Перебуваючи в Америці, поетеса була членом мистецько-творчої організації «Чиказька богема» та дуже активно брала участь в громадсько-політичному житті української діаспори. Також Ольга Гаврилівна входить в Українську асоціацію письменників.

Мало хто знає, що «Царицанська» – літературний псевдонім. Так Ольга Головенко врятувала пам’ять про свою прабабусю, яка через різні обставини не змогла передати своє прізвище.

Є поети, яких можна читати, а є поети, якими зачитуєшся, захлинаєшся і вимагаєш наступної порції, як наркотику. Ольга Гаврилівна подарувала світові 4 чудові збірки, в яких акумульовані тільки найкращі та найсвітліші емоції.

І якщо б можна було охарактеризувати цю жінку трьома словами, то це були б слова «світла, справжня, незабутня».

Ольго Гаврилівно, все життя Ви шукали себе, постійно вчилися чогось нового, змінюючи професії. Але доля привела Вас таки на творчий шлях. Як це сталося?

Перші спроби писати я зробила ще в школі. На роботі постійно писала.

У кожного з нас у житті є свої негаразди. І активно почала я писати тільки тоді, коли засумувала душа. Це були 90-ті роки.

Переломним і дуже важливим моментом для моєї творчості було знайомство з відомою вчителькою Юлією Михайлівною Чорною, яка майже силоміць змусила мене представити свої поезії Львівській організації Спілки письменників України. Так у 2000-му році побачила світ перша моя книжечка «Віра, Надія, Любов». Її потім ще в народі називали «Три пригорщі приязні».

Важливою подією у моєму життя було знайомство з Володимиром Коваликом, який входить в тридцятку найкращих поетів Америки. Мала за честь написати у співавторстві разом з Яром Чорногором книжку «Дві батьківщини» про життя і нелегку долю цієї надзвичайної людини. Потім мене запросили в Чикаго на презентацію нашої книжки. Так відбулося знайомство з чиказькою діаспорою. І ще на той час я вже випустила нову збірку своїх віршів «Терновий сад».

Чим для Вас є поезія?

Поезія для мене, безперечно, – стан душі. Наприклад, я не можу з людиною сваритися. Я просто напишу вірш і його їй віддам. Мої вірші народжуються якось само собою. Колись у Спілці письменників мене запитали, скільки разів я переписую свої вірші. Мені це дивно. Бо воно собі приходить, а я просто записую. Це інтуїція. Здається, що вищі сили керують мною в ту хвилину, коли пишу.

Гюстав Флобер писав: «Поезія – це спосіб сприймати світ». Який світ у Ваших віршах?

Якщо б я навіть розпочала свій вірш мінорною нотою, то обов’язково закінчую на мажорі. Я люблю світ. Люблю небо: зоряне, ніжно-голубе. Люблю дощ і сніг. І всіх людей люблю, навіть поганих. Я дуже сентиментальна і життєрадісна. Часто люблю посміятися та пожартувати. І передаю свій оптимізм у віршах. Життя таке коротке… То що його ще проплакати треба? Завжди потрібно вірити в добре!

Чи є у Вас улюблений поет або письменник, до якого тягнетеся, якому вірите?

Я дуже поважаю Ліну Костенко. То мій ідеал. І багато інших подобається. Як на мене, не обов’язково, щоб поет мав ім’я. Пам’ятаю, в Америці мені до рук потрапили книжечки зовсім простенькі, ім’я їхніх авторів ніхто не знає. А я сиділа читала-читала. І думала: «Яка в цієї людини душа прекрасна»! Для мене головне – щоб душа була у віршах. Вірш може бути ідеально відшліфованим, але якщо він надуманий, то виходить зовсім нещиро! Я вірю Ліні Костенко, вірю, що вона пише душею. Ще Микола Вінграновський мені подобається дуже. Як на мене, основне в авторові – щоб людина була порядна.

А як Ви ставитеся до сучасної постмодерністської літератури, в основі якої лежить принцип гри, яка насичена іронією і «цитатним мисленням»?

Я маю майже дві вищі освіти, знаю 4 іноземні мови. Інколи щось таке читаю, а не можу зрозуміти про що. То що може зрозуміти проста людина? Для кого ті поети пишуть? Мені таке не подобається. Вірші повинні брати за душу, бути максимально зрозумілими. Неосвічені люди – теж люди. Вони також люблять поезію. Не можна цим нехтувати.

