Микола Євшан оновив українську літературну критику й літературознавство самою широтою своїх поглядів, зацікавленням естетичними й філософськими теоріями насамперед низки європейських культурників і мислителів, які наприкінці ХІХ ст. провели яскраву лінію нового містицизму, ідеалізму та ірраціоналізму. М. Євшан виявився ідеальним критиком для тодішньої української культури і можна лише пошкодувати, що він прожив так недовго (творив всього лиш 5 років!) і здійснив так мало. Він став провідним критиком центрального модерністського журналу Наддніпрянщини «Українська хата», який виходив у Києві протягом 1909 – 1914 рр. за редакцією Павла Богацького. Проте головним об’єктом своєї критики він мав  літературний процес в Галичині і вважав, що тоді, на початку ХХ ст., галичани робили дуже мало, хоча це був час, коли галицька українська література набувала естетичної повноти, різноманітності і вартісної художньої експресивності. Така недооцінка  галицької літератури цілком не є фактом якоїсь фахової непідготовленості М. Євшана, навпаки, він був як критик абсолютно світоглядно, культурно і творчо готовим до широкої естетико-культурологічної розмови з нацією; це є підтвердженням того, що М. Євшан був великим критиком, таким, що бачить глибини національного життя, що усвідомлює собі модерні оберти світової літератури, що своїм гострим зором і дотепним розумом уміє збагнути всі найменші промахи, недоладності, художні вторинності національної літератури і твердо вказати на них. М. Євшанові ішлося, щоб збурити галицьку культурну й естетичну самосвідомість, привчити її бачити величні виднокола світових ідей та устремлінь, раз і назавжди зламати в ній фатальні тенденції провінційності, сформувати генерацію сміливих і прометеївських особистостей, які б вирвали галицьку культуру із сірого трясовиння «просвітянщини» і народництва.

Центральною статтею М. Євшана на тему формування якісно нових моделей національної культури і літератури є концептуальна студія 1911 р. «Боротьба генерацій і українська література» («Українська хата»). Насамперед автор дає цікаве визначення, що таке літературна генерація. Він пише: «Кожне покоління – це новий, зовсім окремий світ. Від виступлення його починається нове життя, воно ніякого іншого життя, як тільки свого, не може признавати. Воно не хоче нічого знати про досвід старих поколінь, воно не хоче ніяких наук, ніякого менторства історії, – воно само, від самого початку хоче все пережити. Бо тільки з своїм власним досвідом воно числиться, тільки те, що воно само пережило, має для нього вартість. Тому, незважаючи на ніякі перестороги з боку старших, незважаючи навіть на погрози та найтяжчі перепони, воно готове кождої хвилі вповні розвинути свою авантюрничу, щоб так сказати, вдачу, робити речі, диктовані не розумом, а тільки молодечим, нерозважним поривом, навіть безумієм. В тому вся краса і чар тої боротьби» [2, с. 47]. Як бачимо, головний акцент при визначенні засад літературної генерації критик кладе на ірраціональні почуття, на емоцію, які одні є вирішальною силою при формуванні окремої нової лінії в літературі.

Так само в емотивно-моральних категоріях осмислює М. Євшан українське народництво, яке навіть не було генерацією в культурному сенсі, а було якимось невиразним, інерційним і загноєним процесом еманації психології малоросійства, але у формах показного патріотизму. Він, правда, використовує термін «українофільство» на означення покоління, яке визріло десь у 1860-х рр. на ґрунті пристосуванства, громадянської анемії та інтелектуального примітивізму. М. Євшан різкий: «Боротьба генерацій, того дужого, стихійного руху, який хвилею приходить щояких 30 літ, у нас не було. Незамітно з’являлися нові покоління, незамітно проходили – так, що навіть про зміну поколінь в повнім того слова значенні не можна говорити» [2, с. 47]. Він усвідомлює, що найбільшою проблемою кожної культури є факт існування яскравих особистостей: «У нас ніхто не знав, не чув в собі бодай інстинктом свого права взяти самому кермо життя з немічних … рук батька, боявся повернути струю життєву в свій бік. У нас занадто все було залежне від правил доброго тону, ніхто ніколи не підносив безумного клича, бо його зараз зацитькували і грозили, щоб не профанував національних святощів. Наше життя відразу ствердло в нерухому масу, відразу прибрало форм мумії, відразу сформувалося в певний національний кодекс, який не позволяє вводити ніяких новостей. І тому відразу стало кождому в такій атмосфері душно, ґрунт був пісний і не міг нічого зродити… Ця хвиля народин нашої малоросійської драми, гопака і горілки» [2, с. 47]. Він вважає, що така безбарвність української народницької культури ХІХ ст. стала причиною відходу багатьох активних і творчих людей від української нації в інші культури.

Ось оцінка того народництва як психотипу: «Обов’язком щирого українця було носити народний стрій, шаровари і шапку козацьку, плакати разом з Шевченком над недолею вдови-сиротини, написати декілька таких самих пстишків», – а в іншому місці всі дослужувались великих становищ і діставали медалі та хрести заслуги… Воно [народництво – О. Б.] цілі десятиліття сіяло нам згубу, воно казало нам ховатися по кутках. І в нашому житті минулого століття тільки воно всевладно панувало… Одно покоління за другим старалося достроїти як тільки можна ліпше свої погляди та ідеали до поглядів батьків… І після того, як могла не вродитися просто стихійна фальш цілого українського руху, як могло не прийти до того ідейного здичіння, до якого дійшло…» [2, с. 47].

