Наш гарант, зокрема, попросив (!) вплинути «на ту сторону, щоб вони припинили вбивство наших людей», адже останні події «нас не наближають до миру». Однак думки суспільства розділились: чи варто взагалі бодай про щось просити агресора?

До того ж у Росії ж відразу заговорили про те, що для України є прийнятні компроміси щодо Донбасу, які дали б змогу піти звідти президенту РФ Володимиру Путіну. Також, якщо є бажання відновити мир, потрібно вести кулуарні переговори.

Тож чи можливий компроміс у питанні окупованих територій між Україною та Росією та якою може бути ціна, якщо Зеленський піде на поступки, «Вголос» поцікавився у військового експерта Олега Жданова, ексзаступника секретаря РНБО Степана Гавриша та експерта з питань міжнародної політики та Близького Сходу Українського інституту майбутнього Ілії Куси.

Чи можуть досягнути компромісу Путін та Зеленський? І чи варто було телефонувати російському президентові?

Степан Гавриш:

Наївно думати, що прямі переговори, а тим більше телефонні, Зеленського з Путіним можуть щось змінити. Росія після обрання президентом України Володимира Зеленського чекає на іншу стратегію воєнно-політичного тиску на Україну, не змінивши мети. Зважаючи на кризу у самій Росії, яка з економічної все більше переходить у соціально-політичну, а також те, що Захід не зменшує санкційний тиск на Москву, Путін намагається вибудувати таку лінію поведінки, за якої Росія буде виглядати арбітром і її роль тільки посилюватиметься. У зв’язку з цим переговори, які веде Зеленський, є лише способом не допустити ескалації з боку Росії.

Зеленський натомість намагається змінити саму систему відносин у світі до конфлікту на Донбасі, коли безпосередньо Росія стає відповідальною. І дзвінки Зеленського Путіну мають перед собою дві мети: по-перше, ставити кожен раз питання про посилення ескалації перед Москвою як ключове, як питання, яке стосується безпосередньо Росії. По-друге, персоналізувати всю відповідальність в особі Путіна. Тому це дає змогу вийти нашому президентові із вимоги Москви вести прямі переговори із лідерами бойовиків на Донбасі і уникнути таким чином будь-яких посередників між Москвою і Києвом, які дотепер працювали. А з іншого боку – змінити саму стратегію переговорного процесу. Невипадково вже втретє американці заявили про готовність узяти участь у роботі нормандського формату, якщо всі інші учасники на це погодяться. Тому, оскільки Путін зацікавлений у переговорах із Трампом, у такому разі він буде змушений оцінювати таку ситуацію.

Також варто взяти до уваги те, що Зеленському вдалося переконати Макрона, аби під час зустрічі із Путіним перед засіданням «Великої сімки» той поставив питання про Україну і пошуки нового мирного плану, а також не наполягав на внесенні змін у Конституцію щодо особливого статусу Донбасу. А ця проблема зараз набуває серйозної дискусії, хоча й Захід не підтримує Росію у її намірах щодо особливого статусу для Донбасу.

У зв’язку з цим, думаю, Зеленський діє абсолютно логічно і правильно. Тим більше, маючи величезний досвід участі у креативних сутичках на сцені, він переносить схожу незручну практику для Путіна у політику і так змінює сам характер політичної дипломатії, коли його не хвилює, як виглядає обличчя президента країни під час дзвінка Путіну, і при цьому розуміючи, що водночас працюють мізки дипломатів усього світу.

Модель, коли Путін домінував над Порошенком, стирається

Тому у цій ситуації варто зауважити, що модель, коли Путін домінував над Порошенком, стирається, і це дає змогу сьогодні потрохи вийти на шлях досягнення мети, яку ставить перед собою Зеленський після завершення формування влади, а саме: не дати можливості розширити ескалацію на Сході (така загроза є), сформувати всі інститути влади і взяти під контроль усі системи управління внутрішньою політикою, аби звільнити ресурси для нової стратегії пошуків моделі виходу із війни. При цьому вже зрозуміло, що без Вашингтона вона не відбудеться. Тому у цьому плані дуже важливо зрозуміти, як буде діяти Трамп щодо України. Може бути втілена у життя модель т.зв. відкладального вирішення цього питання і надання нашій країні серйозної допомоги. Всі інші заяви мають просто декларативний характер.

Ілія Куса:

Компроміс можливий. І в такому разі можуть бути торги і певна угода – і, звичайно, поступки. Навіть з обидвох сторін. І ці поступки можуть суперечити нашим національним інтересам. Але головне питання ще й у тому: «А які наші національні інтереси?». Бо склалася дивна ситуація: навіть усередині суспільства, на рівні інтелектуалів та правлячого класу, немає консенсусу щодо того, який же наш національний інтерес і що конкретно ми маємо відстоювати у цьому конфлікті? Хтось каже, що треба воювати до кінця, хтось – що потрібно відмовитися від окупованих територій, хтось – що треба повертати ці території за будь-яку ціну і т.д. Тому й компроміс не всі однаково сприймають: бо для одних це зрада, для інших – перемога. Для ще іншої когорти населення нашої країни – сам факт переговорів з агресором вже є зрадою і слабкістю. Інші вважають, що переговори потрібні завжди. Тому й виникає проблема: усередині самого суспільства немає єдності щодо того, яку тактику нам обрати: чи проводити переговори з агресором чи ні.

