Одним із парадоксів сучасності є проблема розмивання світових ідеологій і затуманювання їхніх витоків і принципів в умовах прискореного цивілізаційного розвитку, який має передусім технологічні, телекомунікаційні та гіпервиробничі ознаки. Загальні успіхи науково-технічної революції ХХ ст. і створення основ телекомунікаційної цивілізації ніби розчинили в собі суспільні основи для змагання різних ідей і принципів, які перед тим довго конкурували між собою у сферах розвитку форм та інституцій влади, демократії, культури, господарювання та соціального забезпечення.

Після 1945 року відбувся поступовий занепад класичних політичних ідеологій передусім на Заході, оскільки умови загального господарсько-технологічного прогресу стирали гострі відмінності між ними, практика демократизму доводила, що рівень розвитку країни залежить передусім від рівня її свободи в усіх сенсах та аспектах суспільного буття, від рівнів освіченості та громадянської мобілізованості. Внаслідок поступового відставання і занепаду соціалістичної системи управління та господарювання в СРСР та країнах Східної Європи стало зрозумілим, що ідеологія і практика соціалізму-комунізму була лише патологічним тоталітаристським збоченням у цивілізаційному розвитку світу, «хворою мрією людства» (М. Куліш), а не передовою програмою його ощасливлення, як заповідали перші пророки цієї ідеології.

У ХХІ ст. людство увійшло з ілюзією, що динамічний технологічний та економічний прогрес є головною сутністю суспільного буття, що нібито категорично і вичерпно пояснив Френсіс Фукуяма своєю знаменитою працею «Кінець історії» (1992). Головною думкою американського філософа було ствердження, що ліберальна демократія західного зразка в основному перемогла після розпаду соціалістичного блоку в усьому світі і є ідеальною формою для цивілізаційного розвитку планети, і цьому немає альтернативи.

Ще одним парадоксом сучасності стало те, що вже за 20 років після оприлюднення праці Ф. Фукуями у світі намітилося дуже завзяте протистояння між цивілізаціями, насамперед між Західною та Ісламською, про що просигналізував теракт 11 вересня 2011 р., який показав гостроту і фанатизованість взаємонесприйняття, що продовжується й до сьогодні. Тенденції до цивілізаційного відчуження намітилися і на Далекому Сході, де лідером є Китай, в Південній Азії на чолі з Індією, в Латинській Америці, де стимулює події Бразилія, в Росії, яка як запізніла імперія пішла шляхом витворення специфічного неототалітаризму на синтезі замаскованої диктатури й реанімованого до статусу «національної релігії» православ’я.

Паралельно кризові тенденції охопили й такий успішний, на перший погляд, міжнародний проект, як Європейський Союз, який у 1990-2000-і рр. розвивався й міцнів неймовірними темпами. Фактичний дефолт Греції, мільйонні хвилі афро-азійських біженців-іммігрантів, “брекзит” Великої Британії, деструктивні прояви офіційної політики мультикультуралізму — це лише перші сигнали. Як і сигнали про те, що Захід сьогодні переживає суттєву кризу духовності і моралі, що західний меркантилізм і панекономізм є страшною загрозою для екології планети, що світовий розвиток і гармонія стали заручниками інтересів фінансових транснаціональних еліт із кола країн т. зв. золотого мільярда. Надмірне збагачення кількох плутократичних груп, які піднеслися й зуміли створити всепланетарну мережу впливів за допомогою ідей неолібералізму, стало сьогодні викликом і загрозою для людства.

«Люди здебільшого ніяк не можуть збагнути, навіщо західні демократичні наглядові органи — Рада Європи, Європейський парламент тощо — так переймаються проблемами дотримання прав сексуальних меншин»

На перший погляд, видається очевидним, що Захід мав би схаменутися, в умовах нагромадженого неймовірного багатства та здобутого високого рівня культурно-освітньої свідомості він мав би почати перебудову стратегії розвитку, запобігаючи названим деструктивним тенденціям. Однак, ні, політика мультикультуралізму, цинічного утилітаризму, космополітизму і антитрадиціоналізму (антидуховності, атирелігійності) продовжується. У країнах Середньої та Східної Європи, в т. ч. в Україні, люди здебільшого ніяк не можуть збагнути, навіщо західні демократичні наглядові органи — Рада Європи, Європейський парламент тощо — так переймаються проблемами дотримання прав сексуальних меншин (ЛГБТ-спільнот), розвитку гендерної політики, впровадження ювенальної юстиції, захисту ромів як апатридів тощо?