Цілком логічно, вважає М. Євшан, Пантелеймон Куліш – ця найяскравіша, найталановитіша постать серед народницького руху – мусив опинитися в ізоляції, був доведений «варварством земляків» до моральної розпуки і нервових зривів. Тому так багато гіркоти, критичності і болю в П. Куліша, коли він писав про українство як національну громаду, тому він почував себе таким самотнім серед маси наївних, малоосвічених, метушливих людей своєї епохи [2, с. 48].

У статті М. Євшан полемізує із своїм головними ідейними опонентами епохи  –  С. Єфремовим і М. Сумцовим, яких він представляє апостолами новітнього, як він каже, «українофільства». Критик ілюструє, як ці науковці намагаються теоретично відстояти право реалізму як художнього методу на домінування в сучасній літературі, показує комічність їхніх претензій, догматизм і схематизм їхнього мислення. Інколи він зухвалий у своїх випадах проти опонентів, нищівний і саркастичний, що можна зрозуміти, прийнявши його гостре усвідомлення і біль за відставання української літератури і тягар її народницько-провінційних трафаретів.

М. Євшан ніби протиставляє теорії реалізму в літературній критиці естетичні ідеали символізму декадентизму, але йому цілком не йдеться про глорифікацію й однозначне сприйняття поетики модернізму. Власне, в цьому й подібних моментах Євшанового мислення виявляється той пункт, який увів у помилкове трактування його світоглядно-культурної позиції багатьох літературознавців, які з пафосом проголосили критика пристрасним адептом естетизму, безідейності та формалізму і категоричним поборником позитивізму. Це дещо неточно. Проблема його теоретизувань полягає в іншому. М. Євшан не стільки захоплювався  модерністським естетизмом, він навіть його критикував досить розлого, скільки прагнув вивільнити якомога ширший художній поліфонізм в українській літературі, прагнув заперечити шаблони народницького реалізму. Про це див. нашу студію «Микола Євшан: естет-модерніст чи неоромантик-консерватор?» [1]. Ось ця гостро саркастична думка критика: «Він [народник – О. Б.] не любить, коли хто не пише в кожному творі про бідний український народ – і тому всяку найбільшу творчість назве глупотою, коли вона не буде проповіддю певних громадських або партійних інтересів… про це ясно балакає старенький Сумцов, коли плаче на українських декадентів, що народові на його рідній мові підносять камінь, а навіть гашиш, тому народові, що такий бідний та нещасний, який не має «необходимого  літературного та научного хліба»… Українофіли, отже, вимагають від літератури того, чого вимагається від популярних брошур… Все інше, в чому немає ніякої хоч би партійної агітації, не тільки зайве, але навіть і шкідливе, елемент розкладовий, декадентизм» [2, с. 50].

Галицький критик передусім вимагав від літератури моральної наснаги, духовного піднесення. І він, власне, критикував народництво за деморалізацію українського соціуму в тому аспекті, що воно прищепило йому психологічний комплекс жертви. М. Євшан вважав, що українське народництво у своїх глибинних основах є еманацією вічного духу міщанства, філістерства [2, с. 51]. Давав такий моральний образ покоління 2‑ї пол. ХІХ ст.: «Самі панували цілі десятки літ на своїх патріотичних печах, ховаючись від кождого свіжого подуву, як миша перед котом, самі довели настрій життя до найбільшого песимізму, а навіть безнадіности, самі остудили температуру громадського життя до можливих останніх границь…» [2, с. 50]. Він клав історичну відповідальність за максимальну стагнізацію українського громадсько-політичного життя на ідеологію українофільського роялізму, коли українці, живучи в століття революцій і націоналізму (чого тільки вартують бурі національно-визвольних революцій греків, сербів, італійців, румунів, болгарів, ірландців з їхніми пристрастями, героїкою, великими жертвами!), не змогли створити бойового й наступального руху, не дали жодних героїчних поривів, натомість покривши пристосуванством і вичікувально-боягузливою тактикою.

Натомість критик був переконаний, що тільки кардинальна переміна ментально-світоглядних засад розвитку нації в бік до вітального оптимізму і героїзму, тільки витворення піднесеного і наступального настрою в суспільній атмосфері і культурі зможуть оновити й естетично збагатити національне буття. «Нам треба більше розмаху, – писав М. Євшан, – більше безумства, більше оп’яняючого шалу: для чого, щоб остаточно скинути з себе останки крамарської тверезости наших батьків, а полюбити розмах всього великого і гарного. В тому чи не єдина цінність і краса всякого ширшого руху, що йде до визволення індивідуальности» [2, с. 53]. Як цей заклик подібний до пізніших «культурних» закликів М. Хвильового і Д. Донцова.

