В українських державних органах, установах та навчальних закладах займають посади чимало українофобів, які ненавидять та зневажають Україну, натомість дедалі більше патріотів, не маючи можливості знайти роботу в Україні, змушені виїжджати за кордон.

Історії двох акторів

Український актор Юрій Марк, який пропрацював більше 20 років на театральній сцені та був активним учасником Майдану в 2014 році, не зумів знайти в Україні гідної виживання заробітної платні, тому був змушений поїхати на заробітки до Польщі. Працюючи в польській піцерії по 12 годин на добу, українець став жертвою обману нечесного польського роботодавця, який відмовився віддавати українцеві зароблені гроші, а потім взагалі почав душити українського актора та розбив йому обличчя. 

Польська поліція навіть не хотіла помічати крові на обличчі українця, й відмовлялася від необхідних слідчих дій, явно не бажаючи захищати права українського заробітчанина. Але якби українець вдарив польського шахрая – то неодмінно був би депортованим, а може й засудженим. Питання, чому українські актори, і загалом патріотично налаштовані громадяни, такі як Юрій, не можуть реалізуватися в своїй країні і змушені шукати щастя за кордоном, наразі не хвилює українську державу – у влади є важливіші проблеми.

Проте не всі українські актори та артисти змушені ставати заробітчанами у польських піцеріях і терпіти знущання іноземних-власників. Інший актор – Микола Санжаревський – відомий артист балету, соліст Львівського оперного театру, арт-директор та викладач у Школі академічного та сучасного балету, досить непогано влаштувався в нашій країні. Він працював в  одному з найкращих державних театрів й отримував з українського бюджету гідну директора зарплатню. Санжаревський не миє посуду в піцерії як його колега Юрій Марк, і не терпить знущань польських власників – він збирає на львівській сцені аплодисменти та овації, квіти та гроші від тисяч українських глядачів. 

Але між Марком та Санжаревським є ще одна відмінність. Юрій Марк – український патріот та учасник Майдану, а  Санжаревський – проросійський сепаратист, прихильник Антимайдану та псевдореспубліки “ДНР”, внесений до бази сайту “Миротоврець”. У 2014 році львівський актор Санжаревський був модератором антимайданівських груп у соцмережах і переказував кошти на окуповані території, зокрема збирав гроші на медикаменти для медичного батальйону “ДНР”. І ніхто у Львові й не збирався припиняти його діяльність, якби суспільної уваги до сепаратиста з Львівської опери не привернула одеська журналістка Олена Добровольска. Лише після цього СБУ змушена була викликати Санжаревського для формальних пояснень його антидержавної діяльності, що звісно ж ніяк не загрожувало артисту-сепаратисту арештом.

Однак сам факт порівняння таких різних долей двох представників однієї професії – акторів театру, де актор-патріот змушений їхати на заробітки, а актор сепаратист, який ненавидить незалежну Україну, успішно працює на керівній посаді та заробляє в українському державному театрі, засвідчує, що в нашій країні щось справді не так.

Сепаратистів – на керівні посади, патріотів – на заробітки!

В Україні склалася парадоксальна ситуація, коли державі абсолютно не потрібні патріотичні громадяни, які  справді люблять Україну  і готові за неї боротися. Хоча саме українські патріоти, об’єднані у добровольчі батальйони, зупинили процес повалення української влади на Донбасі. В період загального паралічу влади, зради місцевого керівництва та міліції, патріоти показали іншим громадянам надихаючий приклад: за Україну є кому боротися і ми не збираємося відступати! Але офіційна українська влада ніколи не робила для себе різниці між лояльними до неї патріотами та ворожими до України сепаратистами. 

Ті, хто ризикував життям та здоров’ям за Україну, хто воював в АТО, після повернення до цивільного життя, часто не могли знайти роботи, не могли прогодувати сім’ю, і змушені були їхати на заробітки до Польщі, до Європи чи навіть в РФ. Серед українських заробітчан у Польщі дійсно є дуже багато ветеранів АТО. Як і дуже багато на закордонних заробітках науковців, вчених, представників інтелігенції і всіх тих, хто можливо й не воював, але на інформаційному фронті, підтримуючи волонтерів, зробили не менше для розвитку та захисту України.

Водночас, в південно-східних областях на посадах директорів дитсадків, керівників шкіл та театрів, завідувачів кафедр в університетах та інститутах, начальників господарських і комунальних служб, в судах, на хлібних державних посадах досі працюють тисячі неприхованих сепаратистів та любителів “русского мира”, які ненавидять Україну, одержуючи від цієї держави платню. Молода українська патріотка – випускниця педінститу на Тернопільщині не може знайти роботи вчителькою в школі, не давши хабара розміром 1000 доларів, і змушена їхати у пошуках кращої долі в Польщу. А в Одесі, Дніпрі чи Запоріжжі тисячі вчителиць російською мовою насаджують школярам любов до Леніна, Сталіна та СРСР і ненавидять українську мову та державність. І такі “педагоги” ще десятки років після пенсії працюватимуть у наших школах, в той час, як патріотична молодь не бачить жодних перспектив знайти роботу в Україні й виїжджає закордон та асимілюється в чужих країнах. 

