19-го травня в Калуші та містечку Войнилів, що на Івано-Франківщині, відбулася низка культурологічних заходів з ушанування визначного українського літературного критика, есеїста, бойового офіцера УГА, який героїчно боровся і загинув у війні за незалежність України. У «круглих столах», організованих керівником калуського відділення Бібліотечної асоціації України Віталієм Півтораком та Івано-Франківською обласною організацією НСПУ (голова – Світлана Бреславська), взяла участь культурницька та педагогічна інтелігенція краю, апелююючи до ідей та естетичних заповітів одного з найбільших інтелектуалів української землі, людини, яка кардинально вплинула свого часу на нову стрілецьку генерацію, що формувалася напередодні І Світової війни.

Ці акції прозвучали особливо актуально, оскільки постать Миколи Євшана є однозначно недосить оціненою й осмисленою в сучасності. Тож закономірно, що на «круглих столах» пролунали думки і про нагальну потребу спеціальної наукової конференції, присвяченої спадщині видатного критика (такої в незалежній Україні ще не було жодної!), і про потребу нового видання його творів, насамперед цілком незнаної українським загалом публіцистики, і про додаткове меморіальне вшанування полум’яного патріота, передусім у Львові, де він прожив головні творчі роки, в Калуші та Івано-Франківську як на його малій батьківщині, загалом – у просторі української культури. Цей визначний галичанин виявився на самому вістрі процесу перемін в українській культурі, коли вона долала народницько-етнографічні трафарети рутинності та виходила до обріїв модерності, коли, нарешті, почала змінюватися  автономістсько-пристосуванська психологія українства і натомість почала формуватися самостійницька свідомість нації. Тоді молодий інтелектуал, худорлявий секретар і бібліотекар НТШ, зумів стати символом епохи саме як провісник нового духу, як герольд нових ідей і вартощів, які мали змінити українство.

Саме цей витончений галичанин першим сказав: нам треба подолати психологічний комплекс жертви

Його звикло називають у нас «вишуканим естетом», «шанувальником чистої краси», «егоцентричним модерністом» тощо, що посилено пропагує ліберальне літературознавство, але насправді він був ідейним предтечею вольового націоналізму, він був тим, хто збагнув правдиві сили історії та народів, які виражаються в ідеях ірраціоналізму та волюнтаризму, войовничості та героїки. Саме цей витончений галичанин ще перед знаменитим Дмитром Донцовим (1883–1973) першим сказав те, на що чекало вже підготовлене покоління січових стрільців: нам треба подолати психологічний комплекс жертви. «Нам треба більше розмаху, більше безумства, більше оп’яняючого шалу – для того, щоб остаточно скинути з себе останки крамарської тверезости наших батьків і полюбити розмах всього великого і гарного».

Саме він першим сказав, що мрія про мир і спокій – це занепад і прострація, що в житті вічно торжествує тільки візія боротьби. Навіть художнє слово він бачив вогненним: «Слово може бути не тільки маскою, не тільки фразеологією, але й прокламацією, кличем до зброї, навіть панциром і мечем! Воно може бути й скарбницею народного духу, отою чуйною сторожею, яка серед темної ночі дає себе пізнати світлом перед очима грізного ворога… Хто шанує літературу, хто шукає в ній не за красивими гірляндами, і не за естрадною декламацією… тому вона велика сила! Література се ще не сама боротьба, але велика сила, яка допомагає в боротьбі за визволення. Се краса протесту, краса бунту проти насильства і найтяжчого рабства, яке є – рабства духу (виділення наше – О.Б.

Тож ми коротко нагадаємо головні віхи життя і творчості цієї символічної і значущої постаті української Галичини.

