Будь-яка війна має свої причини, – розмірковує тележурналіст Роман Бочкала. – Як правило, архетипні: або релігійні суперечності, яких в України з Росією ніколи не було; або історична боротьба за території, але за Донбас і Крим Україна з Росією не воювала; або територіальні претензії, яких ми ні до кого не мали. Українці ніколи не претендували на чужу землю й завжди боронили свою

Роман уже десять років знімає телесюжети про війну в різних країнах світу. Осетія, Єгипет, Косово, Конго, Афганістан, Грузія, Ліберія, Сирія…

«Я завжди запитував себе: чи могло б таке бути в Україні? Ми ж розвинена й миролюбна нація. Ніколи не думав, що щось таке жахливе може статися вдома», – каже Роман.

Відколи Росія захопила Крим і почала війну на Донбасі, він знімає в Україні, паралельно займаючись волонтерською допомогою для армії. Й не припиняє шукати причини того, що відбувається.

Романе, чи був серед збройних конфліктів, які ви бачили на власні очі, сценарій, схожий на український? У Єгипті під час мирних протестів, наприклад, також були снайпери… 

Події на площі Тахрір мали багато спільного з нашим Майданом. Єгиптяни постали проти диктатури Хосні Мубарака, який поводився як Янукович – втратив зв’язок із реальністю і своїм народом. Але в Єгипті не було зовнішньої агресії, й повстання не підігрівалося ззовні. Наші теперішні події більше схожі на сирійські. Сирія має кордон із Туреччиною, яка почала використовувати цей конфлікт у власних цілях й уже практично контролює частину сирійської території. Наприклад, із індустріального центру Алеппо турки просто вивозили обладнання на свою територію, порушуючи державні кордони Сирії. Геополітична мета Туреччини, як на мене – послабити свого регіонального конкурента, колись сильну сирійську державу.

У чомусь наш конфлікт подібний до югославського. Косово не було союзною республікою – це був автономний край, як Крим. Врешті незалежність Косова визнали західні держави, й це був неприємний прецедент жорстокого порушення міжнародного права й територіальної цілісності Сербії. Тепер, захопивши Крим, Росія спекулює на цьому: мовляв, визнали Косово – визнайте й те, що Крим наш.

Позиція європейських і північноамериканських держав щодо багатьох збройних конфліктів останнім часом зводиться до добре знайомої українцям «глибокої стурбованості». Це означає, що світова спільнота більше не впливає на ситуацію?

На жаль, український конфлікт вигідний іншим державам, зокрема й західним. Сполученим Штатам, наприклад, він дуже вигідний: поки Росія воюватиме з нами, вона буде слабкою, потерпатиме від санкцій і не зможе розвиватись. До того ж, бойові дії відбуваються під боком у Європи, а не США. Звідси й ці вагання – давати чи не давати зброю Україні. Коли в Іраку дев’ять місяців тому почали активно діяти бойовики «Ісламської держави», США швидко зважилась надати для їхнього знищення надсучасну зброю, яка дозволяє діяти точково й дуже влучно. Сенат прийняв рішення про це блискавично. Чому ж з Україною не виходить?

Європа не бачить, що для неї Росія – така сама загроза, як для нас. Ми лякаємо ЄС: мовляв, ви наступні, тому допомагайте нам. Хоча мені здається, що десь у глибині свідомості ті ж Меркель з Олландом відносять Україну до сфери впливу Росії й не думають, що Путін може піти на Європу. Це помітно, якщо проаналізувати їхні дії. Подивіться хоча б, яка різниця в гуманітарній допомозі від Балтії та західноєвропейських держав. Скільки всього наші волонтери отримують від Литви, скільки наших лікувались в Естонії! Щось я нічого не чув про подібну допомогу від Франції. Бо Балтія розуміє, що таке Росія, й усвідомлює, що може бути наступною.

Як у цих конфліктах діяла влада?

Як правило, влада діє більш рішуче й консолідовано. У нас я не бачу стратегії. Наша влада спершу каже, що будемо боронити і звільняти нашу територію, а потім заявляє, що ми запрошуємо спостерігачів і миротворчу місію ООН. Це означає, що ми заморожуємо конфлікт і не йдемо звільняти Донбас. Ця непослідовність розпорошує зусилля військових і спантеличує громадян.

