Парламент – це для Вас досягнення у політиці, певна кульмінаційна точка чи ще один етап на шляху до якоїсь мети? Що буде далі?

Це майже екзистенційне питання. Для мене особисто – це пік роздвоєння і дискомфорту, бо, мабуть, принаймні на початку змушена буду пригальмувати свою науково-педагогічну діяльність. Але тільки спочатку. Поки що я в абсолютному розтерзанні. Не вважаю депутатство жодним досягненням, а закономірністю. У парламенті – я з протесту, бо з любові пишу книжки.

Це щодо мене. Поза мною серйозніші речі. Для країни, для українців це, без сумніву, величезне досягнення, тому що «Свобода» – це перша велика націоналістична фракція в парламенті. І це досягнення слід розглядати не лише в межах країни. Це велике досягнення в межах Європи. Європа нас вітає. Про писак підозрілого штибу не йдеться. Хай сичать і біснуються. Це тільки додає нам сили і неспинної ходи.

Крім того, наша перемога – це результат безперевної політичної роботи партії, починаючи від 1991-го року. Я прийшла у партію 2005-го року. Це сталося після того, як таврували Олега Тягнибока за те, що він начебто сказав дуже некоректну фразу, що Україною керує москальсько-жидівська мафія. Саме тоді я зрозуміла, в якій неадекватній країні живу – в країні, де не хочуть чути правди. Тоді я відчула, що насправді живу у науковій мушлі, у якомусь герметичному світі з науковими статтями і книжками, де все набагато простіше, ніж у реальному житті. Схибнута реальність викинула мене з цієї наукової мушлі.

Що буде далі? А ніхто не знає. Я знаю тільки те, що не відступлюся від своїх цінностей і переконань. Тому що для мене політика насправді не є політикою. Політика – це захист мого життєвого простору, це розростання моїх принципів, це дерево з розлогими і широкими кронами. «Свободі» замало місця у Львівській області, де ми маємо більшість – 38%. Перед нами надскладні завдання. Одне з головних – це зміна суспільної свідомости. Якщо ми деколонізуємо свідомість більшости, то вважатимемо, що плян Господа щодо нас здійснився.

Їдете до Києва?

Доведеться. Але коріння залишаю тут.

Ви уже згадали про свою наукову роботу. Ви її припините, чи на певний час відтермінуєте?

Я мушу вивчити графік життя Верховної Ради. Дисертацію я закінчила, тепер маю готувати захист, монографію.

Крім того, маю на меті напрацювати кілька законопроєктів. Це забере чимало часу. Як навчитися поєднувати це все на найвищому державному рівні – поки що не знаю. Але знаю, що ніколи не відступлюся від своєї наукової діяльности. Коли зі слізьми на очах прийшла на кафедру прощатися зі своїм колективом, то найперше підійшла до дошки з анонсами наукових конференцій. І спинила себе на думці : «Що ти читаєш?». Тепер треба писати і читати закони і законопроєкти. Тому думаю, що на півроку точно доведеться зробити павзу в науковій роботі.

Якщо Господь вирішив, що так має бути, то, можливо, він відкриває якийсь новий шлях у моєму житті, до якого я, чесно, ніколи не прагнула. Це по-перше. А по-друге, якщо така кількість людей – 80 тисяч – мене підтримали, то ці люди хочуть, аби я стала їхнім Джельсоміно. Я колись шукала свого Джельсоміно в парламенті. І коли чула з радіо, з телебачення співзвучні думки до моїх, то почувалася захищеною і певною. Мабуть, час це повертати своїм однодумцям і однодухам, перед якими схиляюся і щиро дякую за співтворення нової української держави.

Тому, можливо, того я і йду в парламент, аби прокричати на цілий світ, що ми ніколи не приймемо політики як бізнесу. Тому що політика – це державотворення. А державотворення – це людинопізнання. А людинопізнання – це одночасно і націєтворення.

Ви пройшли до ВРУ як мажоритарник. Згідно з опитуваннями, наше суспільство очікує, що мажоритарники стануть своєрідними менеджерами своїх округів у парламенті.