Євшан (справжнє прізвище Федюшка) Микола Осипович (Йосиповичі (19.V.1889, Войнилів, тепер Калуський р-н Івано-Франківської обл. – 23.ХІ.1919, Вінниця) – народився в бідній сім’ї хліборобів. Закінчив гімназію у Станіславові (Івано-Франківську) і Львівський університет (германістику і україністику).  Звернув на себе увагу ще в дитячому віці як вундеркінд, в студентський період був підтриманий проф. М. Грушевським за надзвичайні здібності й отримав платну службу в бібліотеці НТШ. Згодом працював адміністратором в Академічному домі у Львові, урядником «Видавничої спілки», бібліотекарем НТШ та особистим секретарем М. Грушевського як голови НТШ.

Дуже активно включився в тогочасну українську літературну критику, прибравши собі символічно-патріотичний псевдонім «Євшан», який апелював до нашого князівсько-лицарського Середньовіччя, до легенди про степову траву, яка нагадує своїм запахом рідний край. Всі його основні твори написані лише в п’ятилітньому відтинку 1909-1914 рр. у віці 20-25 років! Тоді ж вийшли і три книжки М. Євшана: «Під прапором мистецтва» (Київ, 1910), «Тарас  Шевченко» (Київ, 1911), «Куди ми прийшли? Річ про українську літературу 1910 року» (Львів, 1912). Решта статей і есеїв друкувалися в журналах «Бджола», «Будучність», «Літературно-науковий вісник», «Українська хата», в якому він певний час був літературним оглядачем. У 1910 р. М. Євшан відвідав Київ, де особисто познайомився з Ганною Барвінок, Лесею Українкою, М. Коцюбинським і, доленосно, із М. Сріблянським (Шаповалом). Це уформувало його тривалу та яскраву співпрацю з київським модерністським журналом «Українська хата» (редактор П. Богацький).

Показово, що в 1912 р. великий критик переклав і видав «Промови до німецької нації» Й. Г. Фіхте, поклавши цим вагомий камінь в основі модерного українського націоналізму. Відомо ж бо, що ідеї Фіхте потужно вплинули на ідеологічну творчість Д. Донцова, великою мірою визначили концептуалістику його віхових творів «Підстави нашої політики» (1921) і «Націоналізм» (1926).

Загалом, М. Євшан пов’язував художню творчість із ідеєю національного служіння. Власне, у цьому моменті в нашому літературознавстві сформувалася хибна теза: не зрозумівши його культурного націоналізму, закцентувавши всю увагу на його протиборстві з народницько-позитивістською критикою (С. Єфремов, М. Сумцов та ін.), науковці нав’язали йому трафаретний образ «естета», «модерніста», «індивідуаліста» і т. ін. Насправді М. Євшан не стільки захоплювався новомодним тоді декадентством, теоріями «мистецтва для мистецтва» (навпаки, він їх гостро критикував), скільки прагнув подолати фатальні для української літератури та культурної свідомості провінціалізм, народницький етнографізм і спростачений позитивізм.

Він ідейно змагався за велич нації, за могутній виплеск її творчої енергетики, якнайширше засвоєння високих європейських художніх традицій, передусім традицій героїчних і трагіко-індивідуалістських. Ось одна з останніх його тез: «Культура нації – се її свідомість власної сили, се творення своїх питомих життєвих форм. Се організування, плекання, будування одної, спільної всім, колективної волі (виділення наше – О.Б.), се змагання до установлення своєї окремішности перед цілим світом» (Євшан М. Національна культура – підстава державности нації // Народ, 1919, №26). Як бачимо, це пряме пророкування майбутнього вольового націоналізму, реалізованого в теоріях 1920-1930-х рр. (Д. Донцов і його послідовники).

Як яскравий інтелектуал М. Євшан критикував тодішню українську культуру за дрібнопроблемність, просвітянщину, плаский нативізм і, навпаки, підтримував все високе, вишукане, аристрокатичне в ній. Тому особливо близькою йому була творчість О. Кобилянської. Критик виявився в певній ізоляції серед культурних і політичних середовищ через свою сміливість, нонконформізм, категоричність суджень. Однак об’єктивно його творчість передвоєнного періоду була продуктивним інтелектуальним спуртом у сфері національної самокритики і самосвідомості українства. Це був спалах метеорита, який осяяв темні закутки українського підневільного, бездержавницького, культурно недоформованого життя.

