І справді: його таки піймали на тому, що 20 вересня покинув засідання Парламенту заради концерту «ОЕ» у Мінську.

Хоча під час виборчої кампанії частинка українців у нього – як у політика – повірила, мовляв «нове обличчя», особливо коли «старі морди» так набридли. Інші ж навпаки, були шоковані: як Вакарчук може йти в Раду? Він ж нічого у політиці не кумекає! Мовляв, нехай краще співає.

Насправді Вакарчук – обличчя у політиці не таке вже й нове.

У 2007 році співак потрапив до Парламенту у списку пропрезидентського блоку “Наша Україна – Народна самооборона”. За період свого депутатства Вакарчук подав лише дві поправки до законопроектів і пропустив 56 з 71 пленарних засідань. А вже у вересні 2008 року заявив, що складає мандат.

Однак через 10 років подумав і вирішив: «Я не здамся без бою» – і вдруге пішов вбрід тієї ж політичної ріки. (Хоча й заявляв: «влада, як така, його не цікавить, але хоче привести у політику якомога більше нових осіб та правил»). Та складається враження, що знову вляпався…

Нині, після перемоги на парламентських виборах, як лідер партії «Голос» каже (хоча й дуже тихо): «Ми змінюватимемо країну в тих обставинах, які сьогодні в нас є». При цьому не приховує – зараз більше, ніж зазвичай, пише нових пісень.

Та попри заяви, за даними, оприлюдненими на сайті ВРУ, Вакарчук знову взявся за старе і протягом двох місяців від початку роботи нової Ради прогуляв ледь не половину засідань.

Чому ж «Голос» Вакарчука такий тихий? Чи зможе він щось змінити, як це декларує? І чи відбувся Вакарчук як політик?

Про це ІА «Вголос» запитав у директора Інституту трансформації суспільства Олега Соскіна, політтехнолога Тараса Загороднього, політолога Петра Олещука та керівника політичних програм Інституту майбутнього Юрія Романенка.

Чому «Голос» Вакарчука майже нечутний?

Олег Соскін:

Вакарчук пішов в Раду, бо це його тішило. Тим більше – роки ж йдуть, а конкурентів  багато у його сфері з’явилося. Тому Вакарчуку просто потрібні були певні важелі, аби отримувати замовлення на концерти і показати, що він успішний. І взагалі –  він просто хотів розширити сферу своєї презентації та діяльності. Тому для Вакарчука важливо було отримати таку трибуну, таку позицію, такий статус.

Плюс до того, у нього вклав гроші Пінчук. Вакарчук – дитя Сороса-Пінчука, які сказали йому: йди – у тебе є рейтинг (політтехнологи прорахували, що він може зайняти певну політичну нішу в Раді) – і таким чином просто використали Вакарчука для вирішення своїх справ. Ще й наголосили при цьому: «Ти будеш весільним генералом, а з тобою будуть люди, які у твоїй партії займатимуться всією політичною роботою», обстоюючи при цьому інтереси групи Кучми-Пінчука і його доньки Олени. Вакарчук  погодився – і сьогодні у нього досить класний статус, але при цьому він не працює на націю і державу.

Тарас Загородній:

Їхня головна функція була – не ставити зайвих питань, а от коли вже дійшли до конкретних питань – тоді вся діяльність і закінчилася. Один Рахманін хіба ще більш-менш тримається, бо в нього хоч якась своя думка є. А всі інші… займаються невідомо чим.

Вакарчук відбувся як політик?

Тарас Загородній:

Я взагалі не вважаю, що Вакарчук існує як політик, просто порожня оболонка, яка нічого не варта. І це видно, коли він виступає, що він не впевнений і не знає, що говорити.

Тим більше, він суперечить сам собі своїми гаслами. Каже, що збирається змінювати країну, а при цьому не кинув свою концертну діяльність, ще й розповідав, які погані депутати, котрі не приходять на засідання. Та ти вже визначся нарешті: чи ти політикою, чи концертами займаєшся? Бо це все бачать і відчувають виборці і як результат – у Вакарчука досить сильно зріс антирейтинг і він зараз десь такий, який у Бойка – на рівні 25%. І це всього за три місяці його роботи.

Олег Соскін:

Вакарчук – людина, яка провадить карнавальний спосіб життя, він не звик до важкої розумової праці

Вакарчук – людина, яка провадить карнавальний спосіб життя. І навіть більше: театральна людина, якій властивий певний комплекс нарцисизму, павліна. Вакарчук звик, що є улюбленцем аудиторії, натомість не звик до важкої рутинної, розумової праці, ще й тим більше законодавчої, коли потрібно увесь час займатися і політичною повсякденною роботою, і депутатською рутинною працею – з документами, законопроектами, брати участь у засіданнях. Вакарчук же – людина стадіонів, тому все політичне йому просто не цікаве. Він вже один раз втік з Верховної Ради, плюс весь його бізнес зосереджений не у Парламенті  – йому треба постійно виступати на різних тусовках і заходах, тобто брати участь у тому, що його годує.