За тих викликів, які ми назвали, — економічні контрасти між членами ЄС, міжрасові конфлікти в Європі, “брекзит”, деградація національних і культурних цінностей – європейським чиновникам чомусь є дуже важливим, чи відбувся гей-парад десь у Молдові чи Грузії, чи ще ні? Настільки важливо, що вони ладні закрити очі на багато що — корупцію, недемократичну поведінку, господарське злодійство політичних еліт Східної Європи – лиш би вони проводили відкриті гей-паради і всіляко демонстрували свою лояльність до ЛГБТ-спільнот, то їм будуть сприяти. В чому тут сутність?

Офіційна політика всетолерантності, космополітизму і мультикультуралізму в сучасній Західній цивілізації має свої ідейно-світоглядні основи. Ці основи називаються неолібералізмом, який закорінений ще в добі Модернізму межі ХІХ-ХХ ст. Неолібералізм треба відрізняти від класичного лібералізму ХVІІІ-ХІХ ст. саме за дозою морально-світоглядної складової. Класичний лібералізм був спрямований як ідеологія на розвиток демократії і конституціоналізму, на досягнення головних свобод – виборів, віросповідання, слова, друку, зібрань, переконань, на витворення соціально-господарської основи для вільного ринку, на розвиток прогресистського мислення в суспільствах, на освітні і правові реформи в напрямку до створення громадянського суспільства.

Однак приблизно після 1870 року намітилася моральна і політична криза в західних демократіях. Великі економічні успіхи передових держав — Великої Британії, Франції, Німеччини, США, Нідерландів, Швайцарії, Данії, Швеції, — створення індустріальної бази в них, їхня політика соціального забезпечення і підтримки бідних верств, народження великої кількості великих міст, які перетворилися на гігантські середовища проживання мільйонів, вирваних із традиційної культури, з релігійних традицій, по-споживацьки налаштованих людей і водночас були генераторами модернізаційних процесів,  —  усе це сповістило про народження нових форм цивілізації.

Можливо, найпроникливіше і наймудріше про це написав відомий французький мислитель Ґюстав Лебон у праці «Психологія мас» і «Психологія народів» (1895), пояснивши логіку створення масових суспільств, в яких профануються високі ідеї, еліти втрачають свої шляхетні характеристики і впливи, примітивні уявлення, уподобання і настрої стають панівними через те, що на верхні щаблі суспільної єрархії масово виходять посередні люди.

1930-го цю концепцію мислення підсумував глибокий Х. Ортеґа-і-Ґасет книгою «Бунт мас», в якій ще конкретніше описав процеси вульгаризації суспільного буття. Відтепер західні демократії щораз більше перетворювалися на охлократії, в яких все вирішували великі гроші, підмінювалися принципи чесних виборів і дотримання норм справедливості, в яких соціальний прагматизм і споживацтво замінили ідеали суспільного полілогу та гармонії. Стало зрозумілим, що ідеал демократії, яким він склався в умовах давньогрецьких держав-полісів, є цілком далеким від того, яку демократію могли створити європейці в умовах масового суспільства, в умовах, коли на верхах політики опинялися люди корисливі і захланні, брутальні і цинічні, які використовували норми демократії для обману і прихованого тиску на суспільство. Водночас самі суспільні маси поступово перетворювалися на вульгарний, споживацьки налаштований, далекий від високої культури, хаотизований плебс.