Біографічно М. Євшан теж повівся за законами метеорита: коротко працював у Відні в українських виданнях перед самою 1-ою Світовою війною, з початком її відразу зголосився до війська; воював на російському, румунському та італійському фронтах, на останньому був поранений; з падінням Австро-Угорщини взявся активно організовувати українські бойові частини в районі міст Ряшів, Ярослав, Перемишль (територія сучасної Південно-Східної Польщі, українські етнічні землі); відтак очолив 9-й український полк і зайняв оборонні позиції в Перемишлі; після непрофесійних, наївних переговорів Української Національної Ради в Перемишлі з поляками, які повели до розброєння 9-го полку, Федюшка вимушений був тікати; на початку 1919 р. очолив військову міліцію у своєму рідному Войнилові; згодом Державний Секретаріат ЗУНР, тобто уряд, запросив його до співпраці в урядовому часописі «Республіка».

Пішов служити в Українську Галицьку Армію, опинившись у «чотирикутнику смерті» на фронтах Центральної України

М. Євшан відважно і принципово критикував нерішучу, недалекоглядну політику ЗУНР, відсутність в її стратегії твердого ставлення на армію, не масову мобілізацію й наступальні дії; через незалежну позицію був заарештований з В. Пачовським і М. Шаповалом за підозрою в діях проти ЗУНР; звільнившись, пішов служити в Українську Галицьку Армію, опинившись у «чотирикутнику смерті» на фронтах Центральної України; 31 жовтня у Вінниці виголосив блискучу і запальну промову «Великі роковини України» на святі Галицької Армії; 23 листопада 1919 р. помер від тифу і був похований на військовому цвинтарі у Вінниці.

Моральним заповітом із цієї його промови були ось такі слова: «Наша земля не тому стала ненашою, що на ній засів поляк чи москаль, а тому, що ми перестали почувати себе ґаздами на ній, морально чули себе елементом нижчим, хоч і численнішим. Навіть захопивши владу у свої руки, ми боїмося використати свої права, які безслівно належать до сильнішого,  і тому ми рідко що удержуємо у своїх руках. Вистане, аби нас перший ліпший настрашив яким далеким фантомом т. зв. «міжнародного права», і ми зрікаємося свого права посідання. Думаю, одначе, що наука Світової війни не пройшла даром, що твердо запам’ятаємо деякі її факти і перестанемо боятися своєї тіні. Особливо поляки навчили нас багато й учать далі. А навчили нас передовсім ненавидіти. Лише нехай це не буде безвольна, сліпа і скороминаюча ненависть раба, який за першої нагоди цілує панську руку, а твереза, неособиста ненависть, яка не вибухає в кривавих оргіях Гайдамаччини, а чуйно пильнує національної гідности супроти всяких посягань ворога і готова кожної хвилі відперти його.

«Ворог навчив нас ненавидіти, він примусив нас полюбити Вітчизну»

Хто вміє ненавидіти, той вміє й любити… Ворог навчив нас ненавидіти, він примусив нас полюбити Вітчизну. І тому я кажу, що наше вигнання з рідних хат, недоля десятків і сотень тисяч українців була потрібна, аби дати сильну і глибоку підставу ідеї національної боротьби. Не маємо поки що у своїх руках рідної землі, але маємо Україну у своїх серцях, носимо Україну на наших багнетах. Інстинкт і воля до самостійного державного життя збуджена і живе в масах українського народу. Вони поборюють у нас раба, перевернуть психіку тих, що втростають серед тої боротьби і дадуть сильні підстави для нової України, підстави, яких не зрушить ніяка сила».

