… Одна із них – Ганна Бойчук, з якою нас познайомила Галина Мокан, екскурсовод музею «Тіні забутих предків». Пані Ганна живе у маленькій хатинці на тій же ж вулиці, що й музей, тільки до неї треба підніматися вище в гору. Із шістдесяти місцевих мешканців, яких Сергій Параджанов залучив до зйомок у фільмі, живуть лише одинадцятеро. Пані Ганна не лише брала участь у масових сценах фільму, але й їздила на зйомки і озвучення фільму до Києва, і ця поїдка, спілкування із знаменитим режисером і творчою групою фільму – найсвітліші спогади її життя.

«У нашій хаті квартирувала бухгалтерка того фільму Валентина Федорівна, прізвища уже не пам’ятаю. Ми з чоловіком жили тільки удвох, дитини ще не було, то ж одну кімнату віддали квартирантці. Вона мене залучила до фільму. Я працювала на той час у колгоспі, а вона каже: «Аня, я би хотіла щоб Ви мали пам’ятку і якусь копійчину». То треба було сі по-гуцульски вбрати і зніматисі коло церкви та й скрізь».

Ідея залучення місцевих гуцулів до фільму належить Сергію Параджанову. Пані Ганна розповідала, що жінки сапали буряки на полі (за вісімнадцять копійок на день!!!), а тут приїхав колгоспний уазик, голова, бригадир і ще якісь незнайомі люди. «Мабуть, якась комісія, – подумали жінки. – Певно, ми погано сапаємо буряки». Та до них звернувся незнайомий бородатий чоловік, розповів, що тут зніматиметься фільм, і він запрошує місцевих жінок і чоловіків зніматися у фільмі, ще й за винагороду – десять рублів у день. «Ми запитали: а що треба робити?». «Співати і танцювати», – відповів гість. Нашому здивуванню не було меж, – пригадує жінка. – Параджанов дуже любив гуцульські пісні – про любов та про полонини, про худобу. Ми то співали».

Пані Ганна також їздила на зйомки і озвучення фільму до Києва. «Мене чоловік відпустив, і ми пробули там одинадцять днів. Знімались за містом. Пам’ятаю, що це був лютий, холодно, ми їхали за місто, шукали якусь горбисту місцевість, щоб там була якась смерічка, дерева і знімались. Ходили на студію озвучувати. Як тілько ми приїхали, то Параджанов відвів нас у Володимирський собор, дав усім свічки. Ми вклякли і стали молитись. На другий день про це вже знали на студії. Параджанова хотіли покарати, але ми сі збунтували: сказали, що не будемо зніматись і озвучувати фільм. І пояснили: «У нас, гуцулів, інакше бути не може: ми усяку роботу починаємо з молитви, то й тут так зробили». На якийсь чис йому дали спокій…»

Пані Ганна жила на квартирі у Валентини Федорівни, а більшість її односельців зупинились вдома у Параджанова – у його двокімнатній квартирі. Гуцулів спочатку поселили в готель, але вони запротестували і попросились до режисера. Жодні пояснення, що мало місця, не допомогли… Жили такою великою громадою. До нього ще й гості приходили. «Ми варили наші гуцульську страви, привезли гуслянку (квасне молоко) і пригощали ним киян. Нас дуже добре приймали, показали нам весь Київ. І режисер, і його гості ставилися до нас з великою повагою, а от коли ми прийшли на студію, нам відразу сказали: «Чого ви сюди приїхали забирати наш хліб? Ви неосвічені, вам тут нема що робити». Було дуже прикро, але Сергій Параджанов підійшов до нас, обійняв за плечі і каже : «Ви – найкращі, ви мої писаночки». І на душі полегшало».

… У хаті Петра і Євдокії Сорюків, у якій під час зйомок фільму жив Сергій Параджанов і яка добре збереглась донині, живе той дух творчості, гуцульської автентики, якась особлива атмосфера і любов до рідного краю – Гуцульщини, яка передається також і з розповіддю екскурсовода Галини Мокан. Її справжня гуцульська говірка, захоплення славним минулим свого краю так багато додає до самої розповіді про події у цій хаті і навколо неї. Як і навколишня природа, яку так полюбив вірменин Саркіс Говсепі Параджанян, він же ж український і всесвітньовідомий режисер Сергій Параджанов.

