Якою є мета Вашого візиту до Львова?

В Україні  є багато невирішених проблем. Серед них і кримськотатарська проблема. Як етнос  кримські татари сформувалися всередині Кримського півострова. І зараз вони, після довгих десятиліть вигнання, повертаються на свою батьківщину, яка є у складі Української держави.

Незалежній Україні виповнилося вже 20 років. Але проблеми існування та розвитку кримськотатарського етносу залишаються не до кінця розв’язані. Нам здається, що останніми роками влада почала забувати про їхню невирішеність. Тому ми хочемо розпочати в Україні відверту розмову щодо кримськотатарської проблеми, щодо сьогодення і майбутнього кримськотатарського народу. Звідки ж її розпочати, якщо не зі Львова.

Проте, ціллю нашого візиту до Львова є не тільки розмова про кримськотатарську проблему. Завдяки Тарасу Возняку (редактор журналу «Ї», який запросив Рефата Чубарова відвідати Львів) ми хочемо говорити взагалі для кого, для чого є Україна як держава. Перший  семінар на тему «Навіщо Україна» вже відбувся.

Чи плануєте, окрім цієї поїздки, ще якісь акції? Чи поїдете з цією проблемою далі?

Покаже час. Але думаю, що потрібні розмови багатоаспектні. Розмови серед інтелектуалів – це один аспект. І хоч інтелектуали з цілої України ще не є, можливо, сьогодні настільки впливовими, як нам хотілося, проте саме їх можна вважати таким внутрішнім двигуном, який не дає спокою суспільству, не дозволяє йому забутися чи заснути.

Ми намагаємося вести таку розмову в політичному середовищі, насамперед – в київському. Буквально на днях має бути розглянутий проект закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою». Я не знаю, чи буде він підтриманий депутатами, але таку спробу зробимо. Я був одним з авторів такого законопроекту в 2004 році. В липні за нього проголосували аж 380-ма голосами. Але потім тодішній президент Леонід Кучма наклав на нього вето, і законопроект так і не вступив у дію.

Ми хочемо говорити про кримськотатарську проблему і в зовнішньому світі, оскільки Україна як держава отримала у спадок від попередньої системи достатньо складні для вирішення питання. Я зараз не хочу проводити паралелі, але за ступенем важкості їх вирішення можна назвати, скажімо, чорнобильську катастрофу і повернення кримськотатарського народу. Оскільки потрібні великі кошти для того, щоб облаштувати сотні тисяч людей, які за відносно короткий термін повернулися та ще повертаються на свою землю, тому ми маємо залучити на допомогу інші країни. Ви знаєте, якщо говорити про останні десятиліття, то, з одного боку, Україна має позитивний досвід, якого не мають інші країни. За пострадянських часів лише Україна як держава підтримала право на повернення кримськотатарського народу, який було депортовано за радянські часи. І в межах своїх можливостей або в межах розуміння діючих політиків держава  намагається допомагати людям облаштовуватися. Але ж такі проблеми існують у Російській Федерації щодо німців Поволжя, і в Грузії щодо повернення месхетинських турків. Але ці країни не спромоглися, вони відверто виступили проти повернення цих народів на свої землі.  І тому Україна може продемонструвати такий позитивний досвід щодо усунення наслідків злочинів тоталітарного режиму. Бо масові депортації народів – це такі злочини, які трактуються як злочини перед людством, як геноцид.

З іншого боку Україна тільки набуває власного досвіду щодо  комплексного розв’язання цих проблем. Сьогоднішня проблема українських політиків щодо відновлення кримськотатарського народу є в тому, що багато з них розглядають питання репатріації як фізичне переміщення великої групи людей з одного місця на інше. І цим політикам здається, що достатньо вирішити якісь практичні проблеми, і все буде добре. Вони забувають про те, що іде процес повернення цілісного народу на свої землі, звідки його викинули у 1944 році. Так, можливо, цей народ не є чисельним, але хіба природні права будь-якого народу залежать від його чисельності?  І для того, щоб був напрацьований такий комплексний підхід і щоб кримські татари не стали заручниками внутрішньополітичних проблем в Україні дуже важливим є залучення міжнародної спільноти до вирішення кримськотатарської проблеми.  Саме за останні півтора роки ми максимально близько підійшли до того, щоб з допомогою міжнародних інститутів – Парламентської асамблеї Ради Європи, Ради Європи в цілому, Європейським союзом, ОБСЄ, провести Міжнародний форум з питань відновлення прав кримськотатарського народу та надання гарантій його розвитку в Україні. Сподіваємося, що й державні діячі України, зокрема вище керівництво України, також поділятиме нашу ініціативу  щодо залучення міжнародної спільноті на допомогу Україні та кримським татарам у подоланні  наслідків злочину, здійсненого комуністичним режимом СРСР проти кримськотатарського народу.

