Міністерство соціальної політики, Державний комітет у справах ветеранів та різного роду правничі і ветеранські організації у різний час публікували інформацію, що понад 80% ветеранів мають проблеми у родинах після повернення з війни. Вони демонструють соціальну нестабільність. І про це свідчить нещодавній трагічний випадок із убивством трирічного хлопчика.

Боротьба із психологічними наслідками війни в Україні є, м’яко кажучи, не на найвищому рівні. Ми вже бачили приклад наслідків війни в Афганістані, яка закінчилась якраз перед розпадом Радянського Союзу. Тоді державі було ніколи займатись ветеранами, які повернулись із жахіть війни у країну, яка розпадалась. Низький рівень економіки новоутворених держав, масове безробіття і нестабільність у всіх сферах спричинили появу бандитських формувань – так званих «бригад». Саме таким «бригадам» і стали в пригоді ветерани війни, які вміли користуватись зброєю, не боялись вбивати і хотіли заробити грошей. Наслідки «лихих 90-х» ми маємо і сьогодні…

Різного роду програми соціальної, психологічної та фізичної реабілітації конче необхідні для зменшення непрямих втрат і пом’якшення наслідків психологічних травм.

У чому полягає складність такої реабілітації у країні, де війна з московським агресором триває вже 6-й рік? Про це ІА «Вголос» розповіли практичний психолог Володимир Пєтухов, магістр психології, колишній психолог Центру практичної допомоги захисникам України AXIOS Марія Макуха та заступник голови ВРУ VII скликання, колишній учасник російсько-української війни Руслан Кошулинський.

Як виглядає така реабілітація з точки зору психології?

Марія Макуха:

Нормально, коли люди після участі у бойових діях проходять таку собі «декомпресію». Може не бути потреби у якихось специфічних психологічних чи терапевтичних лікуваннях, а просто, щоб таким особам не доводилось після війни відчувати різкий контраст мирного життя. Їм треба «включатися» у нормальний для інших темп життя, пояснювати, хто ти такий, чому ти там був і тому подібне. Коротше кажучи, людина була на війні, захищала країну, приїжджає додому, а тут кафе працюють, люди гуляють і всі розслаблені. Оцей контраст є дуже травматичним навіть у випадках, якщо у людини не було дуже стресових подій на війні. Тому військовим варто хоча б місяць побути на природі, у якихось санаторіях, займатись умовним «бджолярством», аби перезавантажити мізки. І це вже є «буфером» для нормальної адаптації.

Якщо були якісь потрясіння чи травми – то ситуація дещо інша. В інших країнах реабілітація є більше продуманою, ніж в Україні. Там уся спільнота, яка зазнала певного роду травми, отримує знання про те, як відстежувати людей, яким потрібна психологічна чи психічна допомога. Це дає змогу таким особам вчасно сповістити, що їм чи їхнім товаришам потрібна допомога. Якщо у людини важкий стан, то часто необхідна і медикаментозна допомога.

На фронті вони відчували себе, як удома, а у мирному житті воїни часто губляться. Дуже важливо на державному рівні забезпечити таким людям можливість спокійно повернутись до соціуму. Необхідно розробити систему інститутів, які допоможуть таким людям влитись у спокійне життя або розбудовувати військову кар’єру, якщо вони там себе знайшли.

Володимир Пєтухов:

Треба розрізняти терміни і поняття. Особисто я багато чую про психологічну реабілітацію таких людей, а є ще й соціально-психологічна і це важливо. Якщо ми говоримо про психологічну реабілітацію, то вона спрямована на подолання певних симптомів людини, яка перебувала у дуже стресовій ситуації і зазнала певної травми. А от соціальна складова робить акцент на поверненні людини до соціуму і подолання всіх проблем, з якими особа стикається вже у повсякденному житті. Мова йде про стосунки з іншими людьми, адаптацію до мирного життя тощо.

Також дуже часто військові потрапляють у ситуації, де від них очікують неадекватної поведінки. Це провокує людей, які зазнали психологічної травми і може стати причиною певних реакцій. Не можна сказати, що ці люди «не такі, як інші», вони просто пережили певні події. Серед наших військових є дуже багато молоді, яка навіть не мала поняття, як треба себе поводити у стресових ситуаціях і як «регулювати» свій внутрішній стан. А після війни вони потрапляють до зовсім іншого середовища, яке для них є дуже незвичним. Тому часто такі люди не можуть прийняти «правил», які існують у мирному житті.