75 років тому радянська Росія напала на Фінляндію. Фінни як нація були дуже консолідовані, президент надав дуже великі повноваження міністру оборони Маннергейму, який будував лінію оборони. Фінни відправили до сусідньої Швеції понад сорок тисяч дітей, щоб звільнити руки жінкам і дати їм змогу шити військовим одяг. Уся нація стала волонтерами, що, як мурахи в мурашнику, намагалися вберегти свою землю від ворога. І вони її відбили. У нас я цього не бачу.

Українське суспільство готове до бою, військові налаштовані рішуче, мають високий моральний дух… Але що вони бачать? Їм дали наказ не стріляти, а по них гатять! І що вони починають думати про владу? Що та їх знов зливає. Маємо Іловайськ, Дебальцеве, що буде наступним – хто знає? Ворог завжди зупиняється там, де його зупиняють. Він ніколи не зупиняється сам. Якщо Росія відчуватиме нашу слабкість, вона просуватиметься на нашу територію.

За мінськими домовленостями ми поступились терористам. Це означає, що ми програли?

Програна битва, але ще не війна. Бувало, що в результаті таких конфліктів держава втрачала частину території. Фінляндія, наприклад, утратила частину Карелії. Це історично фінська земля, що вже 75 років належить Росії. Нам треба бути готовими до того, що в найближчі роки ми не повернемо контроль над частиною своєю території. Головне – зафіксувати лінію розмежування й не втрачати далі. Хочеш миру – готуйся до війни: треба зміцнювати збройні сили, закуповувати озброєння, готувати вояків і готуватися жити в постійному стані війни, як Ізраїль.

Це буде гірше за Придністров’я. Бо Придністров’я має повну підтримку Росії – 90% населення має російські паспорти – але не має з РФ спільного кордону. Тому Росія не має змоги постачати туди зброю чи надавати ресурси напряму. В Україні гірша ситуація: контрольована терористами територія межує з Росією.

За цими ж домовленостями ми маємо легалізувати владу сепаратистів на окупованій частині Донбасу. Чи слід чекати партизанської війни на цих землях?

Ці процеси вже тривають. Днями я зустрічався з одним із наших добровольчих батальйонів, що створює партизанські загони. Вони застосовуватимуть тактику диверсійно-розвідувальних груп. Добровольчі батальйони бачать, що влада готова домовлятися, й це точно не передумова для перемоги. Але треба визнати чесно: партизанська війна ніколи не буде ефективною, поки підживлюватиметься ззовні. Партизанами мають бути місцеві люди, що знають територію й не викликають підозр. А ми бачимо дуже мало опору місцевого населення на окупованих землях.

У музеї окупації в Фінляндії я бачив малюнки, що зображають сцени захоплення міст радянськими військами. На них видно, що втікають жінки й діти, але жодного чоловіка. Я запитав, чому так. «Як відступати? Чоловіки повинні захищати рідну землю! Хто, як не вони мають це робити?». А на Донбасі частина населення навіть не сприймає Росію як окупанта, не підтримує українських військових і ставиться до них вороже. Цих людей не можна відторгати – вони втратили роботу, домівки, близьких. І якщо ми єдина нація, то маємо їм допомагати. Проте я вважаю, що серед переселенців не може бути чоловіків призовного віку: вони мають бути автоматично мобілізовані, а жінки – отримувати допомогу.

Як вирішували проблему переселенців у тих охоплених війною країнах, де ви бували?

Повинна бути допомога від світової спільноти. Західні держави дають Україні кредити під шалені відсотки, а нам потрібна безповоротна допомога. Маємо більше мільйона переселенців, а це дуже багато для будь-якої країни. В нас досі не створена гуманітарна місія ООН, як це було, до прикладу, в Руанді. Маємо лише «гуманітарні конвої» Росії на окуповану територію.

Я був у Грузії в містечку для переселенців із Південної Осетії. Держава виділила кошти, переселенцям давали роботу й житло. Але цей процес завжди болісний, і в жодній країні переселенцям не давали всього, чого вони хочуть. Адже ресурси насамперед ідуть на війну. На Кіпрі греки були змушені покинути північ острова й самі будували собі будинки – їм лише давали будматеріали. До роботи ставали цілою вулицею: спочатку разом будували один будинок, потім інший… Треба не лише чекати допомоги від держави, а й працювати самим. Учора я познайомився з жінкою, яка ще влітку виїхала з окупованого Стаханова. А зараз має власну компанію, клієнтів, їздить закордон. Вона не чекала, поки держава її нагодує.

Ірина Андрейців, студентка школи журналістики УКУ, спеціально для «Вголосу»