Отже, українські інтелектуали, український політикум і зовнішні демократичні інституції для того, щоб вирішити це питання.

Ви багато говорите про проблеми репатріантів. Зрозуміло, що це для вас ключове питання. Але поясніть львів’янам, з якими основними викликами зараз стикаються кримські татари?

Нас не було вдома проти своєї волі 45 років. Ми вибороли можливість повертатися на власні землі з кінця 80-х років. Кримські татари ніколи не схилялися, вони вели боротьбу. Ця боротьба згуртувала їх, але й виснажила сили. За ці 45 років у нас виросло декілька поколінь, які не мали можливості навчатися рідною мовою. Взагалі за радянські часи нас не визнавали за окремішню націю зі своєю самобутньою історією, мовою, мистецтвом, , нашу  мову не визнавали. Нас називали татарами, забороняючи вказувати в анкетах свою самоназву. А татар, як кажуть, в СРСР було багато і різних. Отже, сьогодні все, що ми маємо починати чи починаємо, це все робиться з нуля.

За десятиліття нашого вигнання радянська система змінила Крим. Коли ми повертаємося до Криму, то наші батьки кажуть, що вони його не впізнають. Бо все, що не можна було зруйнувати, все змінено. Скажімо, всі історичні назви. Коли хочуть привести якийсь народ до того, щоб він щезнув з цивілізації, то намагаються зробити все, щоб вирвати його коріння. В Криму знесли майже все, окрім кримськотатарських домів. Знесли кладовища, пам’ятники. Назви всі поміняли. Ми хочемо, щоб повернули всю історичну топоніміку, бо це наша історія, це наше коріння. Ми хочемо, щоб наші діти навчалися рідною мовою. Але ми не маємо підручників, бо вони не писалися десятиріччями. Ми хочемо писати підручники, але маємо підготувати людей, які мають це робити. Здавалося б, що це – замкнуте коло, але ми крок за кроком виходимо з цієї ситуації. Сьогодні в Криму маємо 14 шкіл з рідною кримськотатарською мовою навчання. Але і в них тільки у початкових класах викладають рідною мовою.

Можна говорити дуже багато про гуманітарну сферу. Але повертаючись на свою батьківщину, ми вимагаємо, щоб у нас були реальні правові інструменти, які дозволяли б нам на рівні зі всіма, хто живе в Криму, впливати на життєдіяльність кримського суспільства. Справа в тому, що ми є сьогодні в чисельній меншості на своїй батьківщині. І ми ще дуже довго будемо в цій меншості. До прикладу, візьмемо звичні для нас демократичні інституції, такі як формування місцевих органів влади за нинішніми виборчими принципами. Ці принципи, здавалося би,  є загалом демократичними. Але вони не вирішують питання представництва кримських татар в органах влади. Існуюче законодавство не дозволяє також збалансовано імплементувати професійні кадри кримських татар в сферу управління. Виборча система не дозволяє нам мати ефективне представництво в органах влади.  Все це призводить до того, що накопичуються питання, які могли б вирішуватися відносно спокійно, затягується їхнє вирішення, бо кримські татари практично ізольовані від прийняття рішень.
Земля. Ви знаєте, що нас депортували. Спробуйте собі уявити, коли депортують цілісний народ, то все те, що в нього є нерухоме, забирається. І потім воно переходить до когось іншого. За офіційними даними, близько 80 тисяч колишніх домів кримських татар зараз є чиїмось житлом. Ми розуміємо, що зараз там живуть люди, яким це житло передала влада. Ми не можемо звинувачувати цих людей і вимагати, щоб вони виходили з того житла. Але треба враховувати становище тих, хто в нинішніх умовах уже десятиріччя намагається побудувати собі житло. Водночас десь поряд знаходиться дім, який належав їхнім батькам або їм самим, якщо мова йде про літню людину. Отже, є проблеми, пов’язані з компенсацією наслідків депортації.