Ми говоримо про людей, які пережили певну травму. Якщо вона переросла у посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) чи гострий стресовий розлад (ГСР), то такі речі лікуються у медичних закладах за допомогою медикаментів та сеансів терапії. Навіть якщо людина не брала участь у бойових діях, але постійно перебувала у стресових ситуаціях, це теж може обернутись травмою психіки. Не всі, як то кажуть, «бачать ворога у прицілі», але є різні обставини, маневри, загрози обстрілу і тому подібне. Всі ці фактори впливають на людину, яка мирно жила собі у селі чи працювала з ранку до вечора.

Тому дуже важливою є саме не психологічна, а соціально-психологічна адаптація військових. Вона має бути спрямована на нормалізацію відносин таких осіб із близькими, з рідними, із суспільством.

Потрібно проводити роботу не лише із військовими, а й з усім суспільством

Оцей «ярлик» ПТСР зараз дуже розтиражований у суспільстві. Є стереотип, що люди із ПТСР є дуже небезпечними і невідомо, як себе із ними поводити і це веде до певної стереотипізації військових. Тому потрібно проводити роботу не лише із військовими, а з усім суспільством. Треба надавати їм певну «освіту» про те, що відчуває людина, яка була на фронті і те, як відбувається інтеграція таких осіб у соціум. Ми повинні знати, які питання не варто ставити ветеранам, як краще із ними спілкуватись. Ми повинні створити більш сприятливе середовище для людей, які повертаються із фронту.

Чи є такі люди небезпечними для оточуючих і для себе?

Володимир Пєтухов:

Ми можемо сказати, що не кожний, хто перебував у зоні бойових дій, є загрозою для себе чи оточуючих. Проте безумовно є люди, які не змогли дати ради тим симптомам, які вони отримали під час перебування на війні. Це може позначатись, у першу чергу, на відчуттях і почуттях людей. Наслідками вже можуть бути фізичні реакції. Наприклад, може погіршитись сон, людині стає важче відпочивати, може збільшитись агресивність, з’явитись марення (це вже важкі випадки) і так далі. Якщо така людина не звертається по допомогу, то вона може завести себе у стан, з якого «вилізти» буде все важче і важче.

Якщо говорити про загрозу для суспільства, то так, вона, звісно ж, є.  Але такі люди найбільшу загрозу становлять саме для себе. Вони самі собі не можуть зарадити і зрозуміти, як їм варто поводитись у тій чи іншій ситуації. А все інше – це похідна від цього стану. Тому дуже важливо, щоб такі люди мали змогу звернутися до спеціалістів. Те саме можна сказати про родичів і близьких таких осіб – вони теж повинні мати змогу повідомити про певні симптоми військових, якщо їх помітили.

Дуже важливою є психологічна просвіта. Усі люди повинні розуміти, що можна звернутись до психолога, що один психолог не може допомогти у різних ситуаціях і що це нормально. Психологія, як і звичайна медицина, має різних лікарів. Бувають же випадки, коли різні терапевти ставлять різні діагнози, так само і тут. Якщо вчасно звернутись до спеціаліста, то такі люди не будуть нести загрози ні для оточуючих, ні для себе. У Хорватії є випадки, коли люди, які брали участь у бойових діях, змусили себе прийти до психолога аж за 15 років після закінчення війни. А весь цей час вони страждали, втрачали сім’ї, набували алкогольних чи наркотичних залежностей.

Марія Макуха:

ПТСР має багато симптомів і наслідків. Це може бути втрата пам’яті та уваги. Було дослідження серед школярів, які приїхали з окупованих територій, і воно показало, що їхня успішність у навчанні різко впала. Тобто навички, які у них були на висоті, стали значно нижчими. Якщо травма є сильною, то в мозку відбуваються зміни. Людина може почати переживати стани та емоції, які вона відчувала раніше.

Люди, які мають ПТСР, можуть бути небезпечними як для себе, так і для оточуючих. У стані «флешбеку» вони можуть реагувати на події так, як реагували, коли їхньому життю щось загрожувало. Простіше кажучи, певна небезпека може їх спровокувати на дії, які вони робили під час обстрілів чи нападів. У них може відбутись психічна мобілізація, вони можуть не розрахувати силу і на якийсь випадковий дотик чи різкий звук відреагувати, як на війні. Від такого хтось може постраждати.

