Значення кожної перемоги вимірюється співвідношенням втрат і здобутків у порівнянні з противником, і в цьому аспекті прихильникам «Велікай пабєди» 9 травня немає чого святкувати.

За ціною не постояли

Статистика засвідчує, що для сучасних росіян 9 Травня вважається другим після Нового року найбільш важливим святом, яке вони планують урочисто відзначати. Це демонструє рівень заідеологізованості росіян, для яких штучне свято, введене престарілим Брєжнєвим через двадцять років після закінчення війни, посідає таке значне місце в системі ціннісних координат. Водночас офіційна російська пропаганда використовує цю дату не стільки для вшанування ветеранів, на яких кремлівським політикам насправді байдуже, скільки для мобілізації духу імперської агресії росіян. Адже перемога у війні минулого століття стала чи не єдиним цивілізаційним «досягненням» для росіян.  Хоча детальніший аналіз співвідношення сил і втрат у Другій світовій підтверджує тезу: який народ – такі й «досягнення».

Історики і демографи до сьогодні не можуть точно підрахувати втрати населення в роки Другої світової війни 1939-1945 років, але якщо європейські дослідники відзначають похибку в тисячі людей, то в СРСР, де «ніхто не забутий», похибка йде на мільйони. Приблизна оцінка загальних втрат СРСР у Другій світовій в різних джерелах коливається від 26 до 43 мільйонів людей. Сталін офіційно заявив, що Радянський Союз втратив 7 млн і після параду у 1945-му більше не відзначав ніякого «Дня пабєди». Тиран очевидно сам усвідомлював, що країні немає чого святкувати.

Але навіть якщо врахувати найбільш мінімальні втрати СРСР, які становлять 26 мільйонів людських життів, то втрати Німеччини, яка програла війну й була окупованою чотирма державами, становлять трохи менше 6 мільйонів. Тобто Німеччина, яка воювала з половиною світу, втратила від 5,3 мільйонів до майже 6 мільйонів осіб, а «переможець» СРСР, який мав широкомасштабну підтримку Британії та США, втратив у декілька разів більше.

Генерал-лейтенант запасу Петро Процик зазначає, що радянські маршали на фронті перемололи вбитими й інвалідами 23 мільйони чоловік. СРСР у цій війні мав 10 мільйонів військових втрат і ще 18 мільйонів серед мирного населення, куди входять також 6,3 мільйони військовополонених, із котрих 4 мільйони померлих у полоні та багато сотень тисяч уже після визволення – у радянському ГУЛАГу. Багато ветеранів війни зазначають, що в деяких боях на кожного вбитого німця припадало десяток убитих радянських солдатів, а радянські маршали та командири ставилися до своїх солдатів як до розхідного матеріалу.

Якщо з’являвся Жуков, то для солдатів це означало негайний і непотрібний наступ, в якому їм доведеться або загинути, або залишитися буз рук чи ніг

Один із таких ветеранів згадував, що якщо десь на фронті з’являвся маршал Г. Жуков, то для солдатів це означало негайний і непотрібний наступ, в якому їм доведеться або загинути, або в кращому разі залишитися буз рук чи ніг. Якщо для німецької армії навіть найкровопролитніші битви цієї війни завершувалися результатом у декілька десятків тисяч убитих, то в радянській армії число вбитих у боях вимірювалося сотнями тисяч.

Для істориків ще залишається малодослідженою тема, скільки військових радянської армії загинуло від куль ворога, а скільки були розстріляні «загрядотрядами» НКВС чи військовими трибуналами за «зраду» чи «боягузтво». Наприклад, Сталінградська битва відома масовими стратами власних солдатів радянською владою: тільки за результатами військового трибуналу було страчено 13 500 військових.