І головне, якщо ми будемо говорити про кримських татар як про цілісний народ, як про корінний народ Криму, то маємо говорити про правове регулювання всіх питань, які пов’язані з його статусом, його правами, відповідальністю, зобов’язаннями в Україні. Я попросив би львів’ян, щоб вони просто на хвилиночку задумалися про те, що кримські татари повертаються на свою землю, яка є повністю в складі України, і за межами України у них немає етнічно спорідненої іншої території або держави. Ви знаєте, всі люди мають однакові права і однакові можливості. Але це теорія. Теорія, яку ми маємо якомога більше наближати до реального життя , особливо щодо прав. Але коли ми говоримо про можливості, то інші національності, які живуть в Україні, за винятком українців і кримських татар, мають дійсно інші можливості, бо практично у всіх них є історичні території і державні утворення поза межами України. Кримські татари можуть сподіватися в цьому світі тільки на себе і на Українську державу. Бо за межами України немає іншої землі для нас. Якщо ми тут не напишемо кримськотатарських підручників, то їх ніде не напишуть. Якщо ми тут не створимо телевізійний чи радіоканал, то ми не зможемо поставити супутникову тарілку і ловити якісь наші сигнали, бо їх ніде немає. Ми звідси маємо надавати сигнал, якщо хтось в світі хоче дивитися кримськотатарську або українську передачу. І тому законодавчо в Україні мають бути врегульовані норми, які народові надають гарантії збереження його майбутнього, гарантії розвитку. Люди по-різному називають всі ці права, оформлюють їх різними термінами.

В кожної нації є право на самовизначення. Можливість його реалізації – це природне право. І воно не може обмежуватися і заперечуватися, виходячи з чисельності цього народу або з того, що цей народ не має власної держави. Світ знає дуже багато форм реалізації народами прав на самовизначення. І ми в Україні просто зобов’язані знайти таку форму самовизначення кримських татар. Щоб, по-перше, вони були задоволені цим форматом. Також щоб ця форма самовизначення дозволяла кримським татарам реалізувати свої колективні та індивідуальні права. І третє – щоб ця форма самовизначення кримських татар не тільки не несла якісь загрози територіальній цілісності України, а навпаки – підкріплювала б державний суверенітет держави.

Ця тема поки що не достатньо відвертого обговорюється серед українського загалу. Деякі політики хочуть її уникати. Але цього не можна уникати. Оскільки світ розвивається в тому напрямку, що уникнення відвертих розмов або небажання шукати шляхи розв’язання відчутних проблем можуть призвести до небажаних результатів. Якщо я не помиляюся, у світі близько 200 державних утворень. Але народів – 2,5 тисячі. Кожен народ хоче свободи. І тут ми маємо кожний собі сказати: «В Україні поряд з українською нацією є кримськотатарський народ. Як би хто до цього не ставився, але він тут на своїй землі в складі Української держави. Отже, сідаймо й думаймо, яким чином цей народ буде збережений сьогодні та розвиватися завтра!»

В той же час, зрозуміло, що крім українців і кримських татар, є дуже багато національних меншин. Яке їх місце? Це все вимагає не тільки обговорення, але дуже чіткого правового закріплення в державі.

А які зараз стосунки Меджлісу з кримською владою? Чи є якісь невирішені конфлікти?

За відсутністю законів, які б врегульовували питання повернення кримських татар на свою землю, їх облаштування, відновлення прав – за відсутністю усіх цих умов взаємодія кримських татар і місцевої влади переважно залежить від конкретних посадовців,  від їх рівня культури і їх рівня розуміння необхідності діалогу. Здебільшого, коли в Криму ситуація якимось чином переходила в стан напруження, то причиною цих напружень було небажання або неможливість сторін, переважно влади,  чути одна одну. І майже завжди, коли сторони примушували себе сідати за стіл переговорів і вести діалог для того, щоб шукати розв’язання хоча б окремих питань, то це напруження зменшувалось. І це не зважаючи на те, що сторони мали практично протилежні позиції.
Після виборів Президента України в Крим теж прийшла нова влада. За цей короткий термін, практично за рік, ми пройшли всі стадії своєрідної взаємодії влади з кримськими татарами. Перше, що було, – це непорозуміння. Потім були ультиматуми. Далі ми перейшли до діалогу. І в ході цього діалогу почали розв’язувати окремі питання. Це питання щодо виділення землі, щодо побудови соборної мечеті, щодо наділення десятків тисяч людей землею, тобто вирішення питань галявин протесту. Це ті місця, де люди уже 5-7 років домагалися реалізувати своє право на отримання землі, але не могли отримати цю землю.

