Рід Аркасів, переселенців з окупованої Греції, в Україні представляють: Захар Аркас (1793-1866), син вчителя Чорноморської штурманської школи, відтак пройшов щаблі на службі у Чорноморському флоті, 1871-1881 – генерал-ад’ютант, адмірал флоту і портів, український історик і археолог, автор праць про грецькі колонії по берегах Чорного моря та історію Чорноморського флоту: «Описание Ираклийского полуострова и древностей его. История Херсонеса» (1879); «Сравнительная таблица эллинских поселений по Эвкслинскому Понту» та ін.; Микола Аркас (1852-1909), син Захара, учень приватної гімназії, студент Новоросійського університету (природознавче відділення), опанував теорію та композицію музики, практикував нею, захоплювався кобзарським мистецтвом, аматором брав участь у виставах Одеського нового театру (трупа М. Коцюбинського), культурно-освітній діяч, письменник, тривалий час служив у Чорноморському флоті, входив до апарату морського відомства (дійсний статський радник), 1881 – залишив службу, зайнявся господаркою у власному маєтку (с. Христофорівка й Богданівка на Херсонщині), фундатор народної школи з українською мовою викладання, один із засновників і незмінний голова «Просвіти» (Миколаїв), збирач українських пісень, дум, переказів. Завзятий яхтсмен, придбав крейсерську яхту (Великобританія) та присвоїв їй ім’я «Олеся».

Очолював яхт-клуб (Миколаїв), входив до складу Одеського та Санкт-Петербурзького – імператорського, влаштовував перегони яхт за маршрутом «Очаків-Миколаїв», дітей с. Богданівки запрошував на прогулянку яхтою, довкола с. Христофорівки висадив лісові насадження… Микола Аркас (1889-1938) – старший син Миколи, активіст аматорського театрального колективу (Миколаїв), навчався у кінному училищі, командир кінного ескадрону, дивізіону; з 1917 – в Українському війську, полковник, командир 2-го кінного Переяславського полку 2-ї Волинської дивізії (1918-1919), у складі кінної групи (1919) армії УНР брав участь у наступі на Одесу, генерал-хорунжий, учасник Першого Зимового походу, боїв армії УНР (1920). У часи інтернування Української армії в Польщі перебував у таборі, згодом перебрався у Галичину, працював актором і режисером театральних колективів (Станіслав, Коломия), директор Руського театру (1920) в Ужгороді, поставив вистави “Дай серцю волю – заведе в неволю» М. Кропивницького, «Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Живий труп» Л. Толстого, в яких грав провідні ролі, написав кілька п’єс, похований у Хусті. Микола Аркас (*1898), брат попереднього, філолог-еллініст, педагог, з 1921 – у Чехословаччині, Франції, автор праць про грецьку колонізацію Північного Чорномор’я, переклав «Іліаду», автор спогадів «Родинна хроніка».

Домашня вчителька молодших членів родини Аркасів у потаємному щоденнику занотувала: «Как родители, так и дети, особенно старший сын (Микола –Н. Б.), большие патриоты, которые очень любят свою Малороссию и сильно ненавидят Петра Великого и всех, кто не ценит и не любит Малороссии». Отже, родинний ген пронизував всю душу, єство і життя Миколи, як і всіх членів родини Аркасів. Він написав поему “Гетьман Пилип Орлик” (1907), образ якого змалював в останньому пристанищі – у Салоніках (Греція). Став автором музики до текстового дуету «Не співай нам тепер, Бандуристе!», писав музику до вірша П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» (тут його випередив М. Вербицький). Значний позитивний резонанс викликали у сучасників його лібрето та музика першої опери на шевченківський сюжет «Катерина», рукопис якої 5 років пролежав у цензурних відомствах Москви та Києва і лише 1897 р. побачив світ у Миколаєві за рахунок коштів автора. На обкладинці видання значилось прізвище Т. Шевченка, авторство лібрето і музики приховувалися криптонімом: «Н. А. …ъ», а зверху містилася присвята: «Любій, незабутній жінці моїй Лесі». Прем’єра опери відбулася 12 лютого 1899 р. у Москві (режисер М. Кропивницький). Влітку 1899 р. трупа М. Кропивницького дала 10 вистав «Катерини» у Києві. 14 березня 1900 р. у Миколаєві на виставі вперше побував її автор. Упродовж 5 років оперу «Катерина» вітали мешканці Мінська, Вільно, Катеринодара, Одеси, Маріуполя, Луцька, Львова, Варшави. Сценічне життя «Катерини» відновилося у 50- роках XX ст. (Вінницький музично-драматичний театр) та у 1989 р. у Київському театрі опери та балету, її поставили також у Дніпропетровському та Одеському театрах опери і балету. На жаль, крововилив у мозок, відтак параліч правої руки не дали змоги М. Аркасу далі музикувати. Хоча задуми були, однак, не судилося.

