Замурзані маргінали, вимучені важкою робою у шахтах-копанках. Безтурботні, усміхнені, щасливі сім’ї на березі моря. І діти. На перший погляд – три серії зовсім різних світлин, що розповідають зовсім різні історії… А насправді – взаємозалежні частини однієї дійсності, яку ми здебільшого сприймаємо фрагментарно (чи то підсвідомо, чи то бажаючи відмежуватися від проблем, які слід було вирішити іще надцять років тому).

Замислитись над цими проблемами, зрозуміти їхні причини й почати шукати шляхи розв’язання спонукає мистецький проєкт «Обабіч», який влітку дебютував на Книжковому Арсеналі, а сьогодні приїхав до Львова.

ФОТО: Максим Горбацький

Про авторів проєкту, історію його створення та мету «Вголосу» розповів митець і куратор мистецтва, колишній директор Центру сучасного мистецтва при НаУКМА в Києві Юрій Онух.

Читачеві, який ще не бачив виставки власними очима, найперше, мабуть, цікаво дізнатися: чому «Обабіч»?

Спершу ми збиралися назвати виставку «По двох боках паркану». Але назва важка…тож роздумували, шукали варіанти. Якось я зустрівся за кавою із письменницею Катериною Бабкіною. Вона нагадала, що є таке гарне маловживане українське слово – «обабіч», й порадила скористатися ним, назвати виставку «Обабіч паркану». Ідея мені сподобалась, а згодом узагалі дійшов до висновку, що краще буде – просто «Обабіч». Англійською, до речі, не перекладали – тільки транслітерували, бо в англійській немає відповідника до «обабіч», хіба що писати «On the both sides», а це занадто довго.

Це щодо назви… А зміст? Що символізує оцей паркан?

Мій текст до презентації виставки починається зі слів: «Ніщо так не об’єднує сусідів, як огорожа між ними». Такий собі парадокс. Коли немає паркану, ви навіть не відчуваєте, що поряд є сусід. Між вами тільки якась спільна територія. А щойно з’являється паркан, ви перестаєте бачити свого сусіда, але починаєте психологічно його відчувати. Відчувати, що десь там, за парканом, хтось інший живе.

Усе почалося з того, що мені зателефонували з Берліна – із Центру східноєвропейських та міжнародних досліджень (ZOiS) з пропозицією організувати в Україні виставку робіт Марка Невілла, який на їхнє замовлення фотографував переселенців із Донбасу та Криму. Невілл – зірка сучасної британської фотографії, номінований на Пулітцерівську премію. Я переглянув його фото, вони здалися мені цікавими, але цього було якось… замало.

Тоді я нагадав собі, що майже 20 років тому відомий український фотограф Віктор Марущенко приніс мені серію світлин із працівниками нелегальних шахт-копанок на Донбасі. Знімки були зроблені на замовлення австрійців під час зйомок фільму Міхаеля Главоггера «Смерть робітника» (телевізійної документальної стрічки про смерть фізичної праці в різних країнах світу). Після зйомок у Марущенка залишилось багато таких світлин, та він не знав, що робити з ними. Я обрав 36 фотографій, з яких ми зробили виставку «Донбас. Країна мрій». Згодом, у 2004-му, презентували її спершу на бієнале у Сан-Паулу (Бразилія), після того – у Києві. У 2005-му Міністерство культури Польщі закупило ці фото для своєї колекції «Знаки часу» й почало виставляти їх у галереї «Арсенал» у місті Білосток.

«Країна мрій», наче «Титанік», рухалася до айсберга, доки врешті не розбилась об нього

Але попри міжнародне визнання, в Україні проєкт оцінили тільки митці. Тим часом журналісти, інтелектуали й політики не звернули уваги. Сигнали, які надходили вже в той час із Донбасу, залишилися непоміченими. «Країна мрій», наче «Титанік», рухалася до айсберга, доки врешті не розбилась об нього.

ФОТО: Максим Горбацький

Які сигнали маєте на увазі?

Світлини Марущенка показують звичайних людей, яких викинуло на узбіччя суспільства. На вигляд вони маргінали, але, дивлячись на них, можна зрозуміти, наскільки багатовимірним є людське існування. Ці люди протягом тривалого часу працювали в дуже важких, небезпечних умовах, мріяли про інший, веселий, кольоровий, щасливий світ і хотіли бути комусь потрібними. Але не відчували цього від влади, що, зрештою, змусило їх повірити у нав’язаний Росією «рускій мір».

Ці світлини я вибрав для того, щоб краще пояснити світлини Невілла, щоби підкреслити причини нинішніх проблем на Донбасі та їхню тяглість.

Тоді мені й з’явилася ідея паркану: з одного боку старі світлини із копанок, з іншого – свіжі світлини переселенців. Тобто дві історії однієї дійсності, одна з яких, по суті, є наслідком іншої. Зрештою дійшло до того, що я збудував тунель – два паркани й дах над ними. Тунель затемнили, й він став схожим на шахту. Усередині я розвісив фото Марущенка. Тепер, щоби подивитись на них, слід одягти на голову ліхтарики, як у шахтарів, і підсвітити кожну фотографію. А ззовні я повісив фотографії Невілла. На знімках – переважно сім’ї або діти. На перший погляд це звичайні фото. Але коли дізнаєшся передісторію – починаєш дивитися зовсім по-іншому.

