Кореспондент «Вголосу» поспілкувався із Сергієм Калитюком про ситуацію на фронті на початках війни, про його військовий шлях, про байдужість місцевої влади та про проблеми, із якими нині зіштовхується чимало ветеранів так званої АТО.

Розкажіть, як ви потрапили на війну?

Після подій на Майдані у березні 2014-го оголосили бойову тривогу в підрозділі. Ми поїхали на Донеччину на кордон, щоб не з’явилися там «зелені чоловічки», як у Криму. Потім почали події розвиватися всередині країни. Краматорськ, Слов’янськ. Ми там теж були. Тоді, коли колону нашу заблокували. Здається, це було у квітні. 5 одиниць техніки. Я теж був там поруч, не в тій колоні, але там була наша машина. Ми їхали на підмогу.

Вночі нас підняли. Вибрали найкращі машини і на виїзд двома колонами. Одна колона поїхала через місто, її потім заблокували. А ми поїхали через поле.

Наш водій-механік подзвонив і сказав, що їх оточили цивільні. Ну не будеш же їх давити, розстрілювати, якщо вони без зброї. Потім там почали з’являтися люди вже зі зброєю. На автобусах під’їжджали. До того ж, були помічені снайперські «гнізда», кулеметні точки, тобто те місце вже було готове до засідки. Вже все на той час у них було готове.

Щоб не почали говорити, що українці українців убивають, командування вирішило віддати техніку і зброю. У них (у тих, хто перекрив дорогу) був компроміс: або ви залишаєтесь з нами, або ви йдете, але без техніки.

Потім той «очкарик» (Яценюк-авт.) сказав, що ми боягузи і зрадники. Хотів розформувати нашу бригаду, але йому все пояснили і він вибачився. Але більша частина бригади хотіла поїхати на Київ, тому що наказів ніяких не було, чіткої інформації не було, просто «їздимо», ризикуємо і тут чуємо, що нас хочуть розформувати.

Яка тоді була ситуація на кордоні із Росією?

Бойова ситуація. Ми їхали десь тиждень туди. Там кожен день тягнувся дуже довго. Особливо в такій обстановці, коли не зрозуміло, що буде. Завантажилися зі зброєю і поїхали на кордон. Команди знає лише вище керівництво. Ми фактично нічого не знали.

Сказали, що, можливо, Росія піде на кордон у вигляді «зелених чоловічків», а може й не тільки. Поїхали на захист, були однією із перших бригад, яка виїхала туди. На той момент ми були найбільше підготовлені й були найближче до кордону. Ми виїхали у двох напрямках: Ширлан (Миколаїв) з Кримського напрямку, і на кордон з Росією в районі Амвросіївки. Стояли біля кордону в полях.

Тяжко було. Не було чіткого наказу стріляли, якщо щось.

Яка ситуація була із забезпеченням в армії на початках?

Забезпечення не було в плані нормальної форми, бронежилетів. Були там сухпайки, але вони були жахливі, старого зразка, такі пластмасові і майже не їстівні.

Зброя була. Все, що треба, було: РПГ, автомати, гранатомети, гранати і т.д. По техніці – були БМДшки – бойові машини десанту. Були «Нони».

Із форми – все купував сам. Берці сам купував. В армії мені видали автомат, каску 59-го року, металеву, РПГ, підсумок, бинт, ІПП і джгут. Потім уже волонтери почали допомагати. З їжею були проблеми.

Коли були на кордоні, то економили їжу, воду. Допомагали місцеві жителі. Насправді, багато донеччан було за нас тоді. Але ота частина, яка була проти, йшла разом із «свідомими з Росії».

Чи були із самого початку російські військові на Донеччині?

Ні. Спочатку люди просто приїжджали і говорили: «от у мене бабуся із України була, або у мене тут сестра живе і я приїхав захищати вас». Їм «інформацію» таку давали. Тому вони й їхали сюди.

Розкажіть про бій, у якому вас було поранено: що тоді сталося?