Соціальна криза і контрасти супроводжувалися і духовною кризою. Про це першим найвиразніше просигналізував знаменитий християнський письменник Федор Достоєвський (1821-1881), який у своїх  філософських романах 1870‑х рр. («Злочин і кара», «Підліток», «Ідіот», «Брати Карамазови») відчув і осмислив страшну й драматичну проблему нового переможного приходу Сатани у зв’язку із поширенням абсолютно безбожницького прогре­сист­сько-матеріа­ліс­тич­ного мислення в європейській цивілізації. Один зі цих романів так і називається – який «Біси» (1872). Хоча Ф. Достоєвський жив у патріархальній Росії, але в настроях її прозахідної, нігілістичної, радикально-утилітаристської інтелігенції він чітко побачив процес народження опанованої злими духами людини, у світогляді якої зміщуються цінності, яка втрачає відчуття божественного і чистого, яка потворне проголошує «прекрасним» і черствіє до найменшої співчутливості, стає агресивною заради торжества Молоха матеріальної ситості.

Великий письменник вельми переконливо описав, як лібералізм (образ Тімофєя Вєрховєнского) в певних умовах стає моральним і світоглядним підґрунтям для творення лівого екстремізму (образ його сина Петра Вєрховєнского), який у формі більшовизму невдовзі переміг в Російській імперії і вчинив жахливі злочини проти людяності. Ф. Достоєвський застеріг про прагматизм і прогресизм лібералізму як про об’єктивні  основи для процесів деградації особистості, руйнування духовності.

Німецький філософ Фрідріх Ніцше словами «Бог умер» просигналізував про народження постхристиянської цивілізації Заходу. Західне модерністське мистецтво – який егоцентричне, хаотичне, часто бездуховне, антикласичне, антитрадиційне – який проілюструвало цю духовну кризу. Його вершиною стало мистецтво авангарду, яке почало розвиватися від 1900‑х рр. (експресіонізм, авангардизм, футуризм, кубізм, абстракціонізм, дадаїзм, згодом сюрреалізм) і яке унаочнило, що таке творчість людини, сформованої цілком без візії Бога і божественного у душі, налаштованої на деструкцію, зухвальство, нещире вдавання, позерство, абсурдність дій і образів. Власне, авангардизм продемонстрував, як відбувається розпад цілісної людини («цілого чоловіка» за І.Франком).

Атомізація суспільства продовжилася розщепленням душі окремої людини. Однією із найсильніших мистецьких проекцій цього процесу є творчість Ф. Кафки чи польськомовного єврейського прозаїка Бруно Шульца із Дрогобича, прозові чи малярські візії якого просто лякають своєю макабричністю, своїм оголеним відчуттям людини як жалюгідної, покинутої  Богом, відданої своїм патологічним пристрастям істоти, майже твариноподібної істоти. Згодом неолібералізм буде використовувати авангардистське мистецтво для навмисної руйнації особистості, анархізації соціуму,  щоб легше ним керувати.

Отже, неолібералізм як ідеологія постає у кінці ХІХ ст. як спроба на рівні політичної і соціальної філософії дати синтез складним процесам масовістської, тобто спрофанованої, демократії, яка здійснюється вже тільки за допомогою широких маніпуляцій масовою свідомістю, тотальних фінансово-спекулятивних махінацій, контролю за пресою (згодом – який за радіо і телебаченням), яка утверджується на низовому рівні за принципами охлократії, а на рівні влади – який за принципами плутократії (олігархії).
Центральною ідеологемою неолібералізму стає антитрадиціоналізм у всьому, руйнування всіх усталених норм, понять, смаків, уявлень, вірувань, теорій. Його програмні тези – який це утилітаризм (з усього суспільство повинно мати користь, все має бути підпорядковано досягненню матеріальних благ, це альфа й омега людського буття – так виявляється знамените і найстрашніше спокушування Сатаною людини – дарування їй невситимої жадоби ситості і достатку, занурення її душі в дрібноту масового споживацтва-виробництва); це раціоналізм (цілковита заміна містичного світовідчуття людини, яке є її суттю яко Божого створіння, спекулятивним, скептичним мисленням); це атеїзм (тотальне поширення практицизму, егоцентризму і безвір’я); це глобалізм-імперіалізм (опанування плутократичними фінансовими групами світових торгівельно-виробничих потоків і створення реальних світових імперій великими державами); це анархізм (створення в суспільствах такої морально-духовної й інтелектуально-ціннісної ситуації, за якої цілісні і правдиві, складні і з відчуттям естетичного смаку уявлення про світ розпорошуються, коли розуміння високого і низького в усіх сенсах навмисне змішується, тож людина наче губиться в цьому світі, не має ні про що правильного розуміння, і в реакції на це вона часто вдається до хаотичних, безладних, руйнівних дій). Неоліберальні культурологи та естетики доводять, що сприйняття краси є винятково суб’єктивним, невмотивованим, релятивним, що примітивне масове мистецтво має таку ж вартість, як і складне класичне мистецтво. Ця теза потрібна для того, аби зруйнувати ієрархію в людській свідомості, максимально деформувати і хаотизувати людські уявлення і смаки.