Юрій Романенко:

З Вакарчуком – як з політиком – все було зрозуміло після його першого походу в Раду. Він ніякий політик – і з того всі проблеми.

Чи зможе він та його партія змінювати країну?  

Олег Соскін:

Та у нього навіть партії немає – є просто невеличка група людей на верхівці. Та й ідеології у Вакарчука та його команди також немає, вже не кажучи про те, що немає і вибудуваної розвиненої структури політсили, моделі, партійного апарату тощо. Більше того – бренду також немає. «Голос» просто тримається на імені Вакарчука і на фінансуванні, яке йому забезпечує кучмівсько-пінчуківська група.

При цьому ця політсила схожа на «Слугу народу» – це така ж карнавальна структура. Тільки перші в комедійному жанрі, а другі – в естрадному і співах. Загалом «Голос» – це паразитично-карнавальна, богемна верства, у якої все базується на виступах і тусовках.

Тарас Загородній:

У Вакарчука, окрім тієї жуйки, яку йому на якихось грантожерських курсах вклали, в голові нічого немає. Далі буде так само. От поставте йому конкретні питання: «Що ти збираєшся робити з економікою? З Донбасом? тощо». В нього ж в голові – тільки загальні фрази, при цьому Вакарчук думає, що так в політиці і робиться. І відповідей насправді на ці та інші питання у нього нема, як і активності у «Голосу» немає, тому сидять в Раді і не знають, що їм робити. Їх же виховували на грантах – це коли крадуть під красивими гаслами.

Петро Олещук:

Позиція «Голосу» у багатьох питаннях справді видається досить дивною. Остання пропозиція їхня – одночасно вийти з Мінського процесу і заморозити війну – виглядає взагалі доволі суперечливою. Вони не сформували альтернативи правлячій партії: «Голос» досі перебуває в тіні – як правлячої партії, так і інших опозиційних сил і жодним чином не вирізняються у цій Верховній Раді. Вакарчук же – швидше обличчя партії, аніж той, хто відповідає за ухвалення якихось рішень.

Юрій Романенко:

«Голос» треба перейменувати в «Голос імпотенції»

Та немає в нього жодних шансів. Ми всі розуміємо, що «Голос» треба перейменувати в «Голос імпотенції». Це все, на що вони здатні, тому і надалі будуть дрібною партією, яка буде сидіти в Раді, погавкуватиме і намагатиметься грати в якісь ігри на підтанцьовці, коли голосів не вистачатиме. Тут все зрозуміло: вони нерішучі. Який лідер – такий і «Голос».

Чи є майбутнє у цієї партії?

Петро Олещук:

Рейтинг «Голосу» виріс з нуля – от до нуля може і повернутися при такій роботі. І взагалі: їм просто треба знайти себе – хто вони – опозиція, якась альтернатива до влади, чим вони відрізняються від інших. Бо бути якось блідою копією «Слуги народу» – це не та ніша, в якій можна щось одержати. А на цих виборах вони й виступали копією «Слуги народу» з акцентом на тих, хто не сприймає особисто Зеленського. При  цьому Вакарчук може і сам не хотів йти у політику, але на нього тиснули – і спонсори, і ті депутати, яких він таким чином протягнув із собою у Раду. Але все ж зрозуміло одне: якщо «Голос» не знайде собі якусь нішу і не закріпить за собою певний електорат, то повторить долю «Самопомочі».

«Голос» спіткає сумна доля «Самопомочі»

Тарас Загородній:

«Голос» – це копія «Самопомочі». І взагалі: політика – це професійна діяльність, треба мати уявлення про країну, а не думати грантожерськими слайдиками і пафосом комсомольським, за яким нічого немає. Тому загалом ситуація у них буде дуже сумна. Воно таке слабке і таке ніяке, що таким ніяким і закінчить. Якщо будуть дострокові парламентські вибори – «Голос» у Раду не пройде.

Юрій Романенко:

Рейтинг «Голосу» реально вже котиться вниз. Але яка різниця – вони й так ні на що не впливають. Я не вірю у довгострокові перспективи цієї партії. Тому на 100% впевнений, що «Голос» спіткає сумна доля «Самопомочі». А ситуація із земельним питанням ще раз довела, що мертві бджоли не гудуть.

Марія Волошин, «Вголос»