Бій відбувся 19 червня 2014 року. Ми штурмували Ямпіль (неподалік Краматорська), зачищали ворожий блокпост.  Їх попередили, що ми підемо в атаку. Вони знали. Саме цікаве, що ми туди пішли колоною, бо нам сказали, що розвідку провели. Але, як згодом виявилося, провели ми її вже боєм…

Як в книгах пишуть? Першою йде артилерія, потім йде розвідка, потім уже йде техніка для зачистки… Із цього всього вони пустили лише техніку. Начебто й стріляли, але не туди.

Я був у третій машині, яка йшла в колоні. Нашу машину першу підбили. Мене не поранило. Мене контузило. Почався бій. Я спустився в яр і почав відстрілюватися. Бачу, що наші відходять. Зрозумів, що треба теж відходити на перегрупування військ. Відійшов до техніки. Як потім виявилося, що нашого комбата поранило в шию. Водію-механіку відірвало руку. Я оббіг машину, почув чи побачив друга Макса, вже не пам’ятаю. Він мене кликав. Я підбіг до нього. Почав розпитувати, де болить. Хотів витягти його. Почав гукати лікаря, робити огляд зовнішній. Знайшов отвір в плечі. Тільки почав надавати допомогу, як знову відбувся обстріл. Фельдшера прострелило і він упав. Мені прилетіло в голову, пробило каску. Я піднявся і хотів відстрілюватися. Але прилетіло ще 4 кулі в спину. Пробили легені, печінку. Я думав, що помер. В голові крутилося багато думок. Все довкола було біле…

Чи пам’ятаєте, як вас забрали з поля бою?

Думав дістати гранату, яка лежала у підсумку, але нижче грудей вже нічого не відчував. Не міг дістати. Так я лежав, чув вибухи, постріли. Такі були відчуття, що моя голова відкрилася ззаду і мізки витікають. Рукою пройшовся по касці і тут раз – лямка від каски на затилку (посміхається).

Все, здавалося, відбувається в уповільненому темпі. Дихати було важко – пробита ж легеня. Підбігли до мене один раз. Підняли. Кажуть: «давай, пішли брат». А я кажу: «я не можу йти, ноги не працюють». Підняли мене, відтягли трохи. Потім знову почався бій.

У кожної людини є момент, коли перед нею постає вибір: або здатися, або боротися. В будь-якій ситуації, коли думки приходять «а може здатися?», треба намагатися вижити, а там буде, що буде. Потім знову до мене підбігли хлопці. Забрали і поволокли до броні. Закинули на БМД, де лежав ще один поранений. Поки їхали, думав, що не доживу. Розповів звідки я, хто я, щоб передали мамі… Пам’ятаю, як заносили до гелікоптера. Далі мало пам’ятаю. Прокинувся в госпіталі весь перев’язаний, із трубкою в носі.

Перед боєм я подзвонив сестрі десь о 6-й ранку. Вирішив їй сказати реквізити своєї картки банківської, пароль. Ну, на всякий випадок, а раптом загублю. Я не казав їй за виїзд, за бій. Мамі не дзвонив. Не хотів, щоб хвилювалася.

В реанімації я пробув 1 місяць і 10 днів.

Як проходила реабілітація?

Раніше я грав у теніс. Є така Мар’яна – фізіотерапевт, яка якось запросила до нас Віктора Дідуха – чемпіона світу по настільному тенісу серед паралімпійців. Він почав мені допомагати. Поселив у себе на квартирі у Жовкві. Возив мене на тренування по 3 рази в день. Тоді я ще не бачив себе у суспільстві. Велике дякую йому за це. Потім люди скинулися, із параолімпійської збірної в тому числі, купили машину, переробили її на ручне керування і я вже самостійно їздив на тренування у Жовкву.

Потім декілька місяців я був на реабілітації у Запорізькій області. Трохи пожив у Івано-Франківську. Потім повернувся до Львова і вирішив продовжувати тренування з тенісу. Але у Жовкві були деякі незручності у квартирі. Тому довелося шукати інше житло. Леся Колондяк мені тоді допомогла. Знайшла цей центр.

Квартирне питання

Наскільки мені відомо, вам Львівська міська рада обіцяла допомогти із придбанням квартири. Чому й досі цього не сталося?

З минулої осені ми почали займатися квартирою. Спочатку ми звернулися до Львівської міськради. У Львові я і деякі мої побратими прописалися у 2014 році.