ФОТО: Максим Горбацький

Третя частина проєкту – світлини відпочивальників з одеського пляжу. Що символізують вони?

Раніше «The New York Times» замовив Невіллові серію світлин про відпочинок людей у світі. В Україні він поїхав фотографувати відпочивальників до Одеси. Я побачив цю серію і зрозумів, що вона буде ідеальним контрастом у нашому проєкті. Преісторія з важким життям українців у донбаських копанках, наслідок з цього – переселенці, й контраст – омріяне Донбасом кольорове щасливе життя, якого вони увесь час намагалися досягнути. Тобто нагадування про те, що в одній державі ми маємо водночас і війну, і веселе безтурботне щасливе життя.

ФОТО: Максим Горбацький

На яку думку має наштовхнути відвідувача ваша виставка?

Думаю, не стільки наштовхнути, скільки вибудувати певне почуття… Виставка діє не стільки на інтелект, скільки на певне враження. Ти занурюєшся в це і виходиш із певним досвідом. Це як спектакль – певне переживання в часі. Я помітив це під час експонування у Києві. Коли кілька разів пройшов тунелем, починаєш задумуватись: а що поза ним, що з іншого боку, який той інший світ?

Ми постійно живемо в такій ситуації. Щось бачимо, а щось – ні. І там є зовсім інший світ, про який ми не знаємо або часто не хочемо знати. Нам зручно жити так, сидіти, наприклад, у Львові, веселитися, кавувати у кав’ярні із музикою і… якось забувати, що в цей час у цій країні триває кривава війна. Це постійна проблема нашого життя. Ми хочемо комфорту і забуваємо, що цей комфорт має інший вимір.

ФОТО: Максим Горбацький

Куди плануєте везти виставку після Львова ?

Наразі ми в роздумах. Була ідея повезти проєкт на Схід, але це дуже проблематично. Я думав організувати це в Харкові, але там навіть немає відповідного простору.

Наразі Невілл написав про виставку у британську «The Guardian», можливо, незабаром підготує матеріал і для «The New Yorker». Можливо, вдасться показати проєкт за кордоном. Але наразі це лише плани.

Кажуть, що в Україні немає грошей… Неправда. Гроші є. Тільки не завжди там, де вони потрібні

Шкода тільки, що це черговий проєкт в Україні, про Україну, але за чужі гроші. 15 років тому проєкт «Донбас. Країна мрій» ми із Марущенком виставляли у Сан-Пауло за гроші із Нідерландів. У Києві робили виставку за гроші фонду Сороса із Будапешта. У такі моменти задумуєшся: ну, чому? Кажуть, що в Україні немає грошей… Неправда. Гроші є. Тільки не завжди там, де вони потрібні.

От у 2004-му ми намагалися повезти виставку Марущенка до Донецька. Уже домовилися про зустріч із громадою у тамтешньому краєзнавчому музеї. Але в сам день зустрічі, вранці, директорка музею сказала нам, що зустріч скасовується, адже в них раптово «прорвало трубу». Тоді нам довелося зробити презентацію в коридорі, при вході… Розумієте, вони настільки не хотіли торкатися цього питання, не хотіли навіть згадувати, що існує якась проблема. Це була бомба сповільненої дії.

ФОТО: Максим Горбацький

Тепер легко сказати, що всі проблеми – тому, що «Путін напав». Звісно, що напав… Але на Донбасі був ретельно підготований ґрунт для цього. Протягом тривалого часу люди були тут сірою масою, яка просто виживала. І ніхто не хотів цього бачити. Люди реально виживали, відчували себе ніким, а при цьому їх постійно зомбували міфами про «могутній Донбас, який утримує всю Україну»…Олігархи, які управляли Донбасом й управляють донині, разом із росіянами зуміли збудувати цю фікцію й змусити українців повірити в неї. Тож не дивно, що в результаті спрацювали страшилки про «фашистів», які начебто прийшли до влади й збираються «розправлятися» із Донбасом, який їх все життя годував. Якби ці люди відчували себе потрібними, якби мали комунікацію зі всією Україно, їм був би байдужим той рейковий «рускій мір».

Еліти зовсім не зрозуміли, що сьогодні відбувається в Україні

За 28 років незалежності українські еліти абсолютно не склали іспиту в цій ситуації. Сьогодні представники інтелектуальних еліт ображені на «ідіотів, які голосували за Зеленського». Але ж еліти не можуть бути ображеними на 73% суспільства! Проблема в тому, що еліти зовсім не зрозуміли, що сьогодні відбувається в Україні. Не хотіли того зрозуміти. Діагноз, який вони поставили, був зовсім фальшивим. Вони вигадали певні речі й думали, що всі так думають… Але тільки вони насправді так думали й жили, наче у бульбашці. А по всій країні люди думали зовсім по-іншому. На Донбасі протягом тривалого часу було дуже багато проблем, які донині, по суті, не розв’язані. І тепер треба думати, що робити з тими проблемами, особливо, коли Донбас повернеться під контроль України. Сказати, що більшість українців – дурні й примітивні? Це не розв’язує проблеми.