По-друге, є вторинні наслідки. Це може бути підвищена дратівливість чи посилене бажання все контролювати. Такі речі теж погіршують якість життя, людина може втратити важливі для неї стосунки і опинитись в ізоляції. Наслідки різні: ігрова залежність, алкоголізм, наркоманія і соціальна неадаптація.

Крім того, є випадки, коли людина стає небезпечною для себе. Найважчі травми виникають не тоді, коли людина пережила страждання чи смертельну небезпеку, а коли стала свідком того, що хтось дуже постраждав. Такі люди відчувають щось типу «я був поруч, але не зміг допомогти». Переживання цього стресу плюс почуття провини створює дуже небезпечну комбінацію, яка часто переростає в автоагресію, депресію і спроби самогубства.

Ці люди добре навчені виживати у різних ситуаціях, але абсолютно не вміють жити в мирному житті. Вони часто гублять здатність радіти від простих речей.

Чи відбувається така адаптація військових в Україні?

Руслан Кошулинський:

Де-факто вона взагалі не відбувається, де-юре – можливо. Сьогодні люди, які побували на лінії фронту і брали участь у бойових діях, як правило, потребують психологічної реабілітації, яка включає в себе низку чинників. Людина довший час перебувала за межами соціуму, тому важливо, як вона буде жити, як вона себе віднайде у суспільстві, як вона себе зможе реалізувати на новому чи старому місці праці, які в неї ситуації в родині, адже її не було деякий період і те, як вона себе почуває психологічно і фізично. Це базові чинники, які мали б розглядатися керівництвом Збройних сил або органом, який буде вирішувати, чи можна, умовно кажучи, відпускати ветерана у суспільство. Зараз військові відчувають, що про них забули. Вся повага до воїнів, яка раніше була у суспільстві, відійшла на задній план. Сьогодні не престижно бути військовим і це військовослужбовці відчувають найбільше.

Через це є дуже багато самогубств, людей, які не знайшли себе в соціумі. У Львівській області був випадок, коли людина у Турківському районі прийшла з війни, їй не дали обіцяну земельну ділянку і вона просто на тій ділянці повісилась. У Перемишлянському районі хлопець запхав собі у шию ножиці. Таких випадків дуже багато, люди дуже психологічно нестабільні.

Тому до держави у нас є питання. Управління соціального захисту у Львівській області виділяє гроші на реабілітацію ветеранів, це 10.000 грн. Але для того, щоб їх отримати, держава вимагає довідку, що військовий відпочивав у якомусь пансіонаті. Йому треба ті гроші, аби просто поїхати на море і полежати на пляжі. Йому не потрібні ті довідки, йому треба забутись! Тобто, є дуже багато бюрократичних перепон.

Людина повертається із війни проти Росії, а тут йому з усіх кафе грає московський шансон! Він його чув по рації, коли під час обстрілу його поранило або вбило його товариша

Крім того, згадайте мою ухвалу про заборону російськомовного продукту. Людина повертається із війни проти Росії, а тут йому з усіх кафе грає московський шансон! Він його чув по рації, коли під час обстрілу його поранило або вбило його товариша. Його просто «накриває». Або згадайте хлопця з Червонограду, якому під московську музику відрубали руку.

Тому на державному рівні ми не можемо говорити про будь-яку реабілітацію, якщо ця галузь не буде належно фінансуватись. Без грошей нічого не буде, а їх на це не виділяють. Тому багато людей, які воювали, були волонтерами чи просто знають, що таке війна, самотужки організовують такі речі.

Також ми вимагали у Львівської облради, щоб вона проголосувала за надання безвідсоткового кредиту на відкриття власної справи людям, які прийшли з війни. Я був здивований, але більшість депутатів ЛОР послали нас далеко. Тобто, ініціативу фракції «Свобода» просто не підтримали. Це маркер, який навіть на місцевому рівні демонструє загальну ситуацію в державі.

Чому держава така пасивна у цьому питанні?

Руслан Кошулинський:

Є пріоритетність. Якщо ви подивитесь на бюджет Збройних Сил України, яким влада так гордиться, то побачите, що більшість коштів виділяють на Міністерство Внутрішніх Справ. Тобто Національна Гвардія і МВС є більш пріоритетними, ніж ЗСУ. Влада декларує, що вона виділила кошти на силові структури, але армія від цього мало що отримує. Під час війни такі речі навіть не повинні обговорюватись! Подивіться на бюджет міністерства, яке відповідає за ветеранів! Ми бачимо, що воно також не є у пріоритеті.

