Нещодавно Папа Римський Франциск назвав війну в Україні «конфліктом з печаттю пропагандистської лжі». Це прозвучало як застереження для західних політиків, які надто схильні до компромісів з Росією. Про проблему сучасного діалогу України з Заходом ми розмовляємо із богословом, багаторічним головним редактором журналу «Богословія», викладачем Дрогобицької духовної семінарії о. Іваном Гаванем.

–     Правильна оцінка геополітичних тенденцій може відбуватися тільки із середини певної країни, коли її еліта дивиться на зовнішні події винятково з позицій власних національних інтересів. Нам, українцям, треба було б дивитися на світ з позицій розвитку сучасної української держави. Це подібно до того, як світову історію треба вивчати з позицій вітчизняної історії, а не навпаки, як це домінує в сучасній українській історіографії, в українському інтелектуальному наративі загалом. Зараз, а це відбувається в річищі захопленого сприйняття західних ліберальних вартощів, на Україну і її історію прийнято дивитися з позицій зовнішніх, як, наприклад, нам активно нав’язуються думки, оцінки, критерії популярного американського історика Тімоті Снайдера,  а в гіршому випадку  –  з точки зору різних гранітоїдів-пристосуванців.

Однак, щоб уникнути комплексу «кулика», який хвалить тільки своє болото, обов’язково треба тримати руку на пульсі світового геополітичного дискурсу. У цьому плані знаменною є промова французького президента Емануеля Макрона перед дипломатичним корпусом своєї країни 28 серпня 2019 року. На жаль, в Україні чомусь мляво відреагували на цей виступ. Насправді ж він є знаковим, навіть програмним для геополітики Євросоюзу.

Власне, українська аналітика виступу Е.Макрона звелася тільки до політичного аспекту його проблематики. Однак Емануель Макрон є не просто політиком, а й філософом: він був помічником чи навіть особистим секретарем видатного французького філософа Поля Рікера (помер у 2005 році)  –  найяскравішого представника європейської феноменології і філософської герменевтики другої половини ХХ століття. Це постать, яка наближається до рівня Мартина Гайдеґера чи Ґеорґа Гадамера. Ось чому найбільшої уваги заслуговує саме філософський аспект доповіді французького президента.

На мій погляд, промову французького президента можна розділити на чотири головні смислові блоки. Перший блок, який можна назвати «Завершення гегемонії Заходу в світі», побудований на тезі, що Захід повинен визнати втрату своєї паритетної ролі в світі, змиритися з тим, що він є лише одним із геополітичних центрів планети. У промові наголошується на нових успішних цивілізаційних проектах: в Росії, Китаї, Індії. На думку Е.Макрона, саме ці країни є носіями сучасного цивілізаційного прогресу. Їм властиві, цитую, «справжня логіка, справжня філософія і переконання». Проте французького лідера чомусь не бентежить те, що «прогрес» згаданих країн побудований на авторитаризмі чи навіть на тоталітаризмі. Тут риторично запитаємо його: а де ж поділися ідеали лібералізму, на яких він виховувався?

Другий блок проблематики виступу присвячено аналізові сучасної світової економіки, яка, на думку президента, увійшла у період кризи. Цікавою є й оцінка цієї кризи: «накопичувальний капіталізм». Результатом цього капіталізму є зменшення ваги «вільного ринку», зростання національного протекціонізму, неймовірне зростання розриву між багатими і бідними, а також поступове зменшення ваги середнього класу, на який, як відомо, опирається вся ліберальна економіка. Це позитивний і вельми корисний для нас в Україні сущих висновок.

Третій блок проблем несе головну ідею Макрона: якою є реакція Франції, Європи на ці виклики. Умовно цей блок можна назвати «Наростаюче дикунство». Безсумнівно, що французький лідер, кажучи про «дикунство», має на увазі загальний відхід від ідей просвітництва XVIII століття, які подарувала світові саме Франція. Першою ознакою цього «дикунства» є недотримання майже всіма великими державами приписів міжнародних договорів. Зокрема договору  між США і СРСР (тепер Російською Федерацією, яка є спадкоємцем СРСР) про обмеження ракет середньої дальності. Е. Макрон вважає, що заручником недотримання норм цього договору є Євросоюз, який опинився в ситуації військової вразливості, слабкості. Тому достатньо прозоро він критикує дотеперішню політику США, яка сприяла послабленню Європи. Вийшло так, що у світі утворилося два полюси: США і Китай, а між ними, в підвішеному стані, Європа. І тут ідеться про «підвішеність» не лише в безпековому, економічному  планах, а першою чергою про відмінність антропології (філософії людини). У США домінує надто індивідуалістична антропологія, в Китаї  –  абсолютно колективістська. У цій ситуації Франція отримує покликання до нового просвітництва: до проголошення антропології вільної людини і «відкритої нації». Правда, остання теза є не до кінця зрозумілою. Адже її можна потрактувати як в імперському сенсі (готовність нації до експансії), так і в ліберально-мультикультурному (розмивання ідентичності нації).