Олесь Бабій, його славний земляк, який опублікував у «Літературно-науковому віснику» чудовий есей про М. Євшана (Бабій О. Микола Євшан (Федюшка): його життя і творчість // ЛНВ. 1929. №9 і 10), наголошував на тому, що критик і патріот був людиною безкомпромісною, щирою і відкритою, з героїчним світовідчуттям, тому його конфлікт із офіційним українством і певною мірою смерть були закономірностями: він не приймав ліберального тюхтійства, наївного пацифізму, розхлябаності, вузьколобості провінційних політиканів, тому сміливо пішов у вир змагань, щоби згоріти, аби не нидіти. Увага «ЛНВ» у 1920-і рр. за редакцією Д. Донцова до особи М. Євшана загалом була символічним жестом апеляції до предтечі вольового націоналізму та витворення ідейної традиції розвитку естетики «вісниківського неоромантизму» в українській культурі.

Саме М. Євшан першим у літературній критиці взявся критикувати позитивістську і ліберальну лінію М. Драгоманова (стаття «Мих. Драгоманов як літературний критик», 1909) і в цьому аспекті він теж виявився попередником «вісниківської» ідеології, яка, як відомо, базувалася на кардинальному і всеохопному запереченні прогресизму та раціоналізму (особливо це виявлено у творчості Д. Донцова, який вважав М. Драгоманова головним спричинником української національної поразки в Національній Революції 1917-1920 рр.).

Його творчий діапазон був досить широким: це портретні статті про провідних письменників сучасності (І. Франко, Леся Українка, М. Яцків, О. Кобилянська, В. Стефаник, Б. Лепкий, В. Пачовський, П. Карманський, А. Кримський та інші), статті проблемно-культурологічного та естетико-теоретичного змісту («Проблеми творчости», «Суспільний і артистичний елемент у творчости», «Шевченко і ми», «Боротьба генерацій і українська література» та ін.), огляди поточної літератури, які склали основу книжки «Куди ми прийшли?» й охоплювали літпроцес 1908-1913 рр.; це статті про явища польської літератури («Марія Конопніцька», «Болеслав Прус», «Зиґмунт Красинський», «Б. Залеський і Україна», «Сучасна польська література і її вплив на нашу»), статті про давніх і ближчих європейських класиків («Сандро Боттічеллі», «Жан-Жак Руссо», «Генріх фон Кляйст і німецька література», «Фрідріх Шпільгаґен», «Микола Ленау», «Ред’ярд Кіплінґ» та ін.), полемічні виступи (знамениті «Листи з Галичини») і поточні рецензії на головні літературні явища в Україні.

М. Євшан виділився як завзятий критик закостенілості культури, галицької провінційності, вузькості і примітивності громадянського мислення, профанування патріотичної праці і безвідповідальності в ній. Він нещадно викривав графоманію в літературі, патріотичне позерство, рутину. Йому належить заслуга першого критичного й тверезого аналізу постаті М. Шашкевича (стаття «Свято Маркіяна Шашкевича», «ЛНВ», 1911, Т. 56) як людини невеликого таланту і неепохальної, якій, попри те, в Галичині штучно влаштували справжній культ. Ця стаття звучить і сьогодні вельми актуально, бо некритичності, профанаторства, порожньої багатослівності в нас ще так багато.

Ось кілька думок М. Євшана про фальшивий культ М. Шашкевича, над якими вартує задуматися: «Перше всього, він зовсім не був в нічому оригінальний. Не тільки в своїх думках, в концепції поодиноких своїх віршів, але взагалі як тип, як індивідуальність. Се один з тих типів, які по кожній сильній струї лишаються, як намул лишається після виливу ріки. Вони чують свою духову спільність з тою минувшою течією, але занадто анемічні та безсильні, щоб пробиватися самим через нетрі життя і чути себе над ним панами… Весмь характер Шашкевича зовсім не мужський, не розвитий. Його відношення до світу і до людей – пасивне. В природі його переважає м’якість, невпорядність, жіночість… Сентименталізм, той плаксивий тон, який може тепер вже тільки дискредитувати творця, був одиноким тоном, на який він міг здобутися… ».