Тут є одна проблема, яка залишається все ще актуальною. Коли влада дійсно і відверто хоче діалогу, влада повинна правильно визначити сторону для діалогу. Коли мова йде про кримськотатарський народ, важливо, щоб влада розуміла: кримські татари рівно 20 років (з 1991-го) мають власну систему національного самоврядування. В 1991 році ми вперше зібрали Курултай (вищий представницький повноважний орган кримськотатарського народу – авт.). І тепер ми раз на 5 років в кримськотатарському середовищі обираємо делегатів Курултаю. А потім вже делегати Курултаю обирають Меджліс кримськотатарського народу (в період між сесіями Курултаю Меджліс є вищим уповноваженим представницько-виконавчим органом кримськотатарського народу – авт.). Ми маємо розвинуту систему місцевих і районних меджлісів. Тобто ми маємо усталену систему національного самоврядування. І до минулого року ця система визнавалася вищим керівництвом України де факто. Де-юре – ні, оскільки законодавство України передбачає лише дві форми об’єднання громадян – політична партія і громадська організація. Ще є релігійні об’єднання, але вони мають особистий характер.

Але де-факто нашу систему визнавали. Ще у 1999 році Леонід Кучма своїм указом створив Раду представників кримськотатарського народу при Президентові України, щоб вирішення кримськотатарського питання привести в більш-менш правове русло. І в склад Ради включили лише членів Меджлісу. Таким чином президент легітимізував Меджліс. Віктор Ющенко продовжив цю традицію. Але з приходом Віктора Януковича ситуація змінилася. Його експерти, напевно, вважають, що не треба мати справу лише з однією стороною в кримськотатарському середовищі, треба нас розпорошити. Таким чином минулого року Президент переформатував Раду представників кримськотатарського народу при Президентові України. Він залишив у Раді 8 членів Меджлісу кримськотатарського народу і ввів туди 11 інших людей.

Я все це розказую, щоб пояснити, що поки що в Україні правовими актами не вирішена кримськотатарська проблема. І якщо в цій ситуації влада держави буде вести діалог з представницькими органами, які самостійно обирають кримські татари, то це буде гарантією знаходження шляхів розв’язання будь-якої проблеми. Якщо не сьогодні, то хоча б завтра. Але якщо влада буде намагатися знаходити колаборантів з числа кримських татар задля того, щоб зберігати свої підходи, то з нашої сторони теж буде інший підхід. І це буде впливати на рівень і тональність взаємовідносин кримських татар з владою.

У Львові громадяни все частіше висловлюють своє негативне ставлення до реформ нинішньої влади. Скажіть, як відреагувала на них кримськотатарська спільнота?

Відповім на це питання диференційно. Оскільки кримські татари є в дуже специфічному становищі, то вони не завжди мають можливість  адекватно впливати на всі зміни, які відбуваються в суспільстві. Але особливо тоді кримські татари реагують достатньо бурхливо, коли ці зміни мають безпосереднє відношення до їхнього становища, коли вони створюють додаткові перепони на шляху облаштування кримськотатарського народу і реалізації ним своїх природних прав.
Скажімо, проблема землі і земельних аукціонів. Зрозуміло, що в Україні не завершена земельна реформа. І з нашої точки зору, в такій мірі, в якій здійснена реформа, вона є дуже невдалою, оскільки не враховує інтереси всіх громадян України. Ця незавершеність земельної реформи створює багато моментів для тіньових схем з боку місцевої влади. Це особливо проявляється в Криму, тому що там додається привабливість цієї землі, особливо на узбережжі. Здавалося б, що проведення аукціону щодо землі – це така форма, яка мала б зменшити ці тіньові схеми розподілення землі. Але чи справедлива ідея аукціонів поки ще тісячі кримських татар, які повернулися до Криму все ще не мають землі? А як бути з тими десятками тисяч кримських татар, які все ще, проти своєї волі, вимушені знаходитися у місцях вигнання, але не втрачають надій на повернення?