Ви мали нагоду працювати пліч-о-пліч з людьми, які входять в чиказьку діаспору. Було б цікаво почути про її діяльність…

Спочатку хочу сказати про українських заробітчан. Я багато спостерігала за ними. Багато наших людей в Америці дуже озлоблені на Україну і дуже раді, що звідси вирвалися. Але є багато й таких, що дуже хочуть повернутися, дуже сумують за рідним домом. Мені здається, що чужина є своєрідною перевіркою: якщо людина добра, то вона там стає ще добрішою. А якщо погана – то ще більше озлоблюється.

А щодо діаспори, то її члени в Чикаго дуже активні і працелюбні. Вони всебічно обдаровані. Є тут і поети, і художники, і співаки, і композитори. Всі вони працюють на чорнових роботах, щоб вижити та щоб мати змогу й надалі творити.

Альманах чиказьких поетів «Немеркнуче сяйво зорі» свого часу зайняв перше місце в Гамбурзі на виставці творів українців у діаспорі.

Діаспора також видає декілька газет українською мовою. У газеті «Українське слово», яку створила Оксана Пушицька, була сторінка, де я друкувала свої оповідання про жіночі долі. Також мене обрали головою літературного об’єднання «Свічка Тараса». Я співпрацювала з поетами, і до кожної знаменної дати, до свят ми готували одну сторінку з тематичною поезією.

Саме в той час почали народжуватися вірші, які увійшли у третю збірку «Я повернуся з журавлями», яка зіткана з ностальгічних волокон. Як я тоді сумувала за домом, за друзями, за Україною! Пам’ятаю, кожного разу, коли купувала квиток додому наперед, то кожного дня брала його до рук і цілувала.

У 2005 в український осередок Чикаго приїхав Віктор Ющенко. Переконував, що наша праця і наш талант – незамінні. Просив повертатися в Україну. І на День незалежності того ж року я повернулася на Батьківщину. Було дуже сумно, коли я зрозуміла, що то були просто гарні слова й насправді мене тут ніхто не чекає.

А чим Ви займаєтеся зараз?

Не так вже й давно, у 2009 році, вийшла моя четверта збірка «На вітрах розлуки», де я вилила всю тугу через нещасливу долю нашої Батьківщини, вилила всі емоції, які пов’язані з глибокими переживаннями за долі українок-заробітчанок.

Зараз я багато пишу для дітей. В майбутньому планую видати книжечку «Котик попелястий», з виховним підтекстом. Мої друзі з діаспори присилають свої твори. Я вичитую їх і видаю тут. Також я працюю модератором на дитячому інтернет-порталі Малої Академії Літератури і Журналістики.

Нам росіяни подарували трохи місця на своєму сайті skarb-papcha.ru. То наші діти мають можливість і там друкувати свої вірші.

Особисто моя діяльність полягає в тому, що я коментую, виправляю, даю поради маленьким поетам. Ще ми разом з Василем Тарчинцем випускаємо газету «Сузір’я» – альманах дитячих віршів. Розповсюджуємо її по школах, дитячих лікарнях. Як і Василь Тарчинець, я вже також без цього не можу жити.

Але для того, щоб ми мали змогу постійно випускати цю газету, потрібні кошти. І скільки разів ми писали Вікторові Ющенку, Юлії Тимошенко, Володимирові Литвину, зверталися і до Анатолія Кінаха, і до Сергія Тигіпка, щоб виділили хоча б якісь гроші. Але нам так і не відповіли! Нікому того не треба!

Є така відома фраза, що талант – 90% щоденної наполегливої праці над собою, а 10% – обдарованості. Чи можна навчитися писати, якщо працювати над собою?

Для того, щоб народилася поезія, має бути три компоненти: талант, душа та праця. Якщо хоча б один із цих компонентів відсутній – нічого доброго не буде. Талант – обов’язковий. Якщо ти маєш душу, а не маєш таланту – нічого не вийде. Якщо маєш талант і працюєш, а не маєш душі – теж нічого не вийде. Це все дуже взаємопов’язане.