Я категорично цього не сприймаю. У Львівській міськраді є 18 депутатів-мажоритарників від мого округу – Шевченківського і Залізничного районів. Тому опосередкованою ланкою для вирішення питань місцевого значення є ці депутати. А вирішувати проблеми має не депутат, а виконавча гілка влади. Є такий Андрій Садовий, який за це відповідає. Бо якщо це робитимуть депутати, то Садовий тоді бамбук куритиме, чи що?

Депутат – це не соціяльна попелюшка. Після того, як до депутата звернулася людина з проблемою, депутат має зробити депутатський запит і можливим способом змусити виконавчу владу цю проблему вирішити. Якщо виконавча влада цього не робить, то депутат звертається до прокуратури. Депутат – це законотворець і стратег розвитку держави. Це теперішня кримінальна орда опустила його до рівня перерозподілу бюджету у власних шкурних інтересах під прикриттям вирішення проблем округу.

Якщо ми не будемо мислити загальноукраїнськими, загальнодержавними категоріями, то роздеремо країну на 225 округів. Вибачте, але я, напевно, не маю думати у Верховній Раді про те, чи світяться в мене під хатою ліхтарі … Ці проблеми має вирішувати місцева влада під тиском місцевого депутатського корпусу. Бо хто ж тоді буде вирішувати загальнодержавні питання? Хто ж тоді буде напрацьовувати закон про захист української мови, про захист інформаційного простору, про підтримку українського книговидання, про соціяльний захист кожного з нас? Хто буде творити гуманітарну авру нації, якщо депутата спустити на рівень лише соціяльної проблематики? Хто буде творити ідеологію держави? Ми сидимо в кримінальній ямі, тому що все переведено на рівень споживацтва. Це ж катастрофа. Я не знаю, чи є десь у світі цивілізована країна, яка не дбає про моральне і духовне здоров’я нації? Ми ж на двох ногах ходимо, а не на чотирьох лапах.

Я вважаю, що треба повністю відходити від того принципу, який накинула нам кримінальна влада. Це вона вигадала мажоритарну систему, щоб скупити людей під час виборів. Але їм цього зробити не вдалося ні в Києві, ні на Західній Україні. Тому ті, хто зводили роль депутата до прокладання дороги, газу чи ще чогось, з тріском програли. Адже значна частина українців – це високодуховні та інтелектуальні люди, що не бачать себе поза моральними цінностями та ідеалами правди. Не всі, на щастя, обирають Партію регіонів чи комуністів як останнього виплоду совка.
Я не буду обмежуватися проблемами лише свого округу. Мене хвилює Україна, починаючи від Ужгорода і закінчуючи Луганськом. Всюди є українці з високим прагненням жити у незалежній і національній державі, а не відстійникові криміналітету радянського виробництва. Хоч, звісно, львів’яни понад усе. Це найвищий рівень політичної культури. Це родина.

Чого будуть стосуватися законопроекти, які Ви плануєте розробляти?

Мій спектр діяльности – гуманітарна сфера. По-перше, мене цікавить закон про вищу освіту. По-друге, треба обов’язково напрацювати законопроєкт про захист інформаційного простору, про підтримку української книги, треба скасувати закон Ківалова-Колесніченка і проголосувати концепцію мовного розвитку, блискуче написану за часів каденції Ющенка, що і є найскладнішим завданням.

Щодо мови. Перед виборами скасування мовного закону стало частиною риторики багатьох кандидатів, зокрема і опозиційних. Проте лише скасуванням закону проблему не вирішити. Адже ми маємо Схід, маємо Південь, маємо Київ, де говорять російською. Ви згадали про концепцію розвитку мови. На Вашу думку, що на практиці слід робити, щоб українська мова в тих регіонах стала живою, популярною, щоб її можна було почути в розмові?

Її не треба робити популярною і живою. Нею треба просто говорити. Силу мови визначають не особливості її лексичного складу чи досконалість її синтаксису, морфології і словотвору. Живучість мови визначається винятково одним-єдиним чинником – ставленням до неї її власних носіїв.

Як тоді змінити ставлення носіїв до мови?

Хіба ми цього не змінили з 2006-го року? Нині за «Свободу» голосує 25% російськомовних українців. Наш російськомовний виборець у нас – українцях – бачить силу, вірність і певність. Неможливо змінити світу і людини – хіба себе. Демонструймо високі національні стандарти. Тоді нами зачудуються і наслідуватимуть.