М. Євшан не приймає раціоналістичних доктрин позитивізму, які використовувало українське народництво при виробленні своєї естетико-культурної програми. Відповідно, він підважує вартість теорії реалізму в їхньому тлумаченні. «Упадок всякої творчости, – пише, – починається з  того самого моменту, коли ми з елементів вільного мистецтва укладаємо його табулятуру, робимо з них догми або стараємося витягнути з його якнайбільшу користь в вузько-практичній сфері… Центральним пунктом всього являється тепер тверезий розум, який завдання мистецтва бачить в копіюванні дійсности… Воно [українофільство – О. Б.] удержує умственну темряву, кладучи до мистецтва і літератури такі постулати, яких нікому класти не можна» [2, с. 52]. Відтак теорія реалізму стала в народництві гальмівним засобом щодо правдивого і різноспрямованого розвитку українського мистецтва. Критик наголошує, що правдиве мистецтво мусить мати «ідеологічний субстрат», «світогляд» [2, с. 52], а не прагматичну програму, як у народників; світогляд, про який колись писав великий теоретик романтизму Ф. Шлегель: «Правдива поезія буде сама собою разом філософічна, моральна та релігійна, заразом наглядна філософія, свобідна моральність та світська містика» [2, с. 52].

У цьому моменті, на нашу думку, М. Євшан інтуїтивно прочув, що народницька теорія літературного утилітаризму може бути використана для майбутнього можливого насильництва над культурою і творчістю в дусі тоталітаризму, як це й зробили після 1920 р. большевики. Тому він пише про «нетерпимість супроти нових струй» в літературі серед народників [2, с. 52‑53]. Натомість «мистецтво не може довше сповнювати роль служанки, а станути мусить самостійною силою» [2, с. 53]. Підсумовував свою статю критик такими словами: «Нова культура мусить бути національна, мусить вийти з глибин народної душі, але вона не може бути українофільська. Ми ширше мусимо навчитися віддихати, дольше напружувати свій зір, навчитися иншого думання! А головне – покинути нам треба всю мізерну дрібничко вість та вираховування, всю хитрість та тверезість розуму, коли ходить о речі великої волі» [2, с. 53]. Тут слово «воля» вжито у сенсі «сила волі», «волюнтаризм». А цей постулат, як відомо, згодом ліг в основу «вісниківської» теорії мистецтва в обґрунтуванні Д. Донцова.

Важко назвати такі переконання декадентськими, імморалістськими, як це виходить часто в українському літературознавстві щодо М. Євшана. Як естетик він явно проводив лінію спадковості від релігійних, консервативних романтиків, як то Л. Тик, Новаліс, Жан Поль, Ф. Шлеґель до філософів-ірраціоналістів, неоромантиків, до ідей літературознавчої духовно-історичної школи з її традиціоналізмом і культом національної органічності.

Низку оригінальних філософських та естетичних ідей та спостережень висловив М. Євшан у своїх літературно-критичних оглядах, в яких він дав панорамну оцінку літературного процесу за 1909‑1914 рр. Тут ми зустрічаємо дуже критичне сприйняття рецидивів українського народництва, української загумінковості і виявів художньо-культурного примітивізму. Загалом Євшанові огляди є зразковими у своєму жанрі і, думаємо, вони відіграли неабияку роль в становленні правильного, фахового мислення в тодішній українській культурі. Це були такі статті: «Дещо про українське письменство в Галичині за 1908 рік» («Українська хата», 1909, №2), «Українська література в 1910 році» («ЛНВ», 1911, Кн. 2), «Куди ми прийшли?» (окреме видання: Львів, 1912), «Здобутки української літератури за 1911 рік» («ЛНВ», 1912, Кн. 1), «Наш літературний баланс за 1912 рік» («ЛНВ», 1913, Кн. 1), «Українська література в 1913 році» («Українська хата», 1914, №1), «Література Галицької України за 1913 рік» («ЛНВ», 1914, Кн. 1).

У цих публікаціях ми бачимо виразно натуру М. Євшана: людини відкритої, принципової, величної у своїх пориваннях, людини, закоханої у живу енергетику своєї нації, вразливої на вияви примітивізму і культурної безвідповідальності творчої інтелігенції. Ось як сам він визначає завдання і функцію літературної критики: «Єсть одна лише певна орієнтація в літературному житті: великий талант творчий, оснований на великій артистичній культурі. Критика контролює, вияснює, помагає авторові розплутуватися в порушених ним проблемах, висуває їх, робить висновки… Але вона безсильна і на ніщо не здається її «орієнтація», визначування розвоєвої лінії літератури, коли за нею не стоїть талант!… Ні – не критика, а талант, геній показує дорогу. Талант розпочинає новий напрям літературного життя, звертає в інший бік головне русло літературної хвилі, кидає клич нового мистецтва, талант кладе свою печать на духове життя поколінь, назначує лінію розвою на роки, десятиліття. Талант – се вісь, довкола якої обертається все» [7, с. 291].

Найбільше М. Євшана вражала загальна приземленість української літератури. «Українська новела, – писав він, – майже без ніякого змісту. Її зміст – се буденщина, скука, безнадійна сірість життя» [4, с. 268]. І тут називав імена Наталі Романович, Ю. Сірого, П. Богацького, Ю. Будяка, Галини Журби, Г. Юрича, І. Личка. Вважав, що «скигління» – це лейтмотив української поезії [4, с. 264]. Картав її за відсутність почуттєвої романтики, драматичних і піднесених переживань, сильних поривів. «Організована безстилевість» – це та загальна картина дуже кволого українського модернізму початку ХХ ст., яку він бачив по обидва боки Дніпра [4, с. 269].