Ось чому, коли в Криму в цьому році почали впроваджувати такі форми наділення землею через аукціон, кримські татари виступили проти і запропонували негайно зарезервувати землю для облаштування тих кримських татар, які все ще її не отримали.

Тобто всі новації щодо землі знаходять таке нерозуміння і протидію, бо ті, хто приймає рішення, виходить тільки з інтересів частини суспільства, а не всіх громадян.

Щодо інших реформ. Кримські татари також відчувають на собі їх дію однаково з українцями. Кримські татари також несуть на собі тягар всього того, що відбувається в Україні. За виключенням наших специфічних проблем, 95% проблем є однаковими і для львів’ян, і для жителів Криму, і для кримських татар.
Кримські татари не розуміють, чому треба здійснювати пенсійну реформу саме через збільшення робочого стажу, коли немає робочих місць і їх збільшення найближчим часом проблематично. Або, скажемо, чому державні органи, які утримуються за кошти податківців, майже кожен свій крок роблять через платні послуги. Кримські татари не розуміють, чому реформа освітньої системи спрямована де-факто на те, щоб просто прибрати через так звану оптимізацію в школах існуючи можливості для більш індивідуального підходу до навчання дітей. Коли в багатьох кримських селах діти зводяться в один клас, то ці мегакласи отримують не ту увагу з боку вчителів. Отже, я думаю, що практично в усіх відчуття, що є у львів’ян, вони є і у кримських татар.

Щодо питання школи. Ви уже сказали про кількість кримськотатарських шкіл на півострові. Проте якщо діти кримських татар не мають можливості іти до класу із рідною мовою викладання, то яку мови вони частіше обирають – українську чи російську?

Я вам скажу, що тут треба просто знати кримську специфіку. На сьогодні лише 14 шкіл з кримськотатарською мовою навчання. Але це дуже умовно, я вже про це говорив. Ми спромоглися розробити і випустити підручники лише для початкової школи, для 1-4-х класів. І тут я додам, що це завдяки міжнародному фонду Сороса. Бо саме він фінансував підготовку і розробку кримськотатарських підручників. Отже, 14 шкіл, які ми дуже умовно називаємо кримськотатарськими. Там немає кримськотатарського духу, там немає навчання кримськотатарською мовою у старших класах. Але в Криму біда і з українськими школами – всього є 9  шкіл з українською мовою викладання. І це на понад 500 шкіл. Отже, уявімо, що ви живете в селі, бо там є в першу чергу ці проблеми. Якщо ви хочете створити умови для організації навчання кримськотатарською мовою навчання, то  маєте виходити з того, що там є одна школа, одне приміщення. А в цьому селі живуть батьки різних національностей – українці, кримські татари, росіяни. Якщо кримські татари чи українці захочуть відкрити свої класи або зробити двомовну школу, то отримають чітку відповідь тільки одного змісту – школа є російською і вона буде російською і надалі. Ваших дітей запросять на факультативи рідною мовою. Але факультативи – це або нульові уроки, поки інші діти не прийшли, або останні, тоді коли інші діти пішли. Можна би було трохи легше вирішити це питання в містах. Але і тут є дуже багато питань. Я просто спираюся на той досвід, який ми уже проходили. Скажімо, є місто Білогірськ. Це районний центр. В цьому місті було 3 школи. І кількість дітей була однакова. Тобто кримські татари ходили в усі ці три школи. Ми пропонували, щоб будь-яку з цих трьох шкіл виділили для організації школи з кримськотатарською мовою навчання, бо батьки написали багато звернень до нас. Влада нібито підходила до того нейтрально. Але чомусь збунтувалися батьки інших учнів.

В чому причина таких їхніх дій?