Ми – депутати зі Львівщини – маємо приїхати до Києва, як, за Михайлом Грушевським, друге «нашестя галичан», і зробити те, що зробив львівський тріюмвірат на межі XVI-XVII століть: Йов Борецький, Єлисей Плетенецький та Захарія Копистенський. Вони змінили інтелектуально-духовний ландшафт Києва. Ми ж маємо забарвити його у винятково національні та червоно-чорні кольори.

Немає жодного сенсу висловлювати комусь якісь претензії. Є сенс світитися самому так, щоб ті, які на тебе дивляться, хотіли засвітитися самі. Для чого витрачати свою енергію на зміну когось, коли можна вкладати в себе систему знань, коли можна ставати таким промовцем, що російськомовний українець буде дивитися на тебе і казати: «Боже, яка фантастична мова! Невже я не можу так говорити?!». Це перше і найскладніше завдання.

Крім того, коли закон скасувати, то буде працювати тільки десята стаття Конституції Україні. Якщо подивитися на електоральну карту, то в шістнадцятьох областях перемогла опозиція, і лише у вісьмох – партія совка – регіонів. Тобто карта поширення Партії регіонів від виборів до виборів звужується.

Натомість розширюється пласт російськомовного українця, який зачудований українською мовою, але не має можливостей для того, щоб себе в ній зреалізувати. Тому одне з головних завдань місцевої влади за підтримки державного бюджету полягає в тому, аби в кожній області обов’язково було україномовне медійне середовище: українська газета, українське радіо і українська крамниця. Якщо мати собі за завдання це зробити, наприклад, в Донецьку, то хіба це складно виконати?

Наведу вам банальний приклад. Ми дуже тішимося з того, що Галичина – українськомовна. А насправді вона українськомовною стала за часів радянської влади, хоч як дивно. Тому що Маркіян Шашкевич вдома говорив польською, вірші писав польською, любовні листи також. І в духовній семінарії, де він вчився, всі спілкувалися польською мовою. Чи ставив собі тоді за мету Маркіян Шашкевич змінити суспільство? Він просто був собою. Він просто пішов у бібліотеку, прочитав там дуже багато цікавих книжок, руською мовою написаних, поділився тим зі своїми колегами – Головацьким і Вагилевичем. А після того вийшов на казальницю у церкві Юра і промовив звідти проповідь руською мовою. Тоді стався коперниківський переворот у світогляді галичан.

Натомість двоє його друзів – Головацький і Вагилевич – стали типовими тушками. Тушки вічні, що на початку XIX століття, що в третьому тисячолітті. Тушки незнищенні. Інша річ, кого ти собі ставиш за орієнтир: Вагилевича і Головацького, тушок початку XIX століття, чи цього молодого юнака, тяжко хворого тілом, але надзвичайно потужного духом. Звісно що Маркіяна Шашкевича.

Так само і ми маємо продемонструвати гідний політичний майстер-клас у Верховній Раді, щоб, дивлячись на нас, люди розуміли, що вони не самотні, що прийшов той аванґард, який ніколи не відступиться від державотворчих цінностей.

А якщо хтось з новообраних нардепів від Львівщини стане сучасним Вагилевичем чи Головацьким, тушкою, то що будете з ними робити?

У «Свободі» їх не буде. А якщо вони будуть в об’єднаній опозиції, то нехай діють… Розумієте, Юда буде завжди, невірний Тома буде завжди, Каїн буде завжди. Інша річ, який ти обираєш шлях. Галичина і Центральна Україна показали, що вони хочуть абсолютних цінностей – вірності, принципів, ідеалів. Вони хочуть побачити у парламенті себе, а не тільки антидержавних виродків.

Опозиції і «Свободі», які діяли разом на виборах, не вдалося здобути більшість в парламенті. В чому, на Вашу думку, і об’єднана опозиція, і «Свобода» недопрацювали? Чи зможуть зараз вони визнати свої помилки?

Більшості не здобув ніхто – ось в чому суть. Тобто це є фактично нічия. Ніхто не має більшості.

Нічия – це добре?

На тому етапі нічия є об’єктивним чинником. Мені здається, що по-іншому просто не могло бути. Після такої страшної ями, яку викопав Віктор Ющенко, підписавши Універсал національної єдності з бандитом Януковичем, інакше і не могло бути.