Однією з центральних публікацій М. Євшана, в якій давалася концептуальна критика причин стагнації та обмеженості естетичної парадигми української літератури і культури, була ювілейна стаття «Свято Маркіяна Шашкевича» («ЛНВ», 1911, Кн. 2). Це був сміливий виступ автора, по-суті його інтелектуальний подвиг, бо ж наважився протиставитися абсолютній більшості і панівним культурно-патріотичним уявленням цілого українського світу. М. Євшан спробував розбити культурологічну схему галицького колтунства передусім, але поставлені ним широкі проблеми підважили всю програму й ідеологію народницького українського відродження. Відтак цю статтю ми можемо вважати віховою в історії розвитку культурологічної та естетичної думки модерного українства, вона мала б ширше й уважніше вивчатися за університетськими культурологічними та літературознавчими програмами.

М. Євшан побачив у культі М. Шашкевича в Галичині, який набрав нових обертів на початку ХХ ст., вияв глибокої провінційності, ілюзійності та безкритичності в культурному мисленні галичан. Як естетик, він зрозумів, що стратегічно культурна еліта цілого національно й ідейно важливого регіону України – «українського П’ємонту» – орієнтує молоде покоління нації на фальшиві, химерні ідеали, представляючи сутності процесів національного і літературного відродження у викривлених, примітивних інтерпретаціях. Тому, як критик, він вирішив застерегти суспільство від цього хибного шляху, який би міг привести до неправильного виховання майбутньої нації, виховання її на неправдивих розуміннях ідей та настроїв Романтизму, принципів національно-культурної самоорганізації, форм та імпульсів розвою і наступальності національної культури.

Насамперед він протиставився тодішній панівній течії в галицькому літературознавстві (В. Щурат, М. Возняк, М. Тершаковець, Я. Гординський), яка глорифікувала період раннього романтичного відродження в Галичині – 1810‑1840‑і рр., намагалася представити його ледь не в героїчних тонах (що було явним перебільшенням!), перебільшувала його ідеологічне, культурне й естетичне значення, що ми вже описали вище. Відтак критик спробував розібратися з головними інтенціями всеслов’янського відродження кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст., проаналізувати його ментальні, моральні й націософські імпульси. Ось його концептуальна характеристика специфіки слов’янського відродження, яка й до сьогодні зберігає в собі силу оригінальності, глибину переосмислення і вартість проникливості: «Слов’янська романтика з’явилася під впливом друго- і третьорядних явищ німецького романтизму. Таким, як бачили його слов’яни, він був вже загальноприйнятим, реакційним, офіційним, щоб так сказати. Зміст його вже затрагувався, а лишалася сама форма, всі ті зверхні його приналежності, які по кождому новому напрямі лишаються ще довший час в загальному уживанні, спопуляризовані письменниками другорядними. Німецькі романтики сягнули до джерела народної поезії, використовували народні перекази, шукали збільшення терену творчого. Середні віки вони воскресили в своїх творах, цілий ряд їх типів та постатей покликали до життя. Але того всього уживали вони більше як тла, як одної з форм, в яких виливалася їх творчість. А сі, власне, прикмети: історичність та людовість – найскорше прип’ялися серед широких сфер літературних. І тепер ті епігони романтизму почали широко розносити ті нові принципи літературні, проповідуючи як програму те, що для романтиків не було програмою зовсім. Таким чином, слов’янам, а в першій мірі чехам і полякам, дістався вже готовий репертуар спопуляризованого романтизму, з якого вони черпали повною пригорщею. І слов’янська романтика набрала прикмет зовсім відмінних, які весь романтичний рух в слов’янщині зробили зовсім неподібним до його праобразу» [6, с. 37].

І тут М. Євшан посилався на думку чеського славіста М. Мурка про те, що слов’янські романтики майже винятково наслідували передусім творчість авторів Швабської школи, релігійних консерваторів і політичних реакціонерів, і наслідували переважно тільки форму їхньої творчості [6, с. 37]. Критик відзначав: «Перш всього се був рух не елементарний, не внутрішня потреба перевороту в світогляді та житті, а більше літературні, книжкові впливи, які тільки в дальшому розвою стали конкретними та більш-менш живими… Зміст стає щораз більше локальним, звужується до сфери понять, яка панує серед даної слов’янської нації чи провінції. І тут, власне, найважніша прикмета слов’янської романтики: вона пробуджує скрізь локальний патріотизм. Я би боявся назвати се пробудженням національної свідомости… Вона була занадто літературною, мертвою, щоб захопити цілу людину, весь світогляд. Само прославлення народної мови й пісень і писання тою мовою, любов до рідної старовини та вишукування пам’ятників народної творчости – се була ціль більше сама для себе, більше мода, як об’яв самосвідомости та ціни самому собі. Скільки внутрішнього фальшу лежало навіть в такій серйозній діяльности, як у чехів, видно хоч би з того, що ті народні діячі уміли себе обманювати підробленими пам’ятками, аби тим більше голосною зробити свою справу… Відомо, що не було більше заїлих урядовців, кар’єровичів, взагалі монархістів, здібних стати хоч би й поліційними агентами, як люди з-поміж тих, власне, слов’янських патріотів, піонерів відродження. Само правительство й дивилося на той рух слов’янських націй до відродження, як на невинну забавку. Воно ж знало, етнографічно-археологічні студії та правописні спори не можуть викликати революції. Але де національний рух не кінчився на граматиці, там воно вже виступало інакше. І коли вже треба було «піонерам відродження» написати якийсь солідніший науковий твір, вони не цуралися писати мовою мертвою і чужою своїй народности, не боялися попасти в конфлікт із своїми ідеалами. Вони знали занадто добре, що ті ідеали – більше мода, так само, як модою став панславізм, декламація про всеслов’янську голубину згоду та любов» [6, с. 38]. Як бачимо, ця дещо контроверсійна думка явно дегероїзує національне відродження слов’янських народів. М. Євшан робить акцент на тому, що більшість культурних і політичних еліт слов’янських націй на зорі свого відродження зайняли пристосуванську позицію, вони не включилися в ті масові ліберально-революційні та націоналістичні рухи, як, наприклад, італійський революційний і визвольний рух (організація «Молода Італія» на чолі з А. Мадзині), які кардинально видозмінювали суспільно-політичне життя Європи. Слов’яни переважно стали на бік консервативних сил континенту – і в цьому була проблема їхньої моральної та ідеологічної оцінки.