Із цих ідей як висновок випливає четвертий блок виступу   про пропозиції Франції щодо Євросоюзу. І  основною тут є така теза: «Європа від Лісабона до Владивостока» (це, як бачимо, повторення давньої ідеї Шарля де Ґоля). Тобто шансом для Європи, щоб вийти із «підвішеного стану», є союз і співпраця із Росією, яку Е.Макрон називає «стовпом колективної безпеки». Європі, в його візії, треба формувати вісь з Росією для того, щоб вона не опинилася в обіймах у Китаю. І в цьому місці, нарешті, подибуємо одну-єдину згадку про Україну (на противагу до Росії, про яку згадано аж 30 разів у виступі!): мовляв, вона, Україна, стоїть на заваді зближення Європи із Росією через війну на Донбасі, і тому якнайшвидше треба імплементувати Мінські домовленості. Ось така логіка!

Окремі сучасні політологи-конспірологи вважають, що вже навіть досягнуто домовленості між Заходом і Росією щодо припинення гібридної війни на Донбасі, правда, ціною утворення гібридної держави Україна з непідконтрольним утворенням ДНР-ЛНР.

Як же ж бути Україні в такій складній геополітичній ситуації?

Справді, Україна перебуває в надзвичайно складній ситуації. Адже носій суверенітету  –  український народ  –  ще не вийшов із усіх своїх синдромів поневолення: тут і пострадянський інфантилізм, і патерналізм, відсутність досвіду державобудівництва, прихована недовіра до інститутів влади, яка завжди була чужою для українців тощо. А тому треба ґрунтуватися на тому позитивному, що є в українстві, і розвивати його. Ось Макрон говорить про Людину з великої букви, ідеал якої виплекала Франція гуманістична і загалом Європа ліберальна. Досвід же показує, що опертя на цей ідеал є неуспішним, якщо французький президент при цьому посилається на досвід напівтоталітарних держав, цілком далеких від суспільних ідеалів гуманізму.

А Україна якраз має ідеал гармонійний  –  це людина, повна власної гідності, але в оперті на національні духовні вартості. Ось чому для українців, для прикладу, томос про автокефалію був важливішим, ніж захмарні тарифи на комунальні послуги. Тож нам і треба розвивати цю «зв’язку», яка є ще подекуди слабкою, якщо брати до уваги схід і південь України. Нагадаю, що історію з Ґорьківським ідеалом «Человек  –  ето звучит гордо!» ми вже проходили. А от президент Франції ще тільки наблизився до неї.

В державобудівництві треба подолати дві крайнощі: перша  –  це калькування успішного чужого, зокрема ідей лібералізму, натепер – кризового, за словами Е. Макрона, не переносити сліпо їх на український ґрунт; друга  –  це всеохопне критиканство, коли не сприймаються жодні нові ідеї ззовні, йде замикання у власній цивілізаційній шкарлупі. Видається, що Україна має шанс уникнути цих крайнощів, незважаючи на те, що велика її частина людності є ще пострадянською за ментальністю. Цей шанс, як би це дивно не звучало, є в нашій трудовій еміграції (багатомільйонній вже!), серед якої йде повільний процес абсорбації досвіду успішних країн, що згодом може бути перенесеним на національний ґрунт.

І знову ж таки, як це не парадоксально, українцям добре було б засвоїти пропозицію Макрона про будівництво «відкритої нації». Тільки в нас ця відкритість була б не на імперство, і не на мультикультуралізм, а, власне, синтетичною, коли «й чужому научаймось, і свого не цураймось». Україні увесь час підсовують ідею «політичної нації». З одного боку, зрозуміло, що нація має бути політичною, оскільки розбудовує себе, засновуючи власну державу і розвиваючи активне громадянське суспільство. Але з іншого боку – у цьому визначенні закладають прихований зміст, скерований проти етнічного ядра нації, проти корінного українства. Дивовижним чином у запереченні етнічного сходяться протилежні інтенції: імперська з її розмиванням українського і російського (або угорського тощо) елементів та лібералістична з її розмиванням етнічної ідентичності. Перша пропонує ідеал народів-братів, «русского мира» під егідою імперського православія, друга – рече про європейськість України під егідою абстрактних європейських цінностей, хоча цінності можуть бути тільки національними, бо випливають з джерела самобутньої культури конкретного народу. Ідея відкритої нації оминає ці крайнощі. Відкрита нація має міцне етнічне ядро і, водночас, перебуває у творчій взаємодії з етнічними меншинами під егідою «спільного блага», що синтезує самореалізацію особистості і національні інтереси.

