Сьогодні чимало чужих політиків та псевдовчених намагаються принижувати історичну роль українців у світовому процесі, втручаються у внутрішні справи молодої держави. Не бракує і власних фальсифікаторів. Як по-команді, представники інших держав, особливо сусідських, ігнорують той факт, що українці понесли найбільші втрати у Другій світовій війні – 5,5 млн. цивільного населення, 2,5 млн. загиблих солдатів-українців на фронті, тобто 8 млн. чоловік, не враховуючи тих, що воювали на боці Німеччини та її союзників і в арміях альянтів, а також тих, які були розстріляні НКВС. Втрати України становили 40-44 % від загальних втрат Радянського Союзу, а загальні демографічні втрати українців рівнялись 14,5 млн. чоловік.

Фашисти вивезли 78,6 % українців з 22 млн. депортованих з Радянського Союзу і більшість з них , не повернулися додому. Слід нагадати читачеві, що шість років раніше більшовики штучним голодомором винищили 9 млн. українців, сотні тисяч були знищені у 30 – поч. 40-их років із усіх націй СРСР в таборах радянського ГУЛАГУ було найбільше українців. Про ці жахливі втрати українська дипломатія і вище керівництво країни мали б починати всі свої візити і доповіді, щоб іноземні держави та їх громадяни навчилися шанувати Україну.

Отже, Друга Світова війна, розв’язана агресивними державами, принесла великі лихоліття українському народові і мільйони українців опинилися на всіх фронтах, воюючи під чужими прапорами. Лише солдати УПА воювали під національним стягом, вмираючи зі словами «Слава Україні!!» на устах.

Найбільше українців було призвано до лав червоної армії і радянських партизанів, сотні тисяч їх вступили в бій з німецьким фашистами, будучи вояками Війська Польського.

На німецькому боці найбільше українців воювало у складі Українського визвольного війська, що налічувало приблизно 180-220 тисяч чоловік, понад два десятки тисяч галичан воювали в 1УД УНА, та в Другій українській дивізії полковника Дяченка, що офіційно називалась 1-а Українська протипанцерна танкова бригада «Вільна Україна». Вона була створена на початку 1945 р. в основному з українських полонених Червоної армії і остарбайтерів.

У бригаді було 1200 солдатів, які героїчно билися під Бауценом, взявши штурмом Герлітц-Льобау. До речі, цією операцією керував Отто Скорцені. В часі тяжких боїв бригада Дяченка була притиснута Червоною армією до р. Ельби і збомбардована радянською авіацією. Полковник Петро Дяченко і невелика кількість його солдат пробилися з радянського оточення.

Вже під кінець війни німці брали до протилетунської артилерії та у лави СС Юнацтва наймолодших українців віком від 12 до 17 років, численністю біля 10 тис юнаків і 300 дівчат. Чимало з цих дітей загинуло, а всі хто був депортований в СРСР альянсами отримали по 10 років концтаборів.

Українські націоналісти створили два легіони Дружин українських націоналістів, натомість мельниківці створили свій Легіон полковника Романа Сушка.

По боці Німеччини воювали і українці з Хорватії, зокрема у 1-му Українському добровольчому полку і в українських допоміжних підрозділах. Переважаюча більшість солдатів цих підрозділів походили із східних земель України. Далі українців прилучали до Хорватського морського легіону, яким командував українець корвет-капітан Степан Руменович. Після вишколу у Варні, українців і хорватів перекинули у Генічевськ, а пізніше – до Маріуполя, де вони патрулювали узбережжя Чорного моря. До речі, українські вояки з Хорватського морського легіону врятували з підбитого корабля знаменитого німецького фельдмаршала Манштейна. Свій бойовий шлях українці завершили в Трієсті (Див.А.Бобков, М.Човенко. «Українці у хорватському військово-морському легіоні». Журнал «ВК» № 2. 2000 р. ст.55-56).