«Фільм знімали до 100-річчя Михайла Коцюбинського саме у цьому місці, де він написав свій знаменитий твір – у сусідній Криворівні, у нас в Жаб’ю, бо так раніше називалася Верховина, – розповідає пані Галина. – У 1963 році до нас приїхала творча група фільму, і їх усіх поселили в готелі у центрі. Сергій Параджанов любив прогулюватися околицями, шукав місця для зйомок. Якось виник конфлікт між ним і оператором Юрієм Іллєнком: один вважав, що потрібно усе відзняти так, як у повісті Михайла Коцюбинського, а інший – що треба додати щось свого до фільму… Параджанов після тієї сварки вийшов прогулятися і пішов вгору попри хату Сорюків. Господар був на подвір’ї, незнайомець чемно привітався з ним, і той запросив його до хати.
Параджанов зізнався, що хотів би пожити в атмосфері справжньої гуцульської хати, відчути на собі той побут, їсти ті ж страви, і Сорюки запропонували йому свою світлицю – кімнату, якою гуцули користуються тільки по великих святах, а сам господар з господинею жили у меншій кімнаті з великою піччю. Другого ж дня Паражанов переніс до Сорюків усі свої речі».

… Та велика піч у хаті збереглась донині, ті ж лави, стіл – уся та обстановка, що була тут у шістдесятих роках минулого століття. Тільки немає «залізного ліжка» із пружинами-гойдалками, на якому спав Параджанов.

У цій хаті живе пам’ять про велике кохання, про гуцульських Ромео і Джульєтту – Гутенюкову Марічку і Палійчукового Іванка, оспіваних у повісті і в фільмі. Зі світлин на стінах усміхаються актори – «буковинський гуцул» Іван Миколайчук, для якого це була перша роль у кіно, уже відома на той час акторка московського театру «Современнік» Лариса Кадочникова, Тетяна Бестаєва (Палатна), Спартак Багашвілі (мольфар Юра), господарі цієї оселі Євдокія і Петро Сорюки у своїх гуцульських строях.

«Змонтований фільм Параджанов неофіційно привіз до Верховини, і 24 серпня 1965 року тут відбувався його перший перегляд, – продовжує свою мелодійну розповідь Галина Мокан. – Яка то була радість для людей побачити себе на великому екрані! Вони любувалися один одним, а найперше – тою місцевістю, по якій ходили щодня і не помічали, яке це все прекрасне. Після перегляду фільму було велике піднесення, до хати Сорюків прийшло багато людей, й усі разом з Параджановим храмували за оцим столом… Більше режисер Гуцульщини не відвідував. У вересні 1965 року відбулась офіційна презентація фільму у Києві. У цьому ж році «Тіні забутих предків» відправили на Всесвітній фестиваль до Аргентини, де фільм здобув найвищу нагороду. А всього ця кінострічка отримала 65 премій, з них 28 – міжнародні. Вперше на весь світ була показана наша гуцульська культура і високий професіоналізм акторів, постановників. Цей фільм – справжня велич світової кінематографії. Але невдовзі Параджанова звинуватили у тому, що він показав націоналістичний дух невеликої горсточки людей – гуцулів. Вірменина звинуватили в українському буржуазному націоналізмі, фільм заборонили, режисерові судилось десять років тюрми, де він остаточно підірвав своє здоров’я і у 66-річному віці помер».

А ще у Верховині вам розкажуть про романтичну захопленість режисера місцевою гуцулкою – 18 річною Анничкою Савчуковою. Люди розповідали, що господар тої хати, де жив Параджанов, Петро Сорюк ходив до батька Аннички, а той його навіть насварив: «Що ж ти свою доньку не віддаєш за якогось бородатого?» Хоча мова не йшла про одруження. Параджанов лише пропонував дівчині їхати до Києва вчитися в театральному інституті, бо бачив в неї акторські здібності, та батько суворо сказав доньці: «Якщо ти, дитино, їдеш у Київ, то у Жиб’ю (Верховині) у тебе нема ні дєдя (батька), ні мами». І Анничка послухала батьків.

Фото авторки та Йосипа Марухняка