Батьки і вчителі існуючих шкіл виступили проти. Навіть більше вчителі. Вони виходили з того, що організація кримськотатарської школи приведе до того, що дехто з них втратить робочі місця. Ви розумієте, що певна кількість дітей піде з цих шкіл в одну. В двох школах навантаження зменшаться. А в новій школі будуть, хоч і маленькі, але вимоги щодо мови. І тоді вже людина почуває себе неготовою. І тоді ми були вимушені там побудувати за державні кошти четверту школу. Це була, з моєї точки зору, марна трата державних коштів. Можна було обійтися перегрупуванням дітей. В цьому ж районі у нас перед першим вересня були дуже великі дискусії. Коли влада по вертикалі вимагає, щоб скорочувалися видатки на освіту, а влада на місцях проводить так звану оптимізацію. Всі представники влади думають про завтрашні вибори. І тоді вони виходять з того, що мають ображати тих, кого менше всього, бо там за них піде найменше голосів. В Білогірському районі в цьому році мали закрити більше 10 класів з кримськотатарською мовою навчання. Я точно не пам’ятаю школи, але ми мали такі випадки, коли в школі були 3 класи з кримськотатарською, українською і російською мовою навчання. Їх пропонувалося оптимізувати в єдиний з російською мовою навчання. На запитання, як бути батькам, які хочуть рідної мови, нам відповідали, що „у нас нєту дєнєг”. Тоді ми казали: „Добре, якщо у вас „нєту дєнєг”, то давайте залишимо кримськотатарську мову”. На що нам відповідали: „Почєму, а как ето так можна?”. А чому ви не запитуєте „почєму?”, коли таке пропонуєте.

Щодо навчання в Криму: ми маємо виходити з того, що домінує освіта з російською мовою навчання. Норми закону, які гарантують домінантне право вибору мови навчання батьками, в Криму не працюють. Звичайно, можна намагатися. В Криму для того, щоб відкрити клас з неросійською мовою навчання, або ще більше – щоб вам відкрити школу з неросійською мовою навчання вам просто роками треба збирати прихильників і вести тривалу боротьбу з владою.

Ви вже говорили про ті негаразди, які довелося пережити кримськотатарському народу для того, щоб повернутися на батьківщину. Нас цікавить, як навіть в цих російських школах, в цих російських класах подають історію кримськотатарського народу дітям. Тобто, не лише дітям з кримськотатарських сімей, а взагалі населенню Криму? Чи люди знають про історію народу, який повертається?

Тут має бути дуже відверта розмова. І ця розмова дуже складана. Ми буквально навесні провели семінар, де обговорювали результати моніторингу підручників історії, які впроваджені в школах. Наші історики та громадські діячі зробили моніторинг підручників з історії в Україні, не залежно від мови навчання. Ми зробили аналіз тих підручників, які обов’язкові, і тих, які рекомендують до вивчення. Хочу сказати, що наші висновки є жахливі. Ця доповідь має 55 сторінок. Ми її зараз шліфуємо, ще раз перевіряємо, доводимо до остаточного варіанту. Зрозуміло, що ми її надішлемо до міністерства освіти, розмістимо на сайтах.

Народи, коли вони живуть віками, століттями поруч, мають суперечливі стосунки в різні періоди історії. І проблема не в тому, щоб замовчувати складні сторінки цієї спільної історії. Проблема в тому, на якому рівні надавати цю історію. І тут ми побачили, що головною проблемою висвітлення історії є відсутність будь-якої диференціації в поняттях, в стилістиці. Тобто немає різниці, чи це підручники для 2-3-го класів, чи для 10-го класу. Це є великою проблемою.

Те, що я говорив зараз – це фактологічні і оціночні моменти. А є ще ідеологічні моменти. Це вже рудименти радянської системи. А ця система для нас взагалі є неприйнятною, оскільки в цій системі кримські татари були народом-ізгоєм. Вони відчувають цю неприйнятність більше ніж інші не тому, що вони кращі чи гірші, а тому, що у них це „щеплення” ще є свіже.

Повернімося до сьогоднішньої політичної ситуації в Україні. Яка позиція Меджлісу щодо арешту Юлії Тимошенко?