Загалом цей новий настрій західного суспільства ідеально починає відображати нова музика – джаз. Музика неопанованої енергії, негритянська за походженням, в культурному плані дика за своєю природою, какофонічна за технікою, деструктивна за впливами.

Зрозуміло, що наступ неолібералізму не міг не викликати контр-реакції, насамперед протидії з боку європейського консерватизму і націоналізму і, згодом, різних християнських середовищ. Так розвинувся потужний християнсько-демократичний рух, який мав у різних країнах різні форми і забарвлення, але сутнісно був спрямований саме на запобігання тій глобальній духовній кризі, яка започаткувалася в добі Модерну.

Надмірна захланність плутократичної, імперіалістичної політики тоді провідних держав світу – Великої Британії, Франції, Німеччини, Росії і США – врешті призвела до безглуздої, нищівної в своїх результатах Першої світової війни. Очевидні тенденції до соціальної деструкції, охлократії в країнах ліберальної демократії, помилки, моральна безвідповідальність їхніх лідерів, загальна катастрофічність ситуації після 1918-го стали стимулом і підставою для кардинального переосмислення в європейських суспільствах принципів розвитку цивілізації. Так, від початку 1920-х рр. на політичну арену вийшли з новою силою широкі праві рухи: консервативні, націоналістичні, промонархістські, фашистські. Поступово вони почали перемагати в більшості країн Європи, до кінця 1930-х рр. лише Велика Британія, Голландія, Бельгія, Данія, Норвегія, Швеція і Швайцарія залишилися вірними ліберально-демократичним ідеалам, навіть у такій ультраліберальній країні, як Франція, праві за своїми впливами складали близько 50 % суспільних тенденцій.

Злою фатальністю міжвоєнного двадцятиліття ХХ ст. було те, що найпотужнішим, найяскравішим і найрезультативнішим рухом виявився німецький націонал-соціалізм, який насправді поєднував у собі поряд із національно-консервативними цінностями виразні ліво-екстремістські, тоталітаристські, імперські і шовіністичні засади. Це був приклад виразно гібридної політичної ідеології масовістського типу. І в цьому полягала підступність та сатанинська привабливість націонал-соціалізму: він продемонстрував неймовірний мілітаризм, фантастичну громадянську дисципліну і порядок, велику емоційно-символічну силу і водночас невситимість до матеріального та виробничого, до технологічного прогресу, що було наслідком його лівих ідейних джерел.

Злочини і кінцева катастрофа націонал-соціалізму в ході Другої світової війни ніби затьмарили собою всі ті позитивні соціальні результати, морально-духовні успіхи правих рухів Європи 1920-1930-х рр. і поховали їх в пам’яті націй. Відтак після 1945 року західні ліберали, тепер вже неоліберали, вміло використали цю історичну ситуацію і її тлумачення: через своїх істориків і філософів, свою надзвичайно впливову пресу, а потім і телебачення, і особливо через спеціально препаровану систему масової освіти вони почали наполегливо переконувати, що «злочинний німецький націонал-соціалізм був квінтесенцією, закономірним розвитком усіх правих рухів та ідеологій міжвоєнної доби», що було, зрозуміло, не так.