І в художньому плані слов’янське культурне відродження мало, на думку М. Євшана, суттєву хибу: література, зокрема поезія, мала суто наслідувальний характер. Велике захоплення фольклором, прямолінійне калькування його поетики призвели до фатального завуження і вторинності слов’янських літератур в період Романтизму, з чого їм згодом довго довелося виборсуватися: «Почала заникати таким способом, – писав М. Євшан, – всяка оригінальна поезія, поезія як вираз всього чоловіка і його внутрішнього життя, перед рецептою [наслідування фольклору – О. Б.] індивідуальність поетична уступила на другий план. Вся поезія стала тепер переспівом народної пісні, переспівом більше чи менше вдатним, відповідно до того, хто був більшим знавцем народної пісні. І то був глухий кут, в якому знаходилася поетична творчість до того часу, поки слов’янщина не видала Міцкевичів та Шевченків, які поставили її знов на відповідний її п’єдестал і двигнули з мертвеччини» [6, с. 38].

Використовуючи наукові спостереження проф. М. Мурка, М. Євшан малював таку картину ментальності та свідомості перших відродженців слов’янщини: «Були національні діячі, люди активні в житті, які прорубували нові шляхи своїй нації.Були учені, які уґрунтували на твердих підставах перші відрухи національного духа. Але не романтики, не поети того часу. Що найбільше їх творчість була субстратом, сирим матеріалом, не оживленим ще національною думкою, мертвою формою, в яку треба було влити зміст. І тільки дальші покоління той зміст влили, нові люди, які виросли вже з реалізаційних почувань давнішої доби. Треба було внести свіжого духа в життя, перемогти всю його закостенілість, шаблоновість та мертвеччину, щоб двигнути народну душу й дати їй самосвідомість. Ні, романтики того зробити не могли. Вони могли заініціювати філологічні студії, досліди над стариною, етнографічні студії, – але те все не могло лягти в основу національної культури без відповідного громадянського підйому духа, без конкретної енергії потенціяльної, без більше активного виступу. Вони занадто були пасивні і занадто жили самою формою, а не змістом. Їх світогляд був світоглядом відлюдьків та анахоретів, а натури недозрілі до повного, широкого життя… Живучи в вузенькому світі, в якому живе кождий зламаний духом чоловік, вони могли здобутися тільки над самим собою. А поза тим вони були правовірними священиками, екзальтованими католиками, яким релігійні екстази заступали поетичне натхнення, бесідниками в церкві з нахилом до християнської філософії, мріяли про вічну молодість, а ходили, як зварені, і співали, як той німецький поет про Schonheit des Sterbens im Blute des Lebens [красу смерті в розквіті життя (нім.) – О. Б.]. І от ті самі люди були вжитті щирими монархістами, говорили проповіді про «обов’язки супроти цісаря і держави», писали вірші радости, коли хто новий вродився в пануючій сім’ї, в вільних хвилях дбали про релігійно-моральне виховання народу, писали вірші на лад народних, були прихильниками всеслов’янського з’єднання, плакали над сумним положенням слов’ян і жалували за прекрасною минувшиною, яка була десь в мітичних часах, а історики літератури зробили з них відтак піонерів відродження, завзятих борців та мучеників за національну справу і їх діяльність зробили витичною лінією усієї діяльности будучих поколінь» [6, с. 39].