Не треба було дзвонити Путіну, адже у Росії це могли сприйняти за слабкість

А те, що Зеленський зателефонував Путіну з погляду необхідності самого діалогу, – це потрібно для комунікації, якщо Україна – суспільство та правлячі кола – хоче стратегічно вирішити конфлікт на Донбасі і в Криму саме мирним шляхом через переговори. Проте, якщо розглядати цей дзвінок з погляду тактики та дипломатії, я вважаю, що не треба було дзвонити Путіну, адже у Росії це могли сприйняти за слабкість. Можна було просто зробити офіційну заяву, засудити загибель українських воїнів і обстріли тощо. При цьому можна було – і тут правильно вчинив президент – зателефонувати і поговорити про проблему з нашими західними партнерами.

Олег Жданов:

Треба пам’ятати: єдине, що хоче від нас Росія протягом п’яти років – аби ми виконали Мінські домовленості у повному обсязі. А вони, зокрема, передбачають амністію усіх бойовиків та федералізацію країни: надання особливого статусу Донбасу.

Однак у мене склалося двояке враження: або Зеленський не розуміє мети війни, для чого її розпочали і навіщо її веде Росія, або у нього є якісь домовленості з Путіним, про які ми з вами не знаємо. Навіщо було йому телефонувати, зважаючи на те, що Путін не здатний до компромісу взагалі? Він ж ніколи власною позицією не поступається. І перспектив домовитися з Путіним немає жодних, поки російський президент або не матиме у компромісі особистої зацікавленості, або не буде загрози існуванню його влади. Інших способів змусити Путіна змінити свою позицію немає.

Чого ще може захотіти від України Путін, окрім виконання Мінських домовленостей?

Степан Гавриш:

У Путіна на меті є абсолютно чіткі цілі: аби всі забули про Крим, адже погляду російського президента Крим – це Росія і це не обговорюється. До слова, за час ескалації півострова Росія утричі збільшила військову присутність у Криму. Ще одна – це надання Донбасу широкої політично-національної автономії (звичайно, із амністією для бойовиків), яка прописана у Мінських угодах, які, на мою думку, є найбільшою втратою «порошенківської» України та, відповідно, найбільша проблема, яку ми не зможемо уникнути. Тому Зеленський змушений рухатися по плану Порошенка у дуже багатьох питаннях, зважаючи на існування цього Мінського процесу.

Ілія Куса:

Путіну навіть неважливо, чи будуть санкції, накладені на півострів, вічними. Для російського президента головне, аби це питання просто не піднімали. Йому головне де-факто визнання, що Крим – це вже втрачена Україною територія. А Донбас він хоче повернути Україні на своїх умовах, бо росіяни вкладають туди 3-4 млрд доларів щорічно, аби утримувати бойовиків, постачати туди зброю і все решта, платити населенню пенсії і т.д. Ніхто з них там не збирається відновлювати інфраструктуру і тим більше – їх визнавати. Все, що вони могли зробити на Донбасі, вже зробили: розібрали і вивезли заводи, вугілля теж вивезли. Тому Росія й вимагає спеціальний статус, закріплений у нашій Конституції для цієї території, аби постійно тиснути на Київ. Також для Росії бажано, аби про повернення Донбасу домовилися Україна з місцевими бойовиками, а не з нею, аби зберегти відповідну позицію, мовляв, Росія не є стороною конфлікту.

Зеленський може піти на поступки?   

Олег Жданов:

Є два можливі варіанти вирішення цього конфлікту: або відкрита дипломатична розмова, або закриті кулуарні домовленості. І чим останні можуть закінчитися, ніхто не знає. Адже сьогодні, на жаль, стратегія нового президента ще не оголошена. Зараз ми можемо оцінювати лише окремі його кроки, зважаючи на ту ситуацію, яка є.

Степан Гавриш:

Проте наш президент дав чітко зрозуміти: він на вимоги Росії не погодиться. Тим більше, що, окрім вимоги особливого статусу для Донбасу та відмови від Криму, країна-агресор хоче, щоб Україна відмовилася ще й від західного курсу: не лише від участі в НАТО, а й від поглибленої інтеграції у ЄС.

І зараз у цьому плані дуже важливим є візит Зеленського до США, бо його результати можуть мати для України і для вирішення питання на Донбасі надзвичайне значення, незалежно від того, що хоче Путін.

Ілія Куса:

Будь-який президент може піти на поступки залежно від того, про що домовлятимуться, як відбуватимуться переговори тощо. Однак Зеленський вже заявляв: він територіями не торгує, тому поступок Путіну не буде.

 Марія Волошин, “Вголос”