«Ідеологічне маніпулювання історією було потрібне неолібералам для утвердження свого безальтернативного панування: мовляв, якщо ти не ліберал, то, значить, потенційний «фашист» або «комуніст»

Тож у всій Західній цивілізації сформувалося стале уявлення про правих як потенційних «фашистів» і «нацистів». Таке ідеологічне маніпулювання історією і поняттями було потрібне неолібералам для утвердження свого безальтернативного панування: мовляв, якщо ти не ліберал, то, значить, потенційний «фашист» або «комуніст». Так тривало до 1990 року, коли соціалістична система розпалася і звинувачення «комуніст» відпало само собою.

Неоліберальні лідери чудово розуміли, що раніше чи пізніше їхня політика утилітаризму, плутократії, космополітизму буде виявлена як деструктивна, як антидуховна й антинаціональна, загрозлива для самих основ буття народів, що раніше чи пізніше в середовищах цих народів розвинуться праві, націозахисні, християнські, консервативні рухи, які зупинять тотальні впливи неолібералізму. Самих ідеологічних впливів, якими б потужними і всепроникними не були преса і телебачення (тепер – Інтернет), завжди буде замало, бо у відкритій ідейно-гносеологічній суперечці ліберальні філософи завжди програватимуть філософам-консерваторам. Це вже продемонструвало ХІХ ст., коли філософія позитивізму як ідеологічна доктрина лібералізму була аргументовано розкритикована філософами-ірраціоналістами (Е. Гартман, В. Дильтай, Ф. Ніцше, Ґ. Лебон, Ґ. Моска, В. Парето, М. Шелер, А. Берґсон, В. Соловйов та ін.).

Тому для контролю над народами була вибрана інша стратегія — стратегія морального ураження. Вона полягала у тому, щоб створити в усіх суспільствах, пройнятих демократією, атмосферу нігілізму, абсолютного практицизму, гедонізму, антидуховної деструкції та перверзії (толерантності до різних видів збоченства). Саме морально-ціннісна хаотизація західних суспільств (а тепер і всіх суспільств, які прийняли норми західної демократії), максимальна проповідь егоцентризму, принципового релятивізму (відмови від визнання істини в будь-чому), змішування культур і рас, руйнація християнських принципів (не даремно ж Євросоюз відмовився визнати християнство як одну з цивілізаційних підстав нової Європи) повинні зруйнувати всі можливі основи для зародження і розвитку правих рухів та ідеологій.

Таку стратегію неолібералізму, спрямовану на атомізацію соціумів, можна назвати політикою соціальної дисперсії (розпорошення). Метою в ній завжди виступає ідея руйнування всіх можливих основ ідеологічного, духовного, морального, культурного змісту, які б могли служити для об’єднань та мобілізацій суспільних груп і стратумів. Відповідно, ця стратегія має свою філософію – раціоналізму-прогресизму та матеріалізму-утилітаризму; свою культурологічну теорію – постмодернізму, свою екополітичну теорію – монетаризму та глобалізму.

Історично неолібералізм формувався у кілька етапів. Перший етап — створення 1922 року т. зв. Віденського гуртка філософів, котрі стояли на позиціях логічного позитивізму або неопозитивізму. Провідні з них: Мориц Шлік (1882-1932), Ганс Райхенбах (1891-1963), Отто Нойрат (1882-1945), Рудольф Карнап (1891—1970), Людвіг Вітґенштайн (1889-1951), Бертран Расел (1872-1970) та ін. Головна їхня тенденція – це зведення філософії до логіко-математичних обчислень, відхід від історичного мислення, тотальне заперечення містичних та ідеалістичних (духовних) сутностей буття, спроба тотального зруйнування класичного філософського мислення. Великим здобутком Віденського гуртка стало широке поширення ідей релятивізму і скептицизму в західному суспільстві, світоглядне утвердження атеїзму, індивідуалізму та анархізму в ньому. Згодом ідеї «віденців» були використані для широкої  перебудови західної системи освіти в дусі антиісторизму, нігілізму та соціальної дисперсії.