  • Часто можна почути, що ми надто слабка і невелика країна, щоб розвивати власний проект, а тому нам ліпше приставати до якогось чужого проекту.
  • – На щастя, ці пропозиції в останні роки девальвуються. Східна, проросійська «пряма» розвитку країни зазнала повного краху, коли у 2014 році ми побачили справжнє імперське лице Росії; західна, точніше кажучи «єесівська» пряма» розвитку виявилася не надто оптимістичною. Так, з цього боку немає оскалу агресивності, але бачимо кон’юнктурництво, зрадливість засад демократії, торгування інтересами і цінностями. Найстрашніше, що бачимо щораз більшу байдужість Заходу в ставленні до України. Так званий прагматизм Заходу у ставленні до України переростає у справжній цинізм. Хіба на Заході не розуміють, що, наприклад, «формула Штайнмаєра» є не поверненням Донбасу для України, а приєднанням України до Донбасу? Таке ставлення, замасковане цінностями демократії і миру в західних лібералів, є відкритим у їхніх правих. Хоча, здавалось би, праві Європи мали б підтримати українські зусилля до повноцінного національного визволення. Але так не є. Особливо це видно в Польщі та Угорщині, в самодостатніх Італії, Німеччині, Франції. Чи це парадокс? Ні, бо насправді постава правих європейських рухів  –  це вияв природи старих імперських амбіцій названих держав. На підсвідомому рівні вони, безумовно, симпатизують Російській імперії   –   і в цьому вся проблема.

Крім того, таке несприйняття українського Майдану 2014 року з боку правих Європи сталося ще й тому, що нова українська влада піднесла на прапор тільки ліберальні ідеали. Євромайдан затінив Укромайдан. У цьому ми, українці, відстаємо на фазу від провідних тенденцій світу. У той час, як лідер чільної держави Європи піддає критиці старі ліберальні підходи, ми виявляємося найпалкішими адептами лібералізму.

Звісно, для Петра Порошенка тоді ці гасла були скоріше маскуванням олігархічної системи. Але ось новий український президент проголосив своєю головною ідеєю лібертаріанство. Це що? Зрозуміло – це новий феномен, у якому приховані імперські наміри русифікації України покриті крайніми індивідуалістичними ідеями лібералізму. Адже російська мова, попри єдину державну українську, подається як теж «наша».

  • Якою є найбільша цінність українства, виявлена за останні роки державності?

Нам треба відмовитися від шарахання зі Сходу на Захід, визначитися з єдністю «в собі», а не в єдності «з кимось»

  • Це –  любов до свободи, смак якої перевершив солодкість імперського забезпечення нафтою і газом та швидкого заробітчанського збагачення на Заході. Ми за цей час вподобали справжню демократію. Тому Україна ніколи не буде мати авторитарного лідера на взірець Росії. У цьому плані ми за дуже віддалилися від росіян, які не люблять свободи і демократії. Тому нам треба відмовитися від шарахання зі Сходу на Захід, визначитися з єдністю «в собі», а не в єдності «з кимось».

Українське державобудівництво буде відбуватися маленькими кроками. Скажу парадоксом: нам не треба доганяти Польщу, як до цього закликають багато політиків. Це радше нагадує Хрущовське наздоганяння Америки у кінці 1950-х років. Для нас, нашого успіху найбільше підходить Франкове гасло: «Своє робить!» І про це вести дискурс повсюди.

