься такою просвітницькою справою, сама в політику не пройде, адже її слухатиме  меншість.

Марія Волошин, ІА «Вголос»