Якось був футбол. І так склалося, що Президента (Петра Порошенка-авт.) посадили поруч зі мною. Була така тема: мені доручили передати листа від фізичних терапевтів України, аби в нас в країні створили професію «фізичний терапевт». Бо у нас такої немає, а це визнана у світі спеціальність. І от мені передали цей лист. І заодно він запитав у мене, що мені треба. Ну я й сказав, що хочемо прописатися у Львові, хочемо тут жити, хочу отримати тут квартиру. Я сам із Дніпропетровська. І якби я хотів, я б там отримав житло. Але життя заново почалося тут, у Львові. Тут нові друзі, дівчина. 

Він покликав своїх замів. І вони вирішили прописати мене і ще декількох хлопців у Центрі обліку бездомних. Це була тимчасова прописка на півроку.

Потім хтось із громадських діячів підняв питання, що, мовляв, немісцеві прописалися для реабілітації, а хочуть квартири. Але ми із самого початку сказали, що хочемо тут жити і нам потрібне житло, і для цього ми тут прописуємося. Стали на облік.

Були у міськраді на засіданні. Все пояснили. Хоча по факту, кошти на квартири йдуть із Києва. Нам заборонили продовжувати в тому центрі прописку. Тож ми знайшли людину, і він нас прописав у себе. Таким чином ми стали офіційно львів’янами.

Потім десь в середині 2016-го року прийшли кошти з Києва на квартиру. Десь 760 тисяч гривень, з розрахунком до 50 квадратів. Ми сказали, що хочемо двокімнатну квартиру, тому що однокімнатна не підходить нам – мало місця, треба ж десь інвалідні візки ставити, спеціальну стінку тощо. Хоча у 407 постанові написано, що держава виділяє на 50 квадратів, а ми можемо доплатити і взяти більшу квартиру. Ми їм про це сказали. А нам дали відповідь, що потрібно тоді відмовитися від тендера на однокімнатну квартиру. І цим вони зараз спекулюють.

Ми відмовилися від однокімнатної, але із розрахунком на двокімнатну. Їздили до Києва. Пікет влаштовували під Кабміном. Там було зібрання. Вирішили, що буде доплата, а на наступний рік будемо змінювати законодавство, щоб змінити норми, стандарти 60-х років, які були прописані для виділення інвалідам на візках квартир. Щоб було до 70-ти квадратів і щоб збільшили фінансування. І написали чому саме так. Писали й до Президента листа. Нам пообіцяли, що знайдуть спонсорів на двохкімнатну. Сказали, щоб поговорили із міськрадою, аби вони повідомили, скільки треба доплатити.

На якому етапі зараз «квартирне питання»?

Раніше цим займалася Львівська міськрада. Вони постійно затягували, обіцяли. Потім ми ходили на прийом до губернатора Синютки. Там створили комісію. І от зараз процес пішов. Нам хоча б сказали, що є прив’язка до коштів. Тобто, якщо ми знаходимо квартиру за ці кошти що є, то купуємо. Немає обмежень по квадратурі.

Комісію було створено після того, як після тендеру (у міськраді) нам відмовили у квартирі. Міськрада оголосила конкурс, який проводився у жовтні цього року. У мене і у побратима по два лоти – тобто, по дві пропозиції на нас. У мене, наприклад, 1 лот, який ми знайшли, а 2-й – вони (міськрада) знайшли і він був дешевший. Відповідно, вони кажуть, що відштовхуються від дешевшої пропозиції. «Але якщо не підійде?» – запитав я. «Ну, якщо там буде щось не так по технічних нормах, то лот автоматично відпадає і ми розглянемо вашу пропозицію». Ми поїхали, подивилися квартиру в той же день. Кухня там 9кв.м., а по документах для конкурсу зазначено не менше 15-ти кв. м. Логічно, вона мала би відпасти. Натомість нам почали казати: от, ваша квартира дорога. У нас немає бюджету такого. Все, ми скасовуємо тендер. Будемо проводити його по інших критеріях.