  • Попри все для України головним викликом залишається війна на Донбасі. Як на нього відповісти?
  • Тут є три підходи до розв’язання воєнного конфлікту. Перший –  ура-патріотичний з надією на розпад Росії і звільнення окупованих земель. Другий  –  напів капітулянтський, це надії на примирення з агресором, що теж є наївно. І третій – умовно назвемо його «ізраїльський», це продовження державобудівництва в умовах перманентної війни. Тут треба добре осмислити такі поняття, як нація, кордони, ціна людського життя, поняття миру і війни тощо. Наприклад, Порошенко, який зупинив війну, чомусь називається «яструбом війни», хоч це неправда, бо ж зараз лише тліє військовий конфлікт, але немає війни. А Володимир Зеленський, нібито «голуб миру», може привести Україну до жахливої війни і величезних втрат. Український президент стверджує, що не перетне «червоні лінії», але при цьому не показує, у чому вони полягають. Натомість нам добре знані «червоні лінії» Кремля – він ніколи не виведе з України своїх військ. Тим самим у Кремлі снують надію на те, що «встановлення миру» на Донбасі приведе до громадянських заворушень в Україні. І тоді проти «цинічних бандерівців» до законно обраного прийде «братерська інтернаціональна допомога». Видається, щоправда, що президент України веде якусь, сподіваємось – проукраїнську, гру, в якій задіяні основні світові гравці. Ходить по лезу, закономірно вважаючи, що треба зрушити завали Мінських угод. Компроміс неминучий, тому українське суспільство має стежити, щоб він не став капітуляцією або не привів до погіршення стану. Однак і суспільний тиск не може перерости у стихійне бунтарство. Має йти суспільний діалог, не лише в парламенті і журналістських телешоу, а особливо на рівні політичних сил. Його учасниками мають стати й націоналісти. Слід перестати бідкатися на «нерозумний» народ та «антинародну» владу, розпалюючись емоційним критиканством. А треба з холодним розумом проявити ініціативу такого діалогу, зокрема і з теперішньою владою.

За Орвелом, війна  –  це мир, а мир  –  це війна. Так є зараз в Україні. І філософський, і історичний досвід вказує на те, що державна єдність і цілісність народу не тотожні територіальній цілісності. Зараз ми втрачаємо території, але в майбутньому можемо придбати їх. Головне  –  це формування згуртованої нації і міцної держави. Тож треба подумати в аспекті Криму і Донбасу: що ліпше  –   гібридна війна чи гібридний мир? Таких запитань є ще чимало. Важливо їх ставити. Інколи поставити питання  –   це важче, ніж знайти відповідь на нього.

  • З виступу Е.Макрона виглядає так, що Захід планує залишити Україну в «проваллі» між Європою і Росією з суттєвою залежністю від останньої (особливо моторошно це звучить, якщо згадаємо зневажливі висловлювання президента США Д.Трампа про Україну). Як тут бути?

Україні загрожує подвійне провалля. З одного боку, небезпека утворення «гібридної держави» через приєднання ДНР/ЛНР, а з іншого – фінансово-економічної експансії транснаціональних корпорацій

  • Справи кепські. Україні загрожує подвійне провалля. З одного боку, небезпека утворення «гібридної держави» через приєднання ДНР/ЛНР, а з іншого – фінансово-економічної експансії транснаціональних корпорацій. Принцип пакту Молотова-Рібентропа ніхто не відміняв. Його суть така: якщо жодна з конкуруючих сторін (Росія-Захід) не може повністю володіти Середньою Європою, де Україна є ключовою країною, то треба поділити зони впливу. Відтак  –  Крим віддається Росії, Донбас  –   під Росією, українські землі та ринок – корпораціям. Для прикладу, як стало відомо, Німеччина готує зміни у законодавстві, які сприяли б трудовій еміграції з України (розраховуючи на 10 мільйонів людей). Раніше Україна реагувала на ці виклики по-різному: Кучма багатовекторною політикою кидання з боку в бік, Янукович зближенням з «тайожним союзом», Порошенко курсом на Євросоюз. Виникала недобра дилема: або між двома гравцями, або в обіймах одного з них. Усе недобре. Що ж робити, виїжджати в Канаду? Загальна позитивна відповідь, як це не дивно, випливає із старого геополітичного принципу європейського експансіонізму: хто володіє Середньою Європою, той володіє Європою. Його слід перевернути: Середня Європа має заволодіти сама собою. У стратегічному плані треба розвивати проект Міжмор’я, а отже зближуватися з іншими країнами Середньої Європи. Ці країни, утікаючи від російської загрози, притьмом заскочили в Євросоюз, але зараз почувають себе там досить некомфортно. Таким чином, Україні треба змінити геополітичне реагування на геополітичне планування. А для цього Україна має не чекати Вашингтона, а породити його. Це станеться. Тільки спочатку українцям треба пройти увесь шлях покаяння (зміни мислення) від комунізму і радянщини, від пристосуванства і патерналізму.

Олег Баган