І в іншому місці: «Люди, які видали «Русалку Дністрову», були зовсім не приготовані до тої ролі, яку хотіли сповняти. Вони самі ще мусили учитися, щоб бути учителями… Се вказує тільки на одно: що всеслов’янський рух до відродження заскочив галицьких українців зовсім не приготованих. Вони не виробили собі ще ніякого національного світогляду, не знали, куди йти, що робити, і підхопили тільки загальні кличі… Сама творчість Шашкевича була наслідуванням, слабою копією, без дальше йдучого внутрішнього змісту, без дальших горизонтів і дороговказів на будуче. Вона не дала змісту нового, ані не воскресила національної думки; тільки форма його творчости, те, що він піддався могутній течії народної мови, показала як дальшу консеквенцію потребу нового змісту… ».

Ширше в цих критичних тезах М. Євшан мав на увазі те, що в епоху революцій, національно-визвольних війн (бурхливі політичні і військові події в Греції, Італії, Сербії, Волощині тощо) галицькі українці спромоглися хіба на кволий, максимально лоялістський і дрібничковий культурницький рух; однак навіть цей рух був фатально провінційним, невиразним, бідним на ідеї та графоманським за естетичними інтенціями. І коли «патентовані патріоти» в 1911 році, до 100-річчя уродин М. Шашкевича, взялися роздмухувати його культ як нібито «великого мученика», «героя», «просвітителя», що було просто неправдою, то відважний критик (а таким –принциповим і сміливим – має бути кожен критик, який хоче збагатити і піднести націю) взяв на себе невдячну місію сказати цій нації правду, сувору правду: не можна орієнтуватися на фальшиві ідеали, на видуману традицію героїки, яка такою не є, не можна жити у фантомах, бо вони колись розвіються і нація побачить порожність і голизну штучних декорацій.

М. Євшан вельми прискіпливо поставився до художніх нововідкриттів літераторів модерністського спрямування, із об’єднання «Молода Муза», виділяючи серед них тільки могутній талант Михайла Яцкова. В одній з перших своїх статей про тенденції сучасного йому модернізму із характерною назвою «Поезія безсилля» («Українська хата», 1910, №2) М. Євшан писав: «Нове мистецтво українське, в повнім того слова значенні безідейне. Ніякого в ньому змагання виявити свій світогляд, свої думки, свої пересвідчення тепер нема, бо того всього у нього і мало було. А коли дійсно хотіли [наші митці] щось сказати, то це було таке слабе, що мусили убирать його в дидактику. На своїх ногах воно устояти не могло. І так найновіше покоління лишилося таким самим грубим, як і попередні йому… І через кілька років показалося, що, властиво, сил у його зовсім немає, щоб далі йти. Показалося, що героїв, орлів немає… ».

В іншому місці М. Євшан робив такі висновки про характер доби декадентизму і новонароджуваного авангардизму: «Від кількох літ стоїмо серед загальної апатії суспільности, серед занепаду всякого громадянського духу в широкому розумінні того слова. І молода наша генерація письменників заховується так, як би нічого не хотіла від життя, не ждала ніякої будучности, нічого не сподівалася і доживала свої дні. Атмосфера творча стала така неможлива, така млява, що об’яви дійсної творчої думки стають щораз рідші, немає в ній чим віддихнути, чується пригноблення та мертвота… ».

При цьому критик ставився з великим пієтетом до І. Франка, постійно протиставляв його нескінченній «галицькій колтунерії», вважаючи талантом європейського формату, правдивим героєм модерної української нації і культури. Євшан майже любувався кожним вдалим літературним жестом, твором І. Франка, його життєвою позицією і величними думками.

У 1913 р., до відзначення 40-літнього ювілею творчої праці І. Франка, М. Євшан написав більшу студію «Іван Франко (Нарис його літературної діяльности)» («ЛНВ», 1913, Т. 63). Це була спроба цілісного осмислення постаті Каменяра. Автор виходив із засади, що треба розрізняти в його особі дві іпостасі: «суспільного діяча» і «поета творця». Він наводив  знамениті слова із промови 1898 р. на 25-річному ювілеї творчої праці про «хліб для щоденного вжитку», який пік велетень думки і натхнення, щоб «відповісти потребам хвилі і заспокоїти злобу дня», і наголошував, що це була головна правда його життя: «Творчість його виростала з життя і була для життя».