Трагічною була доля солдатів з Українського легіону в Югославії, який був сформований у 1941 р. з вихідців з Галичини, що проживали у Боснії. При розвалі Югославії, більшість українців опинилися у Хорватії і лише частина у Бачці, що була окупована угорцями. На українські села нападали, вбивали і грабували українців, і хорватські усташі і сербські четники і загони комуністів. Тому українці і створили свій загін для самооборони, яким командував В.Войтанівський та В.Паньків. Пізніше німці перекинули цей легіон проти комуністів-тітовців і проти сербських четників. У відповідь тітовці винищували мирні села українців. Легіон вів запеклі бої у Принявові, а далі в Альпах, де поніс великі втрати від більшовиків і тітовців.

Після війни майже всі вцілілі вояки-українці були заарештовані, як і їх родини, а частину видали Сталіну, 120 легіонерів було вбито, інші втекли через Трієст за кордон. Багато українських сіл спалено, священиків – розстріляно. Загинули В.Войтанівський, В.Паньків, лікар д-р В.Скоморовський, о. Бучка отримав 10 років таборів ГУЛАГУ. В 1948 р. після військового лихоліття з 37168 українців Югославії, більшість або загинула, або втекла. З 12 тис. українців Боснії залишилося лише 7,8 тис. чоловік. До речі, коли в кінці війни 250 вояків-українців з Волинського легіону, покинувши німців, проривалися в рідні сторони, щоб влитися в УПА, їх видали фашистам хорватські четники.

В кінці війни більшість українців з Українського визвольного війська та різних допоміжних загонів німці прилучили до РОА генерала Власова, де пізніше їх видали Сталіну, як і українців, що служили в російських козачих формуваннях.

Цікаву історію має Буковинський курінь українських націоналістів. Ці молоді патріоти мріяли здобути незалежність України як і вояки ДУН, «Нахтігалю», «Роланду», Сушка чи Волинського легіону, як, зрештою, і всі офіцери та солдати 1УД УНА. Але німці, боячись українських націоналістів, не допустили їх до творення своєї держави і з перших днів переслідували і знищували українців. Вояки Буковинського куреня Войновського пробились до Києва, після чого німці перекинули їх на боротьбу з радянськими партизанами, а далі вони опинилися у Франції, як і батальйони NN 115 і 118. До речі, чисельність Буковинського куреня налічувала понад 3 тис. вояків. 15 березня 1944 р. обидва українські батальйони прибули до Страсбургу. Українці назвали свої батальйони ім.Т.Шевченка та І.Богуна і вони не мали наміру воювати з французькими партизанами, пам’ятаючи знущання і розстріли фашистами українських націоналістів.

В ніч з 27 на 28 серпня 1944 українці перебили німецьких офіцерів і під керівництвом старшин Федоріва, Мелешка, Білика, Войчука, Аврама, Марчика та інших переходять до французів в районі Пассон-фонтен і Буле-Нод. Український загін чисельністю 491 бійців очолив французький капітан Леклерк. Відважно билися українці під м.Ґосан, Пон де Руад, Понтарл’є і фактично українські солдати відіграли важливу роль у звільненні Франш-Конте. Французи дуже любили українців і не видали їх сталінським карателям. Більше 2300 українців записалися в іноземний легіон, де видачі не було, інші – розійшлися хто де міг. Лише невелика частина зголосилася до повернення в СРСР, де і були репресовані. У складі іноземного легіону французької армії українці воювали у В’єтнамі в 50-х роках ХХ ст.

Значна частина українців з Галичини, Волині та Закарпаття воювали у Війську Польському і, по розгромі фашистами Польщі у вересні 1939 р. опинилися в Румунії та інших країнах Східної Європи. У складі польської дивізії генерала Ферека-Блєшинського було кілька тисяч українців, ця дивізія під назвою «1-а дивізія гренадерів» відважно билося проти німців в Ельзасі і Лотарингії у так званій операції «4444». Два тижні дивізія стримувала атаки німців і під час відступу вояки малими групами проривалися на південь Франції, в Мірандо ель Ебро, що в Іспанії і в Англію, де продовжували воювати у складі Польського корпусу. Вояки О. Білоус, Я. Догун, М. Давискиба, А. Козак, В. Дощак за відвагу та героїзм посмертно нагороджені орденом «Віртутті мілітарі» 5 класу. Обороняли українці і Норвезький порт Нарвік. (Див.О.Корчак-Городиський. «Українці в акції «4444». Журнал «ВК». N 2. 1976). За участь в повстанні у Парижі німці розстріляли українця М. Мартинюка.