У такий спосіб М. Євшан пробував пояснити, в якій типологічній культурно-історичній матриці перебували й українські перші романтики. Зрозуміло, насамперед галицькі чи закарпатські. Але ця прониклива характеристика стосується і початкового етапу національного відродження і на Наддніпрянщині, коли ми згадаємо ментальні основи Котляревщини, той знаменитий лоялізм української інтелігенції до російського царату, ту моральну та ідейну кволість українських письменників і науковців перед Т. Шевченком та й в період його життя. Адже світ українського відродження, помимо феномену Кирило-Мефодіївського Братства, це та ж, описана М. Євшаном, суспільна атмосфера нидіння, кон’юнктурщини, компромісності і, головне, цілковитої втрати духу героїки, бунтарства, революційності. Тому й гострий висновок, який робив М. Євшан стосовно перших слов’янських будителів, що вони зовсім не націоналісти [6, с. 39], абсолютно стосувався і всіх патріотів України по обидва береги Дніпра, а в Галичині особливо. Тож той пієтет і глорифікація «за героїку», які почали приписувати українським романтикам 1‑ої половини ХІХ ст., були типовим прикладом перенесення ідеологем рубежу ХІХ – ХХ ст. на ту епоху, прикладом витворювання нового національного міфу про якісь особливі, дуже подвижницькі і дуже завзяті змагання в минулому.

Відповідно, М. Євшан хотів пояснити своїм сучасникам, що галицьке національне відродження початку ХІХ ст. несло в собі всі слабкості і негативне, типологічно впливового на нього слов’янського романтизму. Ось як він з іронією описував процес творення нового іконостасу народницьким поколінням, яке організувало Галичину як П’ємонт національного відродження на зламі ХІХ – ХХ ст.:  «І от …вновлено в загал про існування якоїсь окремої галицько-руської літератури, якогось дрібного провінціялізму. Зараз же знайдено її святих і мучеників, які сотворили її жертвою свого життя, умирали за неї в молодім віці на сухоти, а зараз же й канонізовано всяких Володимирів Барвінських, і остаточно виступили «мужі науки», які ціллю свого життя поставили прослідити перші початки того відродження. Вийшли на яв дуже сумні й дуже смішні речі, які раз на все повинні би скомпрометувати той рід наукових дослідів. Досліди над всякими темними духами, надворогами найменшого променя світла науки, над людьми, які уміли побирати лиш пенсії і дожидати старости, те все нудне шпиряння за слідами, які лишили всякі Могильницькі, Лаврівські, Спігурські, Гарасевичі, Зубрицькі, Левицькі, Лозинські, Добрянські – називається дослідом «галицько-руського відродження», називається першими об’явами культурного життя на Галицькій Руси» [6, с. 35]. Зрозуміло, що про ніякий героїзм того руху не могло бути й мови, ні про ніякі величні, прометеївські і передові погляди тих людей, які лише прагнули бути безпечними гвинтиками австрійської державної системи, що зміцнювала чи не найбільше всеєвропейський консерватизм, не йшлося. Обережність, часто боягузливість, дрібничковість, вузькість і вторинність культурних планів – це визначальні характеристики галицького патріотичного руху аж до 1870‑х рр. І М. Шашкевич та його побратими з «Руської Трійці» і середовище довкола них були органічним породженням цієї атмосфери всепроникливого пристосуванства, мінімалізму і нудкого лоялізму.

І ось тепер, до 100‑літнього ювілею М. Шашкевича, галицький офіціоз патріотизму вирішив проголосити його «апостолом правди і науки», нібито пророком і творцем передових ідей, націоналізму, переможних струменів нової української літератури. І в цьому М. Євшан бачив велику фальшивість і цього офіціозу, і загалом українських уявлень про джерела і напрямні національно-культурного відродження. І тому, вважав М. Євшан, «виступити-таки треба проти ненормальности того культу [Шашкевича – О. Б.], проти того, щоб ширилося фальшиве розуміння нашої минувшини, щоб те розуміння ставало в суперечності з інтересами живого, сучасного життя. Бо те все може тільки шкідливо відбитися на нашому організмі, спровадити на бездоріжжя наше життя і загнати його в глухий кут» [6, с. 36]. «Глухим кутом», «бездоріжжям», «ненормальністю» він розумів провінційність тодішнього українського національного і культурологічного мислення, нефаховість і поверховість в естетичному самоусвідомленні нації, примітивність і штучність у програмі витворення національного культурницького пантеону.

М. Євшан зробив короткий аналіз того, як творився культ М. Шашкевича в Галичині і виявив, що в ньому було дуже багато нещирості, маніпулятивності, фальшивості. Вже його найближчі друзі, передусім Я. Головацький і М. Устиянович, почали роздувати особу Маркіяна, чиє ім’я стало символічним для Галичини, до невідповідних масштабів історичного значення. Складається враження, що вони значною мірою робили це вгамування власного самолюбства, мовляв, от жив собі «святий» і ми ходили за ним своїми апостольськими дорогами. У 1848 р., коли вибухнула революція в Австрійській імперії,русини в Галичині не були до неї готові ні в ідейному, ні в моральному, ні в організаційному планах. Коли «треба себе було заманіфестувати, виявити якісь конкретні цілі і змагання» [6, с. 40], вони змогли лише почати славословити «пророка». «І тут канонізовано Шашкевича на галицько-руського святого і мученика за народну справу» [6, с. 40]. Саме Я. Головацький, який, як і решта друзів М. Шашкевича, по його смерті замовк для національної справи, від 1848 р. почав творити легенду про «пророка» і «мученика», але ця легенда була скомпонована a posteriori, тобто за відомими в романтизмі лекалами і схемами: прийшов до народу щиросердий, страждав за народ, учив істини і вмер за ідею [6, с. 40]. Натомість правдивий М. Шашкевич був типовим представником того слов’янського пристосуванського й напівофіційного романтизму, який ми описали вище. Навіть більше, на думку М. Євшана, це була постать посередня, без особливого таланту: «індивідуальність зовсім не сильна, не сильна бодай настільки, щоб стати реформатором рідного письменства та впровадити його на новий шлях» [6, с. 41].