Загальні демографічні втрати України у Другій світовій, включно з убитими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими, становлять близько 14 млн чоловік. Це найбільші втрати порівняно із втратами інших країн і народів у Другій світовій війні. Фактично втрати українського народу становлять від 40 до 44% від загальних людських втрат СРСР. З 41,7 мільйона людей, які жили до війни в Україні, на 1945 рік залишилося тільки 27,4 мільйони чоловік.

На руїни перетворилися 720 українських міст і містечок, 28 тисяч сіл, з яких 250 спалено вщент, знищено 16,5 тисяч промислових підприємств. При цьому значну частину з цих руйнувань вчинили не лише нацисти, але й радянські війська під час відступу, які застосовували «тактику випаленої землі». Значних втрат завдали також радянські артилерійські обстріли й бомбардування окупованих німцями українських міст, які радянські «визволителі» перетворювали на руїни, незважаючи на мирне населення. Радянські ж історики пізніше всі ці втрати приписали німцям. Хоча в дослідженнях досі залишається не досить висвітленим питання, хто більше вивіз з України майна та цінностей: німці під час окупації чи радянська влада під час евакуації, з якої більшість майна так ніколи й не повернулося до України.

Ціна «визволення»

Але навіть після закінчення війни повернення радянських «визволителів» на терени України супроводжувалося репресіями та депортаціями. З 1944 по 1952 р. лише в західних областях України піддалось різним видам репресій до 500 тисяч осіб, зокрема арештовано понад 134 тисяч, вбито більше 153 тисяч, вислано назавжди з  України понад 200 тисяч осіб.

Умови депортацій були жорсткими, і чимало людей не вижило під час перевезення в товарних вагонах: голод, холод, хвороби, відсутність ліків, нелюдські побутові умови і довгий шлях на місце заслання, який тривав від 3 до 4 тижнів. По дорозі в заслання загинули від 20 до 30 % спецпереселенців. На новому місці їх теж не чекало нічого доброго: суворі кліматичні умови, тяжка праця в колгоспах і на лісоповалі, а також часто вороже ставлення місцевого населення.

Не встиг український народ пережити лихоліття Другої світової війни, як радянський тоталітарний режим організував українцям третій у ХХ столітті голодомор у 1946-47 роках. Післявоєнні хлібозаготівельні плани для України були нереальними, однак партійна верхівка викачувала хліб із села адміністративно-командними методами. Як результат, коли плани виконали лише на 60 %, влада вдалася до репресій. Українське керівництво на місцях звинувачували в саботажі, «антибільшовицькому ставленні до хлібозаготівель». А українські селяни, на думку Сталіна, взагалі потребували «перевиховання» за те, що перебували на окупованій території та контактували з ворогом.

Від штучного голоду, за неповними даними, в Україні загинуло понад 1 млн людей. Зокрема, траплялися численні випадки канібалізму та трупоїдства. Ті, хто в Україні за роки війни пережив нацистську окупацію чи вижив в боях, воюючи за радянську армію, помирали від голоду після приходу радянських «визволителів». Радянська пропаганда побудувала в кожному селі пам’ятники та монументи для могил учасників «Вєлікай атеєчествєннай», а архіви після воєнного періоду вражають страшними повідомленнями про розриті могили у 1946-47 роках, які розривали доведені голодом до відчаю люди.

Багато європейських народів святкують закінчення Другої світової війни. Проте якщо французи та британці після війни були свідками економічного розвитку своїх країн і будували успішні демократії, то на українців після «перемоги» чекали голодомор, жданівщина, ГУЛАги, нові сталінські репресії і терор та залякування населення під час боротьби з УПА на Західній Україні. Жертвам комуністичного режиму немає причин святкувати перемогу Колими над Бухенвальдом, й відзначати заміну німецьких окупантів радянськими. Проте для ветеранів загороджувальних загонів, «особістів» НКВС, СМЕРШу, членів Комуністичної партії та їхніх нащадків це дійсно «свято перемоги», коли вони знову повернулися до управлінських посад й отримали необмежену владу над українським населенням. Це перемога комуністичних катів і номенклатурників, а не їхніх жертв.