Нюанс втому, що ще влітку ми знайшли спонсора. Ми знали, що Київ виділяє 760 тисяч, ще там доплачує щось міська рада. І ми сказали чиновникам з міськради, що знайшли спонсора і запитали їх, скільки треба доплатити, з урахуванням їхньої допомоги. Бо раніше нам казали, що 10 кв. метрів квартири буде оплачено із бюджету міськради. Вони там щось м’ялися, а потім сказали, що все оплатять самі. Ми перепитали, чи знають вони квадратуру – 72 кв. метри, чи знають ціну. Нас запевнили, що так. Ціна тоді була вища, ніж нам нині зробили знижку. Тоді було $800, а тепер – $640.

Ми подзвонили спонсорам. Сказали, що нам тут пообіцяли доплатити. Так що все добре. А зараз вони у міськраді кажуть, що немає грошей на доплату. І тепер нас звинувачують, що ми обкрадаємо місцевий бюджет, дітей-сиріт, дружин бійців, що загинули в АТО. Аргументують тим, що із місцевого бюджету має бути їм доплата, але через те, що нам йде більша доплата, виходить, що ми їх обкрадаємо.

Коли обіцяють в обласній адміністрації допомогти?

Я подзвонив голові ЛОДА Синютці, розповів, що нас «кинули» у міськраді, попросив допомоги. Він в той же день створив робочу групу, запросили представника з міськради. І він там звітував. Синютка попередив його, що не вийде красти кошти, бо той плутався постійно у показах: то вони від грошей відштовхуються, то від квадратури. Вони винні в цьому!

Є така Галина Мазур у міськраді. Вона нам казала, що хотіла дізнатися номер телефону забудовника «Добра оселя» і не дізналася, бо менеджер не сказав. Хіба не смішно? У міськраді є купа контактів, вони дають різні дозволи, і їм дізнатися номер забудовника – нічого не вартує. А вони питали у менеджера… Тобто, зрозуміло, що вони не зацікавлені в тому, аби нам допомогти.

Після засідань робочої групи, забудовник погодився дати нам знижку. Але тендер знову не проводять, тому що Садовий щось не підписав. Кажуть, їздив кудись…

Повертаючись до війни: як ви вважаєте, яка подальша доля Донбасу?

Там стільки залишилося мін, снарядів… Це мертва зона фактично. Щонайменше 10 років треба, навіть якщо це все повернеться до нас, на відновлення. Це буде «їсти» економіку. Тому що це треба все буде відновлювати Україні із коштів людей, які платять податки. І то за умови, якщо красти не будуть. Але я думаю, що будуть. На жаль.

Віддамо – теж погано. Наші території. Візьмемо назад – там стільки тих «ватників» зі своєю «думкою». Знову будуть псувати все. Це зараз мертва територія. Мені так здається. Є люди, які хочуть повернутися і вважають це своєю територією, вони за Україну, але не можуть там жити, бо там вони «укропи» і «бандерівці».

Знаю, що у вас є дівчина… де познайомилися?

Коли я був в армії, у мене була дівчина. Приїздила вона й у Львівський госпіталь після мого поранення, підтримувала. Але не зійшлися характерами. Після війни моє світобачення трохи змінилося. Вона хотіла більше гуляти, а я хотів трохи спокою. Так склалося, що ми вирішили, що все. І розійшлися.

Але перед випискою, я познайомився із своєю теперішньою дівчиною Анею. У госпіталі влаштовували концерти, але ми на них ніколи не ходили. Їх робили на вихідних, а ми саме тоді виходили в місто прогулятися.

Але одного дня я пішов на концерт. Подивився, а потім в кінці всі фотографувалися. Аня підійшла до мене. Як вона зараз говорить: «відчула рідну людину», і поклала руку на моє плече. На той час у неї був хлопець, а в мене ще була дівчина.

Спочатку Аня була як волонтер – збирала кошти із концертів, допомагала. Ми зідзвонювалися часто, довго говорили. Багато мали схожих думок і поглядів. Вона приїжджала в госпіталь. Потім у Жовкву. Ми почали частіше бачитися. Ну а потім вирішили зустрічатися. Разом ми вже більше року. 

Які плани на майбутнє?

Жити, розвиватися, навчатися. Якщо не рухатися, то немає сенсу далі жити. Планую піти навчатися в «політех».

 

Алла Федорченко, «Вголос»