Другий етап — це творчість учасників т. зв. Франкфуртської школи, передусім Теодора Адорно (Візенґренд) (1903-1969), Макса Горкгаймера (1895-1973), Герберта Маркузе (1898-1979), Ериха Фрома (1900-1980), Вальтера Беньяміна (1892-1940), Фрідріха Полока (1894—1970), їхнього спадкоємця і нашого сучасника  Юрґена Габермаса (р. н. 1929) та ін. Це яскраві представники неомарксизму, який вони змішували із фройдизмом. Утверджували панекономічне і пансоціологічне мислення, чим прагнули відволікти увагу від великих ідей класичної філософії, руйнували уявлення про цілісність світу і суб’єктність людської душі, потужно вплинули на формування в західних суспільствах духу вузького практицизму, анархізму, космополітизму, відкидали поняття нації.

Саме Ґ. Маркузе був ідейним батьком-натхненником студентських бунтів у Франції 1968-го, які мали анархістський і антитрадиціоналістський характер. Великою мірою вони посприяли поширенню певних лівих ідей та рухів в Європі, які сумарно підважували ідею геополітичного протистояння демократичного Заходу тоталітарному СРСР, що об’єктивно грало на руку Москві, тобто крайні неоліберали виступили «п’ятою колоною» в західному світі і бездумно допомагали російському імперіалізмові, який претендував тоді на світове панування.

І третій етап розвитку філософії неолібералізму, завершальний, це творчість австрійсько-британського автора Карла Попера (1902-1994). Його можна вважати найвпливовішим філософом західного світу після 1945 року, оскільки його доктрина відкритого суспільства стала основою для глобальної західної політики і геополітики другої половини ХХ ст. Це була суцільна апологія лібералістичного суспільства як форми максимального вираження людського індивідуалізму, космополітизму та практицизму. К. Попер цілковито не приймав історизм європейської філософії, через що кардинально критикував Платона як основоположника європейського ідеалізму й інтелектуального традиціоналізму. Він був найзавзятішим ідейним ворогом консерватизму і націоналізму, які прагнув представити як нібито «джерельні» для фашизму і нацизму (тоталітаризму). Його філософія позначена суттєвою дозою анархізму в дусі лівих мислителів ХІХ ст., тож вона являє собою завершений синтез ліво-ліберальних концептів.

Оскільки наша стаття має популярний, а не академічний характер, то ми обмежимо аналіз джерел неолібералізму лише цими іменами, залишивши за рамками розмови десятки імен теоретиків 1950-1990-х рр.

(Nota bene: 99 відсотків теоретиків неолібералізму мали єврейське походження, тому в гносеологічному аспекті їхня творчість була пройнята талмудистським формалізмом, чужим концепціям класичної європейської філософії, вона онтологічно не узгоджується із її способом мислення).

Отже, ми підійшли до висновків про роль і значення неолібералізму в сучасній цивілізації. Передусім вартує відзначити, що він має протеїчний, маскувальний характер. Чому? Тому, що головною його метою є збереження і посилення впливів плутократії (фінансистської олігархії), а вона повинна здебільшого залишатися невидимою. Ситуація глобалізму вельми цьому сприяє. Водночас неолібералізм апріорі є ідеологією меншості — тієї ж плутократії, інтереси якої він і захищає, – а тому його головними суперниками на політичному полі є дві ідеології, які своїми інтенціями спрямовані на охоплення інтересів широких мас, – соціал-демократія і класичні праві. Перша консолідує суспільства, насамперед їхні нижчі верстви, на основі класово-професійних солідарностей, змагається за соціальну стабільність і захищеність. Друга об’єднує суспільства на основі національних, традиціоналістських ідеалів і принципів, апелюючи до моральних, культурних та духовних критеріїв розвитку і широкої мобілізації соціумів.

