Мобілізовуються усі сили для відсічі агресії. Толерантність до корупції падає до нульової позначки. Ресурси спрямовуються на прискорений розвиток економіки, технологій, армії. Усе, що заважає основній меті, без жалю ліквідовується. Так мало б бути в ідеалі. Але так не є в Україні. Українська реальність зовсім інакша.

Російська агресія проти України після перемоги Революції гідності, крім очевидних наслідків втрати території і загибелі українських громадян, мала й інші побічні наслідки. Москва, через мужність українських добровольців та солдат, не змогла досягти поставлених цілей. Проект “Новоросія” провалився. Але Кремль може поки що святкувати перемогу в іншому вимірі. Початок війни, як це не парадоксально виглядає, допоміг українській олігархічній корумпованій системі вижити і пристосуватися до нових умов.

Наприкінці лютого 2014 року багато українців вірили, що перемога революції відкриває нову сторінку в розвитку країни. Надто високою була ціна, щоб все залишити так, як було. Нарешті розпочнеться справжня боротьба з корупцією. Правоохоронні органи будуть займатися тим, чим вони займаються у високорозвинутих країнах світу. Олігархи будуть усунуті від влади та впливу на українську політику і економіку. Виведені мільярдні офшори повернуться до України. Монополіям нуворишів прийде кінець. Нова влада швидко реформує економіку та створить сприятливі умови для бізнесу і інвестицій. Але, як показав досвід останніх п’яти років, ці надії виявилися наївними і помилковими.

Стара колоніально-клептократична система, яка сформувалася в Україні ще у 1990-х роках, виявилася на диво життєздатною та схильною пристосовуватися до різноманітних умов. І навіть до зовнішньої агресії. Мало того, російська військова агресія проти України була використана різноманітними негідниками, аби уникнути зламу старої кумівсько-корумпованої системи.

Весною та влітку 2014 року уся увага суспільства була переключена на події, які відбувалися у Криму і на Донбасі. В той час, як думки українців зосереджувалися на відсічі російським загарбникам, на вершині політичного олімпу відбувалися активні процеси зі збереження старих дореволюційних правил гри. Перемога на виборах Президента України Петра Порошенка 2014-го не стала прологом до життя по-новому. Натомість вона відкрила магістральний шлях до консервації правління олігархату в державі.

Остаточний реванш відбувся на виборах до парламенту у жовтні 2014 року. За підсумками голосування до Верховної Ради не потрапили політичні сили, які ставили за мету змінити систему. Наслідки не забарилися. Поступово з порядку денного зникла деолігархізація. Реформи поліції, судів та прокуратури перетворилися на бутафорію. Численні антикорупційні органи стали порохотягами, які висмоктують великі кошти з казни, а результатів боротьби з корупцією все не помітно. Олігархи, які принишкли після Революції гідності, зітхнули з полегшенням. Вони знову опинилися на коні, а деякі навіть стали жити краще, ніж за часів Януковича.

Зрозуміло, що збереження старої системи не могло не позначитися на рівні життя українців. Війна сама по собі є великим випробуванням для країни. А коли проти держави здійснюється зовнішня агресія, а всередині процвітає корупція і неефективна модель управління, її громадяни отримують подвійний удар.

«Реставрація олігархії в Україні після революції пройшла успішно»

Війна для українських можновладців, на жаль, допомогла зберегти статус-кво в державі і уникнути системних змін. А коли українці зрозуміли, що події розвиваються не зовсім у тому напрямку, як хотілося, було вже пізно. Влада використала військову загрозу як інструмент проти громадянської активності. Протестувати за гідне життя, проти корупції, високих цін, олігархів і свавілля судів тепер є ознакою нехорошого тону. Мовляв, як можна виходити на майдани, коли Путін нападе. «Не розхитуйте ситуацію всередині країни» стало ще одним популярним меседжем українських правителів. Хитра маніпуляція подіяла. Народ не дуже розуміє, що найбільшою внутрішньою загрозою існування країни є подальше правління корупціонерів і клептократів. Реставрація олігархії в Україні після революції пройшла успішно.

Російська агресія часто цинічно використовується владою для того, щоб виправдати свою бездарну політику і стрімке падіння рівня життя. Однак, чи можна розраховувати на перемогу, коли корупціонери і олігархи грабують країну? Коли економіка слабка і контролюється кількома монополістичними групами? Коли не працюють державні інститути?  Питання риторичне.

Маленька країна Ізраїль за площею дорівнює Волинській області. А за рівнем ВВП утричі перевищує Україну. Перманентна війна, в якій Ізраїль бере участь ще з середини ХХ століття, не заважає цій державі успішно і динамічно розвиватися, бути регіональним лідером і мати одну з найсильніших армій світу. Військова загроза ззовні для влади Ізраїлю — не привід не боротися з корупцією, створювати тепличні умови для олігархів і залишатися у бідності. Навпаки, вона стала допінгом для руху вперед по всіх напрямках. Політичні кола країни на березі Середземного моря чудово розуміють — слабка, неефективна, бідна країна ніколи не переможе у військовому протистоянні.

В Україні все інакше. Московська загроза для наших панівних політичних еліт стала шансом зберегти стару, вигідну лише для них систему. Де вибірково працюють закони. Де правоохоронні органи недієві. Де корупція перетворилася у традицію. Де олігархи збагачуються за рахунок країни. Де багато пафосу і мало результативності. Саме така держава й потрібна Росії…