«Перше всього, – писав М. Євшан, – він зовсім не був в нічому оригінальний. Не тільки в своїх думках, в концепції поодиноких своїх віршів, але взагалі як тип, як індивідуальність. Се один з тих типів, які по кождій сильнішій струї лишаються, як намул лишається після виливу ріки. Вони чують свою духову спільність з тою минувшою течією, але занадто анемічні та безсильні, щоб пробиватися самим через нетрі життя і чути себе над ним панами. Їх духове життя пливе вже лиш теоретично, мріють про якісь верхи, але до них навіть не пробують летіти. Весь характер Шашкевича зовсім не мужський, не розвитий. Його відношення до світу і до людей пасивне. В природі його переважає м’ягкість, непорядність, жіночість. Серед даних обставин він не може жити, його й так мінімальна відпорність життєва та енергія в’януть. Він весь час тужить за первісною простотою, коли не було ніякого розладу поміж життям і поетичною мрією. Сентименталізм, той плаксивий тон, який може тепер вже тільки дискредитувати творця, був одиноким тоном, на який він міг здобутися» [6, с. 41].

Поглиблюючи свій аналіз постаті М. Шашкевича в націософському вимірі, М. Євшан зазначав, що вона значно гіперболізована і стала навіть міфічною, не відповідає реалія часу. М. Шашкевич не мав сформованого національного світогляду, як і ціле його покоління, яке «не уміло бути горожанами рідного краю», хоч мали поряд приклад поляків як активної, вельми якісно організованої нації [6, с. 42]. Він був звичайним проповідником християнської смиренності в еру революцій, австрійським патріотом і теоретичним слов’янофілом, мрійником та ілюзійником української минувшини [6, с. 42]. Реально «Руська Трійця» не мала ніякої культурно-національної програми, не мала глибокої національної свідомості, а лише оперувала всеслов’янськими сентиментами [6, с. 42]. «Не дивно, – писав М. Євшан, – що пізніше ті возвістителі нового життя на Галицькій Україні порозтікалися по усіх усюдах, вислугувались всім партіям своїм і чужим і наплювали на ідеали голошеного колись ними відродження… їх молодечі пориви були тільки фразами і наслідуванням аналогічних появ в других слов’ян… «Руська Трійця», крім того, що спромоглася й собі на модний тоді альманах, нічого поки що більше дати не могла… Люди, які видали «Русалку Дністрову», були зовсім не приготовані до тої ролі, яку хотіли сповняти. Вони самі ще мусили учитися, щоб бути учителями… Се вказує тільки на одно: що всеслов’янський рух до відродження заскочив галицьких українців зовсім не приготованих. Вони не виробили собі ще ніякого національного світогляду, не знали, куди йти, що робити і підхопили тільки загальні кличі. Тим тільки можна пояснити собі ненормальний факт, що при теоретичнім інтересі до слов’янського відродження вони не здобулися на ясне сформулювання української ідеї, не показали національного свого обличчя, а скінчили тільки на платонічній любови до своєї народности, до народної мови і пісні. І панславістична течія взяла верх над всіми іншими їх інтересами, заглушила навіть скромні вияви національної психіки» [6, с. 43].

М. Євшан тут мав на увазі і ті три десятиліття (1840-1860‑і рр.), майже прогаяні кволою галицькою інтелігенцією для національної справи, і той низький рівень ідейності та теоретико-наукової підготовленості галичан аж до приходу в культуру І. Франка, і той сервілізм, тупцювальність, дрібнопрограмність галицької політики, з якими Галичина прожила всю середину ХІХ ст., великий період, коли справжнє, сплановане й добре організоване національне відродження буяло серед більшості бездержавних народів Європи. Він підводив такі підсумки: «Сама творчість Шашкевича була наслідуванням, слабою копією, без дальше йдучого внутрішнього змісту, без дальших горизонтів і дороговказів на будуче. Вона не дала змісту нового, ані не воскресила національної думки; тільки форма його творчости, те, що він піддався могучій течії народної мови, показала як дальшу консеквенцію потребу нового змісту… Довго ще духові батьки топталися на одному місці коло Маркіянової могили, забуваючи про пекучі потреби життя поза кадильним димом та панахидами» [6, с. 44].

Гадаємо, що деміфологізуючи М. Шашкевича, розвінчуючи його культ в Галичині, М. Євшан прагнув наслідувати націотворчу місію Т. Г. Масарика, який, як відомо, взявся у свій час сказати правду про авторство Краледворського і Зеленогорського літописів. На думку Т. Г. Масарика, публічне виявлення і обговорення факту фальшування тих літописів Вацлавом Ганкою вилікувало чеську націю від штучної позиції і химерних самоуявлень. Відверта, раціональна, критична розмова дала змогу проаналізувати всі слабкощі, історичні промахи і реальні шляхи становлення у чеській національно-культурній свідомості. Після того, як нація позбулась брехні і вдавань, вона ніби почала рівно і широко дихати повітрям історії. Так само в Україні із М. Шашкевичем: треба було комусь взяти на себе відвагу сказати правду, протлумачити, що культ М. Шашкевича є штучним і непотрібним, що нація повинна сміливо подивитися на процеси національно-культурного відродження в минулому і назвати та осмислити всі їхні промахи, вади і котурнові епізоди. На жаль, тоді, на початку ХХ ст., українська нація виявилася не готовою, щоб відкрито обговорити культурологічну та націософську проблематику, запропоновану М. Євшаном.