Ми дуже часто хочемо бажане видати за дійсне. Це схоже на маленьку чарівну семирічну дівчинку, яка взулася у мамине взуття на високих підборах і вже вважає себе дорослою. Те ж відбувається і з нашою нацією. Нині є всього-на-всього двадцять другий рік її незалежности після семисот років поневолення. Як після семисот років поневолення на двадцять другому році незалежности можна отримати якісно кардинально відмінний парламент? Це суперечить законам природи і законам історичного розвитку.

У Ліни Костенко є таке поняття, як адаптований розум, яке вона застосовує до українців. Ми на превелике нещастя, є постгеноцидна нація. Ви собі уявляєте, яка це трагедія? Постгеноцидна і постколоніяльна нація. Тому не може якісно змінитися парламент, якщо якісно не змінилася свідомість людей. Все відбувається поступово, так, як поступово росте людина. Якби після дитинства відразу наступала зрілість, чи було б це нормально? Навчімося розглядати розвиток нашої держави не в координатах власного життя. Ми хочемо побачити це вже, зараз. Але ми всі дуже скоро минемо. Після нас прийдуть наші діти. Я думаю, що наші діти покажуть ще ліпший результат. Моя дочка Софійка, дочка Олега Тягнибока Ярина, діти Руслана Кошулинського, Василя Павлюка та ін. – це наші однодумці та наступники. Тому для мене такий нічийний результат виборів є абсолютно логічний і закономірний.

Щодо недопрацювань. Недопрацювання, по-перше, полягають, у тому, що об’єднана опозиція проголосувала в парламенті закон «Про вибори народних депутатів», погодившись на мажоритарну складову. Вони хіба не знали, що Партія регіонів з тріском програватиме, і тому вона буде купувати округи.

По-друге,політики з об’єднаної опозиції самі зізналися в тому, що вони не виставили сильних кандидатур на більшості округів. Чи може хтось дорікнути «Свободі», що вона виставила слабкі кандидатури на Львівщині? Фаріон слабка кандидатура? Михальчишин слабка кандидатура? Сех слабка кандидатура? Наш результат свідчить про інше. Якщо ж подивитися, з яким розривом перемагали кандидати від опозиції, то є великий знак запитання. Це запитання до об’єднаної опозиції….Крім того, ми поступилися безліччю інтересів. Нам було б простіше вигравати на Сихові , ніж, скажімо, у Дубневича, який купував усе, що можливо було купити. Ми йшли на ці вибори, як завжди, з мізерним фінансовим ресурсом, але з максимальною одержимістю.

Проте об’єднана опозиція є така за своєю суттю. Така в неї система життєвих цінностей. Чи маю я право вимагати від них чогось іншого? Ні. Я вимагаю від себе і від свого оточення. Я можу на своїх хлопців накричати, що вони роблять щось неправильно. А на об’єднану опозицію я кричати не можу. Я їм тисну руку, бо це їхня модель життя. Якщо вони ліберали, то нехай ліберальствують далі. Проте відрадно, що ми знайшли точки дотику і узгодили кандидатури на округах.

Як щодо УДАРу?

Треба запитати Кличка, чого вони не погоджували кандидатури. Чого вони повиставляли своїх 225 «мікробоксерів» на кожний округ і програли з тріском? Тільки шість з них виграло. То де та їхня сила, скажіть, будь ласка? Їм давали шанс, щоб вони узгодили кандидатів, але вони цього не зробили. Тому це запитання до УДАРу.

Ці запитання залишаються відкритими, чи в парламенті вони зітруться, і все почнеться з чистої сторінки?

Нічого з чистої сторінки не починається, тому що життя – це причина і наслідок. Те, що ми сьогодні з вами говоримо, це наслідок того, що ми вчора робили, читали, думали.

Ми зараз приречені на співпрацю, просто приречені. Втрата кожної людини чи то в УДАРі, чи то в об’єднаній опозиції – це несамовита зловтіха для Партії регіонів. Я сподіваюся, що сила нашої ненависти до Партії регіонів і комуністів, а також бажання жити в іншій державі уможливить погоджені взаємини між нами. Я не бачу в іншій площині пошук відповідей на це складне запитання.