Центральна теза Євшанового аналізу: «Франко весь час боровся сам з собою, суспільний робітник боровся з поетом». Цю роздвоєність можна зрозуміти з біографії письменника. У ранній період творчості він не мав сформованого світогляду, але дуже багато читав. Після знайомства з М. Драгомановим і його ідеями, захоплення соціалізмом І. Франко опиняється в ситуації гострого протистояння з офіційною українською громадою в Галичині: його виганяють із «Просвіти», забороняють відвідувати культурне товариство «Руська Бесіда». Однак це не зламало письменника, а тільки відкрило перед ним новий героїчний етап творчості, його Sturm und Dpang-periode.

М. Євшан вважає цей момент найвирішальнішим для І. Франка: «починає укладати свою літературну програму, ставити собі цілі в літературній праці». М. Євшан узагальнює: «… [Франко] будить заінтересування і співчуття до тих людей, що в поті чола працюють, відкриває нагу правду життя, його рани, недомагання, невблаганність. Тенденція – авторові дорога річ… він не забуває накликувати, вказувати дорогу не так словами, як типами, картинами, самим освітленням матеріялу». Критик вважав, що І. Франко не зумів повністю реалізувати свою програму через надмірну завантаженість, різноспрямованість своєї творчої активності. Він виділяв повість «Boa constrictor», в якій автор вийшов поза свою тенденцію, зображуючи трагічну постать Германа Гольдкремера, виявляє психологічний талант в високій степені і заходить в такі нетрі людської душі, в яких вже не можна орієнтуватися після програми самого автора». Згодом всі солідні франкознавці будуть посилатися на ці тези як особливо проникливі.

Він сам був нещадним критиком національної недокровності українства, «патентованих патріотів», тому дуже глибоко розумів Каменяра

Євшанові була близькою і зрозумілою передмова І. Франка до польськомовної збірки своїх оповідань із болючим «Nie kocham Rusi». Очевидно, він сам був нещадним критиком національної недокровності українства, фальшивого рутенства, філістерського примітивізму «патентованих патріотів», тому дуже глибоко розумів Каменяра. Він вважав, що від 1898 р., від широкого відзначення 25-літнього ювілею його творчості, І. Франко вперше відчув твердий ґрунт під ногами, особливо серед молоді, відчув себе вождем нації. Тому його праця відтепер набуває особливого титанізму. Отримавши як трибуну «Літературно-науковий вісник», він стає правдивим культурним організатором молоді, «пропагатором  модерних напрямів».

Водночас І. Франко прагнув зберегти свою індивідуальність, не любив бути в одному ряду з іншими. М. Євшан виділяв його художнє кредо із його «Лісової ідилії» в полеміці із М. Вороним-символістом, в якому великий поет закликав митців якнайглибше занурюватися в бурі і випробування життя. Це привело його до розходження із групою молодих авторів із «Молодої Музи», що теж позитивно оцінює М. Євшан, оскільки та виражала «упадок, ослаблення пульсу» галицької літератури.

Цікаво трактує М. Євшан два великі прозові твори останнього періоду творчості І. Франка – роман «Перехресні стежки» і повість «Великий шум». «Оба роблять враження пригноблююче своїм настроєм… Се настрій неначе чорної меланхолії, де чорні ворони залягають небо; настрій який находить на душу несподівано, здавлює її як спазм і кладе перед очі дикі, страшні візії». (Там само. С. 150). І далі про роман «Перехресні стежки»: «… переконуємося тут в одному… і коли особисте щастя чоловіка знищене, т. є. коли надії на те щастя пропали, – пропадає також весь розмах до суспільної праці. Можна її трактувати тоді як «песій обов’язок», вона може дати забуття особистого горя, приспати на час голодну душу, але не може дати внутрішнього вдоволення, дати зміст життю. Бо в душі буде все щось щеміти, щось домагатися свого вислову, щось буде вічною таємною журбою».