Критикуючи українське народництво, вузькі естетичні рамки позитивізму в літературі, який взяла на щит українська здебільшого ліва інтелігенція, М. Євшан протиставляв цьому творчість сильних та ірраціональних індивідуальностей переважно із західних літератур. Зразком тут можуть бути його три есеї: «Микола Ленав» («ЛНВ», 1911, Кн. 1), «Герман Банґ: артист і чоловік» («ЛНВ», 1911, Кн. 12) і «Генрих фон Кляйст і німецька література» («ЛНВ», 1912, Кн. 3). Так, він, роздумуючи над феноменом Ніколауса Ленау, виводить естетичний концепт «геройства артистичного», який означає містичне покликання кожного справді великого і справді талановитого автора здійснити духовний подвиг, кинути в суспільство колосальну енергетику своїх почувань, яскравих візій, моральних устремлінь [5, с. 394]. Справжній митець «може жити і творити тільки в сфері трагізму» – висновує галицький критик [5, с. 396]. Це означає, що для генія усяке приземлене, буденне, утилітарне життя є неприйнятним; що він інтуїтивно відчуває трагізм людського буття як вічну колізію між Натхненням і Сірістю, Боротьбою і Пристосуванством, між Вірою і Скепсисом. Він писав про Н. Ленау, але узагальнював про всіх геніїв: «Маючи ту волю як органічний просто елемент своєї натури, він ішов все тільки туди, де обтинаються крила і придавлюється лет душі; вишукував найбільш болючі місця та співав про те, що найбільш болюче» [5, с. 396].

Західна література йшла протягом віків до концептуалізації артистичного героїзму, оскільки була насамперед літературою високого ідеалізму, дух якого заклали в неї мудреці античності і остаточно втілився він в західну культуру в добу Ренесансу. Цього найбільше бракує українській літературі, як можемо виснувати із загальних думок М. Євшана, яка у тяжкі століття занепаду нації набула ментальних ознак практицизму, стагнації і міщанства. Тому багато статей та есеїв літературного критика читаються, як естетичні заклики окциденталізувати українське письменство. Це захоплення М. Євшана романтизмом і неоромантизмом позиціонує його як переконаного ірраціоналіста. Він критикує, поборює й іронізує над європейським літературним позитивізмом-раціоналізмом як над системою хибних і вузьких уявлень і теоретичних схем. У цьому відкиданні позитивізму він бачить свою місію в українській культурі. Він інтуїтивно знаходить точки дотику із теоретичними ідеями духовно-історичної школи в літературознавстві (В.Дильтай, Р.Унґер, Ф.Ґундольф, Б.Хорват та ін.), яка заглиблювалася в ментальні глибини літератури, «дух часу», трактувала літпроцес як вияв генію митця, говорила про національну органічність літератури як її визначальну і сакральну ознаку.

М.Євшан був тим критиком початку ХХ ст., який чи не першим почав прокладати інтелектуальні й теоретико-естетичні шляхи до модерністської культури нової нації, що поволі ставала державницькою й віталістично оптимістичною, наступальною у своїх духовно-мистецьких устремліннях. Він будив відчуття героїки в добу торжества пацифізму і гуманістичного прогресизму, які лише розслаблювали і сентименталізували ментальність і так пасивної нації. І в цьому сенсі його можна вважати предтечею вісниківства, того вольового неоромантизму в літературі, який прийде вже після Національної Революції і війни за незалежність, у 1920-і роки, як хвиля розбурханого націоналізму, як ідеологія про національну героїку й експресивну енергетику Слова, найбільшим теоретиком якого став Дмитро Донцов, а на художньому рівні його найповніше виразили Євген Маланюк, Юрій Липа, Олег Ольжич, Олена Теліга та інші представники «вісниківства» як культурного й естетичного феномену.

                                                                   Література:

  1. Баган О. Микола Євшан: естет-модерніст чи неоромантик-консерватор? // Spheres of culture: Journal of Philology, History, Social and Media Communication, Political Science and Cultural Studies. Volume XI. – Lublin, 2015. – С. 130-141.
  2. Євшан М. Боротьба генерацій і українська література // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – К.: Основи, 1997.  –   С. 45 – 53.
  3. Євшан М. Герман Банґ: артист і чоловік // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. –  К.: Основи, 1997.  –   С. 402 – 415.
  4. Євшан М. Куди ми прийшли? // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – К.: Основи, 1997.  –   С. 247 – 274.
  5. Євшан М. Микола Ленав // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – К.: Основи, 1997.  –   С. 394 – 411.

6.Євшан М. Свято Маркіяна Шашкевича // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика.  –  К.: Основи, 1997.  –   С. 33 – 44.

  1. Євшан М. Українська література в 1913 році // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – К.: Основи, 1997.  –   С. 285 – 291.