Перевершення Бога – це найбільша спокуса й задоволення, приступні у цьому світі. Так думають художники, аскети екстазу, і звісно помиляються, бо Бог, насправді, неприступний.

Хоча, з тих спроб бунту виростає інколи дещо цікаве, наприклад – ритуальне авангардне мистецтво – а іншим воно і не буває.

Це мистецтво майстерної ритуальної провокації і накликання на себе "вищого гніву", що спопеляє, само виставляння себе під його нищівні блискавиці.

22 серпня у львівському театрі імені Курбаса відбувся поетичний, ювілейний вечір художника Мирослава Ягоди. В сенсі відходу від традиційних основ мислення і культурних цінностей – ця Ягода незвичайна. Делікатес. Вона не надається до безпосереднього вульгарного й щоденного споживання і перетворення в засвоєний елемент культури – надто отруйна.

Йдеться про віртуозну гру потойбічного з наявним. Бо художник (за версією Ягоди) – "звабник дівочих ліній і фарб, який вирушає в надзвичайні подорожі надчуттєвості" – аж до кінця почуттів і нутра таємниці".

Хоча, його творчість не для дівчаток – чорна дюра самопізнання самого Бога, карнавальне кружляння на терасах і щаблях безодні збоченого виживання, де актуальним залишилось одне питання: "не бути – як це?"

Тому об’єктом, пунктом прибуття своєї поетичної і малярської творчості Мирослав Ягода зробив "ніщо", і зовсім не в сартрівському розумінні. Знаючи, що мистецтво і життя, в своїй суті, тотально брехливі й несправжні, він чинить виклик, який покінчить з цією обридливою грою.

Він сам себе виставляє іронічним Богом, кривляючись і повторюючи, наслідуючи Його.

Простір бунту розчахнуто і ритуально передвизначено, бо Майстру відомо – "нічого нам не дано. Усе забрано, залишилось розсипатись на порох, що падає в порох."

І намалювати, ритуально зафіксувати цю пустелю та її нищівний вітер і самому ввійти в останню картину власного виклику, поразки розчеплення, самотності і виживання.

І якщо полотна Ягоди розчахують простір в пошуку отієї найменшої дискретної часточки, висвітлюючи нічні спалахи і навіть персонажів потойбічного (яке йому надзвичайно близьке), то поезії часто звернені до минулого, вже відбуто-втраченого-дитинного.

"В дитячих спогадах я знав, що світ – це картина, обридливий і страшний образ, вмираючого дня і ночі, …тоді я відкрив місяць – бліде обличчя вампіра, що висмоктує мозок і думки".

З того часу, відблисків пекельної війни потойбічного, що наближається, побільшало і "танцює навіжений світ зварйованого театру речей". В ньому точиться "полювання на Саваофа, психічна атака на Бога".

Власне, як виглядає, Бог і є ніщо, відчута смерть. І завданням художника стало заклясти її, створити свій ритуальний акт, "виграти смерть". Бо вона ж "чудова, як жінка, схожа на Ейфелеву вежу зі снігу і льоду, яку ковтають".

І Ягода, ритуально "обростивши свою кісточку-осердя" бризкає соком, разом з іншими "богами вмираючи на яскравості вогняної металевої палітри".

Конкуренція з Богом, його викликання – небезпечна штука і саме в цьому і є Його гра. Від торкання і віри в нього "виступає червоний ягідний сік", і з останніх ритуальних сил, художник хапається за найдорожче і найглибше в своєму живокості-осерді – "на кінці язика в моїй криївці-гноївці ховається мама, її запах вмирання, запах свіже викопаного долу, куди вливається з загону її викохане біле сало і білі очі, які шукали, де їм втулитись…"

"Білим по білому! Пийте гноївку – кров мою, їжте сало моє! Кінець малюванню…"

Всі ці образи, надзвичайно синестетичні, в них cтинаються різні чуттєвості, витворюючи цілісний образ, і цей ніби збочений образ виявляється чистим і світлим, він вселяє надію, дає оптимізм порятунку і затишку.

Принаймні, в межах звучання вірша, споглядання картини. Але щоб дійти до цієї, вистражданої Ягодою правди, треба відкрити саме його "дистанцію нуль", "проїхати крізь картину світу по лезі ножа виживання, спопелившись до попелу" – щоб уникнути вороття.

Результатом 33-річного ритуального полювання на ніщо в своєму підвалі-храмі для 50-річного художника стало відкриття, що неуникна "війна крутиться", вічно повертається. Війна богів, демонів, почвар.

Повторення вічного повернення до першовитоку, кістки ягоди – і є нездоланне, неохопне ніщо. Перед обличчям його безодні залишається одне – бунт, спроба збочення з накинутого, чужого шляху, пошук в ритуалі материнського прихистку.

Але в тому прихистку залишається лише відгомін, "регіт пса, що витерся об смерть".

Саме цю гру запропоновано Ягоді, і він запрошує нас прийти і на неї подивитись. Слово, колір, плоть зливаються в справжній грайливості на краю безодні самогубного ножа. Бо людська плоть і вищий меч – нерозлучні навіки…

інший живопис, графіка та вірші на сайті jahoda.netfirms.com