Ми дуже різні, і це дуже добре. Уявіть собі, що раптом перестали б цвісти різні квіти, а були б тільки троянди і гладіолуси. Одначе всі ці різні ідеологічні цінності мають крутитися навколо вістря, яке називається Українська національна держава. Хіба Партії регіонів і комуністам потрібна Українська національна держава? Вони від слова національний дістають припадки. Їм роги і копита вилазять при тому слові.

Я б дуже хотіла, щоб три опозиційні політичні сили позитивно впливали одна на одну, працюючи в тому тераріумі під назвою Верховна Рада. Кожен з нас має свої позитиви і негативи. Я б дуже хотіла, щоб ми один від одного набиралися позитиву. Про реальний позитивний вплив одне на одного свідчить діяльність Львівської обласної ради. Направду, коли ми після останньої завершальної сесії залишилися на каву, то я дякувала всім тим людям, які працювали зі мною два роки, окрім Партії регіонів, звичайно. Ми направду відкрили один в одному цікавих людей. Бо одна річ – говорити опосередковано про Фаріон чи про Кубіва, а інша річ – сісти за кавою і знайти точки дотику для вирішення якогось питання. До прикладу, для нас дуже проблемним було питання затвердження програми функціонування української мови. Ми мали категорично різні погляди на ту тему. Але ми знайшли компромісний варіянт, хоч він мені зовсім не імпонує. Під час тих перемовин з «Фронтом змін» я відкрила для себе низку цікавих людей, і ці люди, можливо, відкрили в «Свободі» цікавих особистостей задля спільної справи. Політика – це один зі способів людинознавства.

Новообраний парламент є рекордним за кількістю жінок – 43 жінки, майже 10%. Проте попередні скликання не дали значну кількість дієвих українських жінок-парламентарів. На Вашу думку, як таке чисельне представництво жінок у ВРУ VII скликання вплине на діяльність парламенту?

Я дуже критично ставлюся до всіляких гендерних чоловічо-жіночих підходів. Я сатирично-іронічно оцінюю будь-які організації за жіночим або за чоловічим принципом. Мені з того дуже смішно. Я вважаю, що чоловік без жінки, або жінка без чоловіка – бездомні. А без дому дуже холодно і незатишно. Те, що жінок зараз є в парламенті менше, ніж чоловіків, це проблема жінок і комплекс чоловіків. Тому суть не в тому, що кількість жінок цього разу більша. Суть в тому, наскільки ці жінки є яскраві та інтелектуальні особистості і наскільки вони державотворчі.

Можна сюди екстраполювати той єдиний округ в нас на Львівщині, де пройшов самовисуванець – Дубневич? Його опонентом була Тетяна Чорновол. Її поразка може бути пов’язана з тим, що їй бракувало державотворчого мислення?

Я радше думаю, що їй бракувало команди. На превеликий жаль, я не знайома з панею Тетяною Чорновіл. Я вперше про неї почула на виборах. Знаю від людей, що на цьому окрузі голосували за неї, бо її підтримували як представника опозиційних сил, а за Дубневича не хотіли голосувати принципово.

Я думаю, що вона не змогла захистити своїх голосів.

Хочу заторкнути ту тему, обговоренню якої в Інтернеті присвячені окремі форуми. Інтерв’ю Шарія з колишнім викладачем ЛНУ Геннадієм Атаманчуком, який читав курс філософії у Вас на філологічному. Він стверджує, що Ви були членом КПРС ще до вступу в університет, а в ЛНУ були членом партбюро факультету. Показово, що Атаманчук запевняє, що Ви були ідейною комуністкою. Можете це прокоментувати?
(Сміється) Хворий на голову. То скільки мені тоді мало б бути років?

Напевно 17-18…

А в партію можна було вступати з двадцяти одного року.

Ця інформація в Інтернеті гуляє. Нехай ще в Інтернеті напишуть, що я є внучкою Геббельса і двоюрідною сестрою бен Ладена. От запустіть таку чутку, і нехай хтось у це повірить, а ще більший дурень на форумі це обговорює.

Щодо цього нещасного чоловіка Атаманчука. Він не вигаданий. Він справді читав у мене філософію. Суть історії полягає в тому, що Атаманчук прийшов читати філософію після унікального викладача, тепер доктора філософських наук Володимира Васильовича Ільїна, якого я вважаю своїм учителем. Ільїн, до речі, зараз викладає у Київському університеті.

