Про тонкощі документального кіно, творчі майстерні та потенціал українських стрічок режисерка розповідає «Вголосу».

За якими критеріями можна оцінювати документальне кіно? Що свідчить про «якість» стрічки?

Коли я дивлюсь документальне кіно, для мене є важливим момент близькості стрічки до глядача. В документалістиці режисер знімає життя інших, показує чужі історії. Але якщо він робить це виключно із цікавості, то по той бік екрану це дуже відчувається. Цікавість – не найкраща мотивація для створення фільму.

Тема повинна дійсно повинна хвилювати. І це неможливо зробити навмисне чи вдати. Документаліст – людина, яка страшенно всім переймається. Переймається не тому, що хоче зробити фільм, а тому, що така у неї природа. І щирість цих хвилювань, емпатію насправді завжди видно у фільмі.

Фільм – це наче Франкенштейн. Автор його створює – і ось фільм лежить на величезному столі. І є випадки, коли стрічка теоретично мала би функціонувати, але не оживає. А буває, що фільм підводиться, ходить функціонує, живе і ще щось при цьому відчуває. Навіть коли монтуєш власні фільми, буває відчуття: «ще не ожив». І ти знову сідаєш за процес. Монтаж – це складана робота, і в документальному, і в ігровому кіно. В Тарновського було 17 варіантів «Дзеркала». Його команда вже думала здаватись. Створення фільму – це своєрідна магія. І коли дивишся стрічку, то дуже гостро це зчитуєш.

Для сучасного мистецтва естетика давно вже не є пріоритетом. Вона відходить на маргінеси. У документальному кіно для неї є відведене місце?

Естетика не може бути визначальною в документальному кіно, в принципі як і в будь- якому, на мою думку. Визначальним моментом тут є відповідність, коли все відповідає всьому.

Говорячи про хиби: чому немає місця у документальному кіно, з чим повинен бути обережним режисер?

Однозначність. Вона є шляхом до провалу – коли ти своїм фільмом хочеш заявити щось однозначне або повісити на когось ярлик. Для документаліста важливо дивитись на все так, наче ти бачиш це вперше.

Під час Майдану документальне кіно отримало шалений запит, це був піку його затребуваності в Україні. Що можемо прогнозувати стосовно подальшого розвитку документалістики?

Під час Майдану я зрозуміла, що в Україні є дуже багато майстерних операторів. Якщо до цієї потужної бази додати близьку тему, створити лінійну структуру, то це покоління документалістів, яке в нас уже наполовину готове, творитиме чудові речі.

Майдан значно збільшив зацікавленість людей реальністю. В його часі реальність була надзвичайно насичена. За цих півроку ми напевно дуже сильно постаріли, бо пережили кілька життів. Декілька разів у мене було усвідомлення, що певні речі я бачу вперше  в житті. Це було і страшне, і прекрасне відчуття водночас. Це неможливо передати словесно.

Відчуття, які переживали люди там, зашкалювали. Я думаю, що ті, хто призначені для того, аби транслювати свою реальність, реальність світу через себе, через камеру, почали це робити. Майдан – це безліч ініціатив, які постійно діяли, діють. Для документалістики ці ініціативи – це грунт.

Розкажіть, про ваші «Листи із площі», створені у період Майдану.

Я навчалась у школі документального кіно та театру Марини Разбєжкіної у Москві, де у мене зосталось дуже багато друзів. Своїми переживаннями з Майдану я ділилась у листах із подругою Аллою. Це було своєрідне фіксування подій, емоцій, переживань. Алла ствердила, що листи обов’язково потрібно опублікувати, аби росіяни це читали. Вона відредагувала листи, а потім їх виклали на сайті colta.ru.

Я знімала і Майдан, але поки що не знаю, що робити із відзнятим матеріалом, бо наразі  втомилася від цієї теми. Важко передивлятися його ще й через те, що історія не закінчилась, а продовжується на сході.

Як режисер документального кіно шукає теми?

Дуже важливо знайти свою тему, а разом із нею героя, для котрого вона теж є ключовою   і він понад усе хоче нею поділитись. Для режисера це справжній подарунок.

Документаліст із героєм є на рівних. Вони разом шукають відповідь на запитання.

Знаю історію, коли жінка, дізнавшись, що хвора на рак, приходить до своєї сусідки-режисерки і просить зняти фільм про час, який їй залишився. Режисерка погоджується і береться за роботу. Проте у таких ситуаціях бувають і підводні камені. Ця жінка, якій було заледве 30, хотіла залишитись якоюсь певною у фільмі. Тут теж є загроза, що герой починає режисирувати твій фільм. Так часто трапляється, коли герой сильніший за режисера.

Над чим ви працюєте зараз?

Ми нещодавно завершили роботу над ігровим фільмом. Це для мене новий досвід.

Що побажаєте молодим документалістам?

Того, що можна побажати взагалі усім режисерам, того, що я бажаю собі, бо не вважаю себе досвідченою – знімайте, якщо не можете не знімати. І знімайте про те, що вам найменше потрібно вигадувати. А ще живіть життя і дивуйтеся.

Роксолана Савчин, «Вголос»