Не менш успішна муза супроводжувала Миколу Аркаса у науковій діяльності, зокрема, в опрацюванні історії України. Маючи кількатисячну бібліотеку з українознавчої проблематики, чисельну періодику, повсякчас поповнюючи їх, Микола Аркас встановив ділові стосунки із книгарнями, бібліотеками, видавництвами Києва, Петербурга, Одеси, Львова, ретельно вивчав документальні матеріали, друковані доробки професійних істориків, періодично отримував від них плідні консультації. Одним словом, все робив для того, щоби підготувати популярний рукопис з історії України, розрахований, насамперед, для домашніх потреб: навчання та виховання онука Миколи. 1908 р. світ побачила книга М. Аркаса «Історія України-Русі» (редактор Василь Доманицький (1877-1910), друкарня товариства «Общественная польза», Петербург). До речі, автор позичив для друку книги 10 тис. крб. під великі проценти. Деякі відгуки на працю: «Автором зроблено все, щоб зміст книги легко й хутко і надовго западав в голову читачеві – це й ілюстрації і, особливо, помітки на полях… «Історія» буде корисною для гімназій, учителів народних шкіл, а поки що для кожного українця… Вона будитиме свідомість у людей і підміцнюватиме вже свідомих інтелігентів і робітників” (А. Ніковський, бібліотекар, Одеса). «…Ваша книжечка після «Кобзаря» єсть найкорисніша. Вона розходиться добре, читається з великим інтересом, будить любов до свого краю, його минулого і пробуджує надії на будуще” (Є. Чикаленко, редактор газети «Рада»).

«Ви не дивіться, що дехто на Вас косо дивиться і шкварчить. Хай собі шкварчить, бо їх завидки беруть за Вас… Невже ж Ви не постерігаєте, як Вас усюди і всі люблять за Вашу історію? А як би вся ця біднота зустріла радо та прихильно «нову» та ще повнішу історію» (Б. Грінченко, укладач «Словаря української мови»). «Галичина бідна, книжок мало, але Вашу книжку цілували… Та сам той факт, що книжка Ваша так скоро, майже нечувано скоро (як на українські стосунки) розійшлася – хіба се не свідчить, що Ваша книга сподобалась, що вона потрібна» (Г. Хоткевич, Львів). «Історію» купували, читали; читали із захопленням і щиро дякували авторові за його книгу, надсилаючи до нього листи… Аркас зрозумів ту велику потребу в популярній історії України, яка почувалася в широких колах нашого громадянства» (В. Біднов, історик).

Натомість чинна влада називала М. Аркаса «українофілом», піддавала перлюстрації його листування, при найменшій нагоді найсуворіше відчитувала, практикувала стосовно нього відверту або приховану систему «проволочок», цькувань та переслідувань. Очевидно, що книга М. Аркаса мала й певні хиби, окремі недоречності, помилки.

Зокрема, В. Липинський, історик-професіонал, знавець історії українського народу позитивно відгукнувся про мову та форму авторського викладу, його спокійний, об’єктивний літописний характер тону, своєрідний поділ матеріалу на періоди, дрібніші розділи, нарешті, виклад історії народу з великим почуттям любові до нього; «се почуття передається і читачеві, воно будить в нім національну свідомість та національну самоповагу». Одночасно рецензент зауважив, що у книжці мало та надто побіжно йдеться про соціальну еволюцію українського народу, історія України з кінця XVIII до початку XIXст. подано стисло, бракує єдиної концепції історії України, вельми часто вживається вислів: «що, мовляв, якби і т.п.», що в історії є недоречним, нарешті, автор беззастережно ставить поряд один з одним терміни «Україна» і «Галичина». І все таки більшість читацького загалу просили автора взятися за друге видання. Однак 1909 р. М.Аркас залишив цей світ, 1910 р. спочив у Бозі і редактор книги В. Доманицький. Втім, друге видання книги вийшло. На його обкладинці значилося: «Історія України-Русі з малюнками. Написав Микола Аркас. Друге видання. Краків. Накладом Ольги Аркасової (дружина автора – Н.Б.). 1912)».

На жаль, як відзначають професійні історики, текст книги був перероблений до невпізнання і за формою, і за змістом. Не пощастило також і з розповсюдженням праці. Частину тиражу затримали на таможні російсько-австрійського кордону. Решту вивезли до Львова, але тут уже поширювалася праця М. Грушевського «Ілюстрована історія України», тому книгу М. Аркаса притримали. У роки Першої світової війни її вивезли російські війська і по дорозі спалили. Події Української революції (1917-1920) знову затребували «Історію України-Русі» М. Аркаса. Тому 1918 р. її первісний текст перевидали у Петрограді, а видання, підготовлене до друку у Києві, вийшло у світ 1921 р. у Лейпцигу (Німеччина). 1947 р. книгу випустило у світ видавництво «Полтава» у Буенос-Айресі (Аргентина). Фототипічні видання цієї книги здійснило видавництво «Вища школа» (Київ) у 1990 і 1991 рр. тиражем 80 тис. прим. 1994 р. видавництво «Маяк» (Одеса) здійснило ще одне перевидання книги М. Аркаса «Історія України-Русі». Тут опублікована нова вступна стаття та коментар (348 позицій!) доктора історичних наук, професора В. Сарбея, матеріали якого, а також «Енциклопедії Українознавства» та книги О. Колянчука, М. Литвина,

К. Науменка «Генералітет українських визвольних змагань» (Львів, 1995) залучені до цієї публікації.