Отже, ми – українські філологи – були зачаровані Ільїним. Його курс був для нас своєрідним причастям, хоч він, на жаль, читав курс російською мовою, проте подавав філософію крізь призму художньої літератури, що для нас, філологів, було надзвичайно важливо. Ми його боготворили.

Натомість на другому курсі до нас прийшов оцей чоловік – Атаманчук, непрофесійний, примітивний, відворотний у всьому. Я стала тоді старостою групи і на знак протесту до його примітивізму і тупості організовувала йому всілякі неприємні речі, вкрай до остракізму. Тому ця істота, очевидно, на мене тримає образу і знайшла, очевидно, добре проплачений спосіб, аби помститися тупою брехнею.

Тобто ви зізнаєтеся, що влаштували Атаманчуку своєрідне пекло?

Так, я вмію інтелектуально помножити на нуль …, та ще коли це непотріб. Оце я приблизно і робила з ним весь другий курс. Тому коли він зараз виринув в такій ролі, мені це нагадало романи Кафки, якусь ситуацію страшного абсурду – чоловік носив на мене образу 35 років. І зараз він це все опублічив на скандальному сайті Чаленка, який називається «Ревізор». Жоден порядний сайт цього не опублікував. То тепер нехай вони опублікують документи в Інтернеті, які б доводили їхні слова. Словом, одна шавка притягнула до себе іншу шавку та й стала брудно лаяти на сонце.

Я коли розповіла про це нашому неперевешеному викладачеві, тепер професорові Ільїну, то він відреагував на це притчею: «Піфагор казав, що коли він зробив своє відкриття, то наказав зарізати 100 биків, аби у такий спосіб подякувати Богові за те, що він дав йому розум. От так і тепер тих 100 биків реве від передчуття страти, коли в світ приходить унікальна, неповторна і сильна особистість». Це моя відповідь атаманчукам і всім решта шавкам, з форумів зокрема. Я під їхнє скавучання і ревіння хіба ще більше світитимусь і максимально робитиму те, що їм не подобається.

Крім того, є політики, як пательні, що мають тефлонову поверхню – до них бруд не чіпається.

Пані Ірино, Ви можете когось назвати виродком…

Якщо він виродок, то як ще його називати…?

Ви можете когось назвати проституткою. Ви не боїтеся, що ваші опоненти можуть це використати проти Вас, говорячи про якісь викривлені форми радикалізму?

Мій опонент може використовувати це проти мене як зброю тільки в тому випадку, якщо інших аргументів у нього немає. Зрештою, їх у нього і не може бути.

Якщо переді мною сидить проститутка, то я її маю величати панею чи паном? А правда має хропіти на нарах…? Треба взяти словник української мови. Там є понад 260 тисяч слів. Серед тих тисяч слів є і ці, що волають про вправне використання. Треба навчитися називати речі своїми іменами. Я не дипломатка і не чистоплюйка. Це про дипломатів кажуть, що для них слова вигадали, аби за ними приховати правдиві думки. Для мене слово – стріла, що влучає, куди хочу.

Тобто Ви вважаєте, що це ніяк не вплине на імідж «Свободи»?

Не можна вплинути на те, що не піддається впливові, бо виростає винятково з власних імперативів. Ніхто нам не указ. Крім його Величности, нашого виборця. Якщо б це мало вплинути на імідж «Свободи», то звідки би взялася така її цьогорічна підтримка, яка у 12 разів перевищує ту, що була у 2006-му році?

Чому ми маємо слухати якихось тролів, які живуть в ув’язненому світі? І чому вони мають нам нав’язувати свої правила гри? Це як закони природи. Коли взимку тепло, це нормально? Це не нормально. Так само і Фаріон. Якщо перед нею виродок, вона ж не буде називати його котиком. Треба навчитися бути адекватним.

Пам’ятаю, як Ви якось цитували «Коректну оду ворогам» Костенко. Скажіть, це Ваші вороги зробили Вас сильною жінкою?