До речі, перебуваючи у французькому Іноземному легіоні, ще до повної окупації нацистами Франції, українці відважно билися у Фінляндії, під Седоном, над річками Марною та Соною. Командування Іноземним легіоном гордилися українськими вояками, що були дисципліновані і морально стійкі та, насамперед, відважні. І серед них О.Бабій, Д.Серкіс, К.Баніт, Ю.Ізьо, О.Солтис, В.Думін, І.Курак, Д.Мазурик та інші. (Див.М.Небелюк «Під чужими прапорами». 1951).

У Франції воював і партизанський загін поручника Осипа Круковського. Сам Круковський був на заробітках у Франції. Під час війни воював в Іноземному легіоні і був деякий час в Дивізії «Галичина», але з кількома десятками українських вояків перейшов на бік французів, звільняючи містечко Льоне, що біля туру, воював загін і на фронті у Вогезах, де Круковський був важкопоранений. Разом з військами альянсів український загін брав участь у звільненні Франції.

Тисячі українців воювало проти німецьких фашистів у Другому Польському корпусі генерала Андерса. Переважаюча більшість українців, як і польські вояки, попала в полон до більшовиків. І щоб вирватися з полону, вони зголошувалися до Другого польського корпусу що формувався на території СРСР за домовленістю між Сталіним, альянтами і лондонським польським урядом. З Поволжя, через Середню Азію, корпус був перекинутий у Палестину та Єгипет і числився у складі англійських збройних сил. В травні 1943 р. корпус генерала Андерса було перекинуто в Італію, де вони почали штурм майже неприступної твердині – гори і монастиря Монте-Касіно. В перших шеренгах наступаючих йшли українці.

Саме завдяки героїзмові поляків і українців, ця твердиня була взята штурмом, хоч корпус втратив 65 % особового складу. За героїзм чимало українців було нагороджено високими військовими відзнаками. Українці з Корпусу Андерса, чим могли, допомагали полоненим дивізійникам в італійському містечку Ріміні. В 1949 р., уже в Англії українців звільнили з рядів Другого польського корпусу.

Кільканадцять тисяч українців героїчно воювали в арміях США та Канади. Сміливо воював морський офіцер, українець за походженням – Яскілка, пізніше один із вищих офіцерів американського флоту, чотиризірковий адмірал США. Сотні американських українців відзначено за хоробрість, а вояк Микола Миньо з Картарету, що в Нью-Джерсі посмертно відзначений Почесною конгресовою медаллю за те, що сам атакував і знищив німецьке кулеметне гніздо, а ще один українець полк. Теодор Калакула з Джерсі-Сіті, перший американець українського походження-випускник найпрестижнішої американської академії у Вест-Поінті, отримав срібний хрест з двома дубовими листками за особисту хоробрість. І таких було багато.

Хочеться згадати і командира польської бригади полковника Павла Шандрука, який, витримуючи шалені атаки гітлерівців, утримував відтинок фронту під Варшавою і Грубешовим 22-23 вересня 1939 р. За мужність нагороджений найвищою бойовою відзнакою Польщі «Віртутті Мілітарі».

Тисячі українців отримали звання Героя Радянського Союзу і нагороджені орденами і медалями за особисту мужність, воюючи в лавах Червоної армії проти німецьких нацистів і японців.

Від Ламаншу і до Індокитаю лежать в могилах загиблі українці, що воювали по різних боках фронтів. Загинули, воюючи за чужі інтереси. Якби там не було, але всі вони були синами і дочками уярмленої України, і ми мусимо завжди пам’ятати по гних, пам’ятати на перекір тим, хто б хотів, щоб про них забули, як хочуть нині забути про відважних солдатів УПА, які десять років билися з ворогами всіх мастей. Більшість з них ніколи не повернулися до рідних домівок і тому боротьба за визнання УПА воюючою стороною є продовженням, тепер уже ідеологічної боротьби, за Україну, чого не хочуть визнати недруги України як ззовні так і в середині країни.

Ігор Федик,

науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху,

член Національної спілки краєзнавців України,
заслужений вчитель України