Дуже показовим прикладом цієї несправделивості став одіозний даішник сержант Швець, який пасся на українських дорогах та від’їв пику, яка не влізалася навіть в об’єктив камери. Сержант Швець став відомий фразою “не панімаю тєлячєй мови”, коли його попросили спілкуватися українською мовою під час виконання службових обов’язків. Перебуваючи на службі в Українській державі, яка між іншим, давала йому, як даішнику, можливість мати непогані гроші, він ненавидів Україну, її мову, і саму українську державність, при якій, йому насправді непогано жилося. 

В той самий час, чимало українських хлопців-патріотів не мали можливості потрапити на посаду міліціонера та інспектора ДАІ, й були змушені спакувати свій патріотизм у валізи й податися на заробітки. Хоча за логікою здавалося б, саме патріотичні хлопці та дівчата мали б бути офіцерами української поліції, а такі як Швець – мали б валити на чорну роботу в Польщу в якості заробітчан. Але чомусь в Україні ті, хто цю державу публічно зневажає – отримують з держбюджету платню та державні посади, а патріотів держава легко викидає на закордонні заробітки. Враховуючи, що найбільшим активом кожної держави є насамперед мотивовані, патріотичні громадяни, то очевидно, українська держава рухається явно не в напрямку зміцнення свого суверенітету та незалежності.

Що потрібно робити?

Цілком справедливою для будь-якої країни є ситуація, коли лояльні та патріотичні громадяни, які люблять свою державу і роблять щось для неї, отримують від своєї держави якусь віддачу та вдячність. 

Натомість не лояльні громадяни, які ненавидять та зневажають державу, її символи, мову та історію, ніколи б не отримали державної роботи, посади чи платні від тієї держави. Більше того, навряд чи працівник не лише державної, але й приватної компанії залишився б на своїй посаді, якби публічно зневажав та критикував керівництво, символіку чи діяльність компанії. Такого працівника б негайно викинули і ніхто б не потерпів і далі виплачувати нахабі заробітну платню. А в Україні влада чомусь крізь пальці дивиться, як тисячі людей, які працюють в українських державних органах, закладах і установах, зневажають державу, яка дає їм роботу та виплачує платню.

В Україні  повинна бути сформована демократична практика звільнення нелояльних до української державності працівників з державних шкіл, вишів, навчальних закладів, судів, держустанов та організацій. А їхні місця повинні мати можливість посісти лояльно налаштовані до України громадяни, які в даний момент не мають роботи в державі, яку вони люблять, яку захищали і за яку готові боротися.

Якщо б таку політику Україна проводила хоча б останні 20 років, ми б не мали проблем із сепаратизмом в Криму та на Донбасі. Якби українська держава цілеспрямовано усунула в проросійських регіонах всіх антиукраїнськи налаштованих посадовців: районних та обласних чиновників, вчителів, суддів, прокурорів, міліціонерів – Київ не зіткнувся б з паралічем системи української влади навесні 2014 року. А якщо б десятки років поспіль на посади директорів шкіл, вчителів, керівників дитсадків та комунальних служб, завідувачів кафедр, деканів, ректорів, суддів, керівників МВС призначали патріотичну молодь – їхній світогляд почав би поширюватися і на суспільні низи та місцевих мешканців. А російські диверсанти в 2014 році побачили б, що всі місцеві еліти стоять на проукраїнських позиціях і немає жодного місцевого начальника міліції чи СБУ, які готові їм допомагати валити українську владу.

Подібна практика використовувалася й в інших країнах. Наприклад влада міжвоєнної Польщі, дбала про те, аби колишні вояки польського війська були забезпеченні землею чи роботою, при цьому патріотизм претендента на державні привілеї вважався вагомішим за професіоналізм. Тож колишні військові отримували посади на залізниці, пошті, вчителів і навіть директорів шкіл, лише тому, що в минулому воювали за Польщу. Це мало виховати широку верству патріотичної еліти та середнього класу, які були вдячні державі за своє становище і були готовими захищати таку державу в разі небезпеки.

Натомість Україна сьогодні нехтує патріотами, які дедалі більше розчаровуються у взаємній любові своєї батьківщини і змушені виїжджати за кордон. І коли Україна знову зазнає скоординованої з Кремля синхронної атаки диверсійних сепаратистських угрупувань, як це було під час спецоперації “Русская весна” в 2014-му, невідомо, чи вистачить наступного разу мотивованих патріотів, щоб зупинити ворога. 

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для “Вголосу”