Яким чином можна забезпечити належний рівень реабілітації військових?

Руслан Кошулинський:

Ми маємо програми НАТО, які давно вже затверджені і випробувані різними державами, починаючи від США. Сполучені Штати, наприклад, пройшли В’єтнам, Ірак і вони знають, що це таке і як правильно діяти в таких ситуаціях. Я маю на увазі, що нам не треба вигадувати  нічого нового, потрібно просто виділяти гроші. Є ціле міністерство, яке займається справами ветеранів. Будь ласка, вкладайтеся в це.

Тут знову виникає питання, де взяти гроші? Але коли військовий податок не змінений і 1,5% від зарплати сплачують усі, крім олігархів, то і грошей на війну не буде. Реабілітація військових – це і є війна! Сьогодні воюють не на вбивство, а на поранення солдата. Бо коли військовий поранений чи отримав інвалідність, то на нього треба працювати набагато більше. Держава має йому виплачувати гроші, про нього мають дбати, одно слово він починає максимально «витягувати» кошти. Не буде гідної реабілітації військових – буде біда.

«В тему»

Як це працює у світі?

США

Згідно з американським дослідницьким центром RAND (https://www.rand.org/) , 20% ветеранів масштабних збройних конфліктів (В’єтнамська війна, війна в Іраку), мають схильність до депресій та посттравматичного стресового розладу. Одним із найдієвіших методів реабілітації  є лікування за рахунок тварин. Таким чином у роботу спеціалізованих військових госпіталів при Міністерстві у справах ветеранів США була інтегрована іпотерапія. Програма отримала назву «Horses for Heroes» («Коні для героїв»).

У результаті ця реабілітаційна програма стала загальнонаціональним механізмом. Програма психологічного відновлення та подолання «східного синдрому» є можливою завдяки співпраці спеціалізованих військових госпіталів з кінними клубами. Послуги іпотерапії надаються колишнім солдатам безкоштовно, а фінансування відбувається за рахунок благодійних внесків та державної підтримки. Взаємодія із тваринами, які подібно до людей мають свій характер, позитивно впливає на емоційний фон людей у стані депресії. А групові заїзди, у свою чергу, сприяють соціалізації та реінтеграції у суспільство.

Ізраїль

Про якість життя ветеранів збройних сил Ізраїлю, які отримали інвалідність, дбає уряд та міжнародна мережа закладів допомоги в результаті участі у воєнних конфліктах Beit Halochem. Великі центри, площа яких коливається від 5,5 до 10 тис. кв. м., надають ветеранам та членам їхніх родин послуги фізіотерапії, гідротерапії та реабілітації. Також в таких центрах окрім відвідування тренажерних залів та басейнів, можна відвідувати ряд освітніх, культурних і творчих заходів.

Мережа центрів існує за підтримки неприбуткових організацій різних країн, а також спеціального Відділу реабілітації при Міністерстві оборони Ізраїлю.

Крім того, кожного року колишні учасники бойових дій мають змогу отримати академічну стипендію для навчання, що також допомагає їм повернутися до нормального життя, наприклад, після втрати кінцівок. Таким чином у 2014 році було виділено 519 академічних та 65 спортивних стипендій.

Сьєрра-Леоне

Понад 25 тисяч осіб з обох боків взяли участь у збройному конфлікті між військами центрального уряду Сьєрра-Леоне у 1991-2002 роках. У їхній реабілітації брали участь Німецьке товариство технічного співробітництва (GTZ)  та уряд Сьєрра-Леоне. Разом вони запровадили спеціальний проект загальною вартістю 10 млн. німецьких марок, а це приблизно 5 млн. євро.

Проект передбачав загальну довгострокову програму професійної та соціальної інтеграції учасників бойових дій у суспільство, надання соціального житла у нових поселеннях, забезпечення професійного навчання та перекваліфікації. Програма також містила детальну розробку методів реабілітації та інтеграції дітей воїнів. У результаті таких дій, 80% колишніх учасників збройних формувань успішно пройшли навчальну програму та інтегрувалися у суспільство, 60% стали найманими працівниками або підприємцями, 66% учасників програми реінтеграції зазначили, що відчувають себе прийнятими спільнотою.

Роман Гурський, ІА «Вголос»