Філософія життя і поетика «Перехресних стежок» перегукуються з мотивами збірки «Із днів журби» (1900). Це настрій «напівзрезигнованого стоїцизму», «повної самотности», «духовного сирітства», який вже опановує нову збірку «Semper tiro» (1906). М. Євшан підсумовує: «Настрій, від котрого віє морозом. Неначе чуючи се, поет старається підшукати слова лагідні та повні ласкавої доброти, аби не тривожити читача і відвести його якнайдалі від тих настроїв, які сам переживає. Се лагідність і доброта чоловіка, який дійшов до крайности в терпінню і сирітстві, зробив останній крок і здібний говорити дитині казки, аби її заколисати до тихого сну. Щось батьківське чується в тім голосі».

Критик оцінював як вагомий націотворчий та культуротворчий внесок І. Франка його творчість для дітей і перекладацтво і наводив його знамениту тезу: «Передача чужоземної поезії, поезії різних віків та народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями».

Оригінальним документом української культури є невиголошена промова М. Євшана на урочистій академії на честь 40-ліття творчої праці І. Франка, яка відбулася під час ІІ Всеукраїнського студентського з’їзду в липні 1913 р. Вона називалася «Іван Франко і Галицька Україна» (уперше надрукована в «Українській хаті», 1913 р., №7 і 8). Це не стільки літературознавча студія, як роздум на тему «Геній і суспільність, юрба». Це пристрасна спроба захистити велич і творчу чистоту І. Франка від нікчемного пристосуванства і фатальної дрібності «патентованих патріотів», які полохливо грілися коло Франкової величі, хоч насправді були абсолютно чужими і далекими від його ідеалів і заповітів.

Дуже актуально звучать думки критика про українську систему патріотичного виховання. М. Євшан узагальнював і застерігав, що «Культ Шевченка виродився тим способом в Галичині в найбільш образливі форми, став систематичною щорічною компрометацією національних почувань». До цього привели трафаретні ювілеї з ушанувань національних провідників, коли пересічні люди, насправді ворожі і далекі від ідеалів та поривань геніїв, під кінець їхнього життя або після смерті пробують «канонізувати» їх, але в тих примітивних своїх формах, які відповідають їхньому приземленому світовідчуттю. Він вважав, що від 25-літнього ювілею І. Франка у 1898 р. уже ніхто не заперечував його авторитету, навіть ті «сови і кертиці», які позасідали в «національному синедріоні» патентованих патріотів. І найбільшим аргументом за І. Франка є ті 125 сторінок списку його творів, який підготували до ювілею.

М. Євшан перелічує гріхи галицьких ботокудів проти І. Франка: це вони виганяли його із «Просвіти» за самостійність і сміливість думки, не пускали до товариства «Бесіда», на сторінки головного львівського журналу «Зоря», творили соціальну обструкцію. А тепер ті ж люди збирають кошти на вшанування генія і залишаються такими ж фарисеями, якими були попередньо.

Вибрані нами фрагменти Євшанової літературної критики, гадаємо, добре увиразнюють той його високий ідеалізм, тверду принциповість, культурологічну широту мислення, якими дихала вся його надзвичайно коротка творчість. Галицький інтелектуал зумів стати у грізні передвоєнні роки справжнім символом національної безкомпромісності, наступальності, світлого горіння насамперед для молоді. Він застеріг націю перед облудами променистого декаденства й естетського модернізму, перед декоративним патріотизмом, який здатен тільки на позу і вдавання, але не може породити справжньої героїки, а саме за героїкою стоїть сила і витривалість кожної нації; він вказав на романтику й ідеалізм як вічні заповіти людства, на пристрасть і вольовитість як неодмінні запоруки історичного успіху.

У добу популярності матеріалістичного соціалізму і пацифізму він говорив про вартість духовності та войовничості, в епоху торжества масової людини він підносив вартість великої особистості, генія і героя, в добу прогресу він вичаровував дух традиції. Усе це були ідеали, які згодом, у 1920–1930-і роки, стануть на вістрі українського вольового націоналізму. Він згорів, як метеор, проживши надзвичайно коротке і красиве життя, щоб завжди осявати перед нами прийдешнє.