Тож неолібералізм націлюється на профанацію, підміну цих ідеологій та рухів, що ми виразно бачимо на прикладі більшості країн Західної Європи, де соціал-демократія скорумпована її партійно-профспілковими чиновниками, а праві рухи наскрізь пройняті провокаторами та псевдоекстремістами, які надають їм образу «радикально-фашистських» (звідси й їхні зв’язки з режимом Путіна в Росії, який легко увійшов у цю «гру» з правими, оскільки неоліберали підготували ґрунт для цього).

«Головною метою неолібералізму є створення ілюзії великої свободи демократичного суспільства. Однак насправді в них панує система спрофанованої демократії»

Може, найяскравішим є приклад сучасної Німеччини, де зараз навіть існує коаліція між християнськими демократами і соціал-демократами (абсурдна за суттю!), і де загалом виникає питання, наскільки і ті, і ті втратили свої світоглядні принципи, наскільки ці два табори насправді пройняті неолібералізмом, який їх розчинив своїм плутократизмом і гедонізмом. Адже очевидно, що перші цілком не відстоюють праві ідеї, християнські цінності й повністю включені в систему антихристиянської діяльності та пропаганди неолібералізму; а другі абсолютно віддали інтереси соціальних низів у власність замаскованої влади олігархії.

Головною метою неолібералізму є створення ілюзії великої свободи демократичного суспільства. Однак насправді в них панує система спрофанованої демократії. Це коли за допомогою контролю над 90% всіх ЗМІ в державі, через підкуп політиків і витворення деструктивної моральної ситуації в суспільстві, яка атомізує й хаотизує націю, вдається абсолютно визначати політичні процеси. ЗМІ приводять до популярності потрібних людей (останній приклад – перемога на президентських виборах у Франції цілком невідомого і невиразного Е. Макрона, який є типовим ставлеником фінансових груп), через підкупи досягаються впливи на ключові посади в країні, а через суспільну апатію і ціннісну дезорієнтацію більшості суспільства оформлюється охлократичне голосування.

Свобода у ліберальних демократіях є велика, але тільки для верхів. Особистість у середніх і нижчих класах обмежена через названі вище чинники: тотальне маніпулювання свідомістю мас через ЗМІ, виставляння спрощених соціальних ідеалів розвитку, де головним є величина ВВП певної країни, пропаганда гедонізму, яка відволікає від духовних ідеалів, апатризм та космополітизм як аксіоми, що поширює ціннісний нігілізм, навмисне домінування форм примітивної культури (поп-культури), яка примітивізує саму людину і її смаки та уподобання, розвиток пропаганди суспільної перверзії, яка призвичаює до патології, викривлює саму свідомість особистості, що відтак орієнтується на егоцентричні або фальшиві ідеали.

Про ці і подібні загрози і виклики нам треба пам’ятати, коли ми так захоплено сьогодні входимо у систему цінностей Західної цивілізації, коли у нас щоденно, як заклинання, проголошується метою повна асиміляція до західних принципів і норм суспільно-політичного буття, а слово «європейський» має вже магічне значення, яким ми покриваємо як  «нерозумних» всіх, хто «не повністю європеєць» і в чомусь не визнає західних норм.

У сучасній Україні головними середовищами пропаганди ідей неолібералізму є київська газета «Критика» (гол. редактор Г. Грабович), львівський культурологічний журнал «Ї» (гол. редактор Т.Возняк), історичний журнал «Україна модерна» (гол. редактор Я. Грицак), Український католицький університет (ідеологічний лідер — віце-ректор закладу М. Маринович), видавництва «Основи» ім. Соломії Павличко (Київ) і «Літопис» (Львів); найповніше його ідеологічну парадигму в політиці відображають партії «Самопоміч» А. Садового і «Громадянська платформа» А. Гриценка, хоча самі принципи й ідеали неолібералізму широко розсипані в різних політичних середовищах, в т. ч., наприклад, в «Солідарності» П. Порошенка чи «Народному фронті» А. Яценюка, які воліють маскуватися в шати національної демократії, оскільки розуміють, що відвертий неолібералізм не принесе належного електорального успіху.