Ні, я себе сама робила. Я просто дуже багато читала в дитинстві, бо моя мама працювала в бібліотеці і носила мені багато книжок. Я потребувала ідеалу. Це тепер я розумію, що моїм справжнім ідеалом в житті є мій Тато і моя Мама. Але коли я була маленькою дівчинкою, то шукала якогось іншого ідеалу.

Ідеал я бачила в книжках. Читала в основному історичну літературу, бо мене завжди цікавили реальні факти з мінімумом вимислу. Особливо захоплювалася Скляренковими «Володимиром», «Святославом» – це були мої улюблені князі. Серед жінок моїми ідеалами були Марія Заньковецька, Соломія Крушельницька. Крім того, я цікавилася театральними групами Старицького, Кропивницького, Садовського. Я мала перед собою приклад феноменальної української культури. Я бачила, що це культура надзвичайно сильних особистостей і розуміла: якщо вони можуть бути такими сильними, то чому я не можу бути такою. Тому я в різний спосіб робила себе сильною. Часом для цього треба було відмовлятися від їжі, часом від якоїсь своєї улюбленої справи.

Пам’ятаю один епізод, яким поділився мій коханий. Йому подарували дуже дорогий годинник, і він страшенно прив’язався до цього годинника. Це дуже погано – прив’язуватися до матеріяльних речей. І коли він відчув, що постійно дивиться на цей годинник і надто ним захоплюється, то він його зняв і викинув через двері трамвая. І трамвай переїхав цей годинник. Це класний спосіб поборювати у собі всілякі спокуси і слабкості. Так от, я таких спокус мала в житті доволі багато. Я намагалася їх поборювати. Тому не вороги мене зробили, а я себе сама ліпила. Вороги хіба стимулювали, як-от, до прикладу, зараз всіляка антиукраїнська нечисть надихає організувати їм добрячий інтелектуально-політичний хук.

Я бачила приклад Тата. Він був Зевсом для мене. Це був сильний, потужний, самодостатній і дуже жорсткий чоловік. Мені завжди подобалися жорсткі і вимогливі люди. Коли в мене на практиці Софія Семенівна Дідик читала педагогіку і критикувала нещадно мене і моїх колег, то я молилася за неї. Я казала, що якщо в мене народиться дитина, то я її обов’язково назву Софійкою на честь чи не єдиної викладачки, перед якою я благоговіла (Дочку Ірини Фаріон дійсно звуть Софія – Вголос).

Треба бути вимогливим до себе, тоді ти, можливо, матимеш право вимагати від інших. Якщо ти хочеш змінити світ, спочатку подумай, що ти поганого змінив у собі. А кожен з нас має в собі щось погане.

Під час підбиття підсумків Вашого авторського проекту «Від книги до мети» Ви згадували про знакових для Вас людей і книжки. Можете розповісти, які зараз Ваші настільні книги?

Коли я обдумувала свою поїздку до Києва, то найперше згадала про книжки. Як їх усіх затарабанити до готелю? По-перше, я візьму «Ватру» Юрка Михальчишина, яку я ще не встигла прочитати. До слова, я ще обов’язково організую презентацію цієї книги в рамках проєкту «Від книги до мети». Я візьму книжку «Бандерів батько», яка нещодавно вийшла. Вчора до третьої ночі я не могла відірватися від другої частини книжки Юрія Щербака «Велика гра». На жаль, останнім часом я в основному читала наукову літературу, пов’язану з часом раннього модерну в історії, бо це стосується моєї дисертації. Тому я зараз дуже голодна на цікаві книжки, якими я забагажую торбу, коли їхатиму до Києва. Я вже в передчутті кайфу від того, як буду приходити з того тераріуму в готельний номер і їстиму книжки мудрих людей.

Загалом, одна з найбільших помилок людей полягає в тому, що вони мало читають, мало ходять до театру, мало слухають класичної музики, мало заглиблюються у класику у всіх вимірах того поняття. Постмодернізм – це така несусвітня дурня. Тому ми стаємо потічками, хоч Господь нас народжує бурхливими ріками. Не дарма Леся Українка казала: «Умій своїм життям до себе дорівнятись». Що більше літ береш на плечі, то більше усвідомлюєш, наскільки ти можеш бути слабкий перед суєтою, і як це треба серйозно над собою працювати, щоб суєта тебе не загризала, щоб і далі вміти розмежовувати головне і другорядне.