Я думаю, що нас зрозуміють, якщо я скажу, що все те, що діється в Україні, ми оцінюємо через призму того, наскільки це сприяє чи не сприяє вирішенню кримськотатарської проблеми. Ми просто дуже глибоко розуміємо, що від того, якою буде Україна, залежить наше завтрашнє становище. І тому будь-які процеси, які з нашої точки зору, мають оцінюватися як згортання демократії ми сприймаємо як загрозу. Ми зрозуміємо, що в суспільстві, яке десятиліттями було змордоване ідеологічно, і фізично, і морально не може бути одночасно досягнуто ладу. Тому, коли змінюється влада, то її дії для нас є лакмусовим папірцем, який показує сьогоднішній стан і можливий завтрашній. Щодо Юлії Тимошенко і Юрія Луценка ми бачимо упередженість сьогоднішньої влади. Упередженість – це перший крок до авторитаризму, а потім і до тоталітаризму. Тому ми виходимо з того, що будь-які звинувачення, можуть бути розглянуті в більш спокійних обставинах, якщо вони вже прозвучали. Принаймні до сьогодні не було і немає жодних причин для того, щоб двох лідерів опозиції тримати під вартою.

Після арешту Юлії Тимошенко Ви закликали політичні партії України до об’єднання. У Львові 5 серпня створили Комітет опору диктатурі, куди увійшли 13 політичних партій і громадська організація. Які, на Вашу думку, перспективи діяльності цього об’єднання? Чи є аналоги на Сході?

Українська політика дуже непередбачувана. В усталених суспільствах будь-яке об’єднання знизу змушує верхи бути відповідними до тих явищ, які є внизу. У нас поки що цього немає. Ми теж слідкуємо за такими утвореннями не тільки у Львові, але й в інших регіонах де є такі комітети чи інші утворення, або принаймні задекларовані такі наміри. Ці об’єднання ще не привели до практичних дій зверху.

Ми дивимося за політиками, які уособлюють собою ті чи інші політичні сили. Суспільство стоїть перед новими виборами парламенту України. Це буде дуже відповідальний момент, бо ці вибори пройдуть в одних умовах і ще не відомо, на підставі яких законів. Ми бачимо, що лідери цих політичних утворень скоріш за все не знайдуть можливості об’єднатися. Це для нас прикро.

Щодо політичних сил самих кримських татар. У березні представники опозиційних до Меджлісу кримських татар організовували певні акції протесту проти діяльності Меджлісу. Серед опозиціонерів були і члени «Milli Hareket Partisi» («Партії національного руху»), «Адалету». Скажіть, будь ласка, наскільки сильну опозицію має Меджліс в обличчі своїх співвітчизників?

Я думаю, що було б дуже незрозуміло, якщо б всі кримські татари думали однаково. Як і в будь-якому середовищі, у нас є також люди, які по-різному бачать вирішення питань. Головне,що ми в 1991 році відновили традиційний для себе інститут – Курултай. Перший Курултай був зібраний в 1917 році, коли ми були на зламі різних епох, систем, держав. Зрозуміло, що ті, хто є в опозиції, завжди говорять про важливість своєї місії, ролі, можливостей впливу. Для мене головним мірилом впливовості  є результати на виборах, які більш менш періодично відбуваються в Україні. До цього моменту та виборча система дозволила дуже реально побачити симпатії і антипатії кримських татар. На виборах в місцеві органи влади, які були у жовтні 2010 року, всі ті, хто себе називає опозицією провели в селищні і міські ради аж 4 депутати. В сільські десь можливо 26. Ми, як система Курултаю і Меджлісу, провели близько 1000 депутатів. З них 5 депутатів у Верховну Раду Криму, десь160 в міські і районні ради, і решту в сільські ради. В нас є інша проблема. Є проблема в тому, що кримськотатарська опозиція не змогла стати опозицією дій, вона є опозицією голосу. Тобто вона є опозицією, яка виключно спрямована на критику своїх опонентів і більше нічого. Це для нас є проблемою. Якщо вони б зараз тут були, вони б не погодилися. Їх просто дуже мало, але вони галасливі.

Чи якісь українські політичні партії підтримують діяльність цих опозиційних сил?

Системно – ні, але ситуативно – буває. Так, на виборах депутатів місцевих рад, що відбулися у жовтні 2010 року, кримськотатарська опозиція виступила разом Соціалістичною партією України та Українською селянсько-демократичною партією. Зрозуміло, що так званій кримськотатарській опозиції було відведене завдання розпорошити голоси кримських татар, з чим, і слава Всевишньому, вони не справилися. І не могли справитися, оскільки кримські татари мають величезний політичний досвід, якій зобов’язує їх